Слухати і почути, зрозуміти і порозумітися

Треба віддати належне росіянам — вони вміють шанувати значні дати у житті держави, своїх великих попередників. Святкування столітнього ювілею першої Державної Думи в Росії не стало винятком. Спеціальному засіданню Держдуми Російської Федерації передували «круглі столи», дискусії про роль і місце парламентаризму не тільки на сучасному етапі розвитку людства, а й у минулих століттях. Отож не дивно, що на один день усі депутати нижньої палати парламенту переселилися з Москви до Санкт-Петербурга. Так вони віддали шану і своїм попередникам, і колишній столиці Російської імперії.

З другого боку, попри взаємозвинувачення, про що писалося в минулому номері, представники всіх без винятку фракцій намагалися передусім зрозуміти, чому таким коротким був етап становлення парламентаризму в Росії в минулому столітті, чому замість демократичного розвитку країна обрала шлях диктатури і терору. Повсякчас згадували слова Петра Столипіна, який говорив депутатам третьої Думи: «Вам потрібні великі потрясіння, нам потрібна велика Росія».

Проте учасники засідання вітали й уважно слухали керівників парламентів пострадянських країн, які, скажемо прямо, незважаючи на ювілейний настрій, прямо говорили про ті проблеми, які виникають нині у міждержавних відносинах. Зокрема, глава парламенту Грузії Ніно Бурджанадзе нагадала росіянам про «винну війну», яку затіяла РФ зі своїм кавказьким сусідом. Чимало не зовсім приємних речей ювілярам нагадали представники прибалтійських країн.

Щоправда, для багатьох знаних політологів і науковців у галузі конституційного права залишаються незрозумілими деякі поняття, якими оперують сьогодні чимало російських політиків, зокрема керівництво сусідньої держави. Скажімо, як трактувати термін «обмежена демократія» або інший — «суверенна демократія». Або таке. У своєму виступі голова Конституційного Суду Валерій Зорькін висловився за розвиток у Росії «ліберальних свобод і сильної державної влади». Але чи можуть існувати «ліберальні свободи» в умовах «обмеженої» чи «суверенної демократії»? Чи, може, такими поняттями наші сусіди пробують замаскувати той авторитаризм, який став домінувати не тільки в політиці, а й у суспільному житті?

Власне, уже на вулицях Санкт-Петербурга ми зіткнулися з деякими проявами «суверенної демократії» та «поєднання ліберальних свобод і сильної державної влади». Коли оператор нашого парламентського телебачення знімав кадри для підверстки у репортаж «краєвиди Північної Пальміри», зокрема Смольну церкву, до нього підійшли міліціонер і людина у цивільному і почали ретельно перевіряти документи. До речі, у посвідченні було написано, що це служба Верховної Ради, однак цивільний пильно вдивлявся у нього. Врешті ми не витримали і запитали: «Є проблеми? Ми порушуємо громадський порядок? Він знімає заборонений об’єкт?» І на обидва запитання була відповідь: «Ні». «То в чому справа?» — продовжили ми запитувати обох представників силових структур. «Ми перевіряємо документи», — відповіли ті й швидко перейшли на протилежний бік вулиці.

А вже після 21-ї години за місцевим часом ми поверталися в аеропорт. По зустрічній смузі зі швидкістю близько 200 кілометрів на годину промчало з сиренами і мигалками кілька десятків дорогих автомобілів, які могли розчавити будь-кого, хто випадково опинився на їхньому шляху. «Президент Путін поспішає на прийом у Таврійський палац», — сказав хтось із наших колег. Лише підкреслю: Володимира Путіна сподівалися побачити на засіданні Державної Думи. І не тільки ми...

Київ—Санкт-Петербург—Київ.