Виступ Голови Верховної Ради України Володимира ЛИТВИНА на закритті роботи Верховної Ради України четвертого скликання 26 квітня 2006 року
Свою каденцію Верховна Рада четвертого скликання завершує на чорнобильській ноті, і це можна трактувати по-різному.
З одного боку — як простий збіг у часі з 20-річчям нашої національної трагедії.
А можна і треба — як вияв внутрішньої логіки у діяльності Верховної Ради та розвитку українського парламентаризму загалом. Бо у нинішнього депутатського корпусу не відняти — і ніхто не відніме — головного.
Чотири роки ми жили всім, чим живе український народ. І нам боліло все, що болить Україні. А Чорнобиль — то найбільший, найгостріший її біль.
Ще належить глибше, системніше осягнути рівень організації та результати нашої роботи. Роботи, що співставна з постійним балансуванням на вістрі ножа. Інколи навіть здається, що за ці чотири роки прожито кілька життів.
Такою була специфіка періоду, що випав на нашу долю, — специфіка політична, економічна, соціальна, міжнародна. А на все це, як ми пам’ятаємо, накладалися вже традиційна для України лінія на руйнацію Верховної Ради, блокування її роботи іззовні та підрив зсередини.
Така лінія, що стала ледь не частиною державної політики, йде від недоусвідомлення ролі, значення та призначення парламенту як вищого представницького органу держави. Причому недоусвідомлення не тільки суспільством, а й частиною самого депутатського корпусу.
Верховна Рада з її публічністю, відкритістю, гласністю була Верховною Радою настільки, наскільки люди відчували позитивну присутність, корисність державної влади у своєму житті, повсякденні. З цієї точки зору в нас немає причин для завищених самооцінок. Але я проти і самоприниження.
Погляньмо на статистику.
За період з 2002 по 2005 роки валовий внутрішній продукт України зріс майже на 30 відсотків. Темп був би ще вищий, якби не провальний останній, 2005, рік. Видатки державного бюджету збільшилися десь у 2,5 разу. Мінімальні заробітна плата і пенсія зросли відповідно у 2,5 і 4 рази.
Це все робота і Верховної Ради — за нею було і, сподіваюся, буде останнє слово в бюджетному процесі.
Інша річ, що зростання мало надто низьку вихідну базу, і люди ще як слід не відчули його на собі, добробуті своїх сімей. Тому оці
«рази» у порівняннях їх здебільшого не радують, а навпаки, дратують.І люди переносять це своє роздратування, якщо хочете, свій національний відчай, знову ж таки на парламент. Хоча основну свою функцію — законодавчу — він виконав, принаймні у кількісному вимірі, найкраще за всі попередні скликання.
Було прийнято 1.250 законів, із них набрали чинності 1.138 (для порівняння: за третього скликання набрали чинності 1.016, другого — 713, першого — 467). У новій або оновленій редакції введено в дію 200 законів і 7 кодексів — Цивільний, Господарський, Цивільно-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Митний, Лісовий та Кодекс адміністративного судочинства.
І це за умов, що саме за нашої каденції політична складова в діяльності Верховної Ради була як ніколи домінуючою. Нам доводилося активно втручатися в питання зовнішньої політики, дещо в ній поправляти. Більше того — у критичні моменти фактично брати на себе її здійснення.
А обидві минулі виборчі кампанії взагалі слід розглядати окремо. Бо в оцінці ролі парламенту в президентській кампанії у нас поки що не пішли далі загального твердження, що вже стало стандартом: він урятував від громадянського конфлікту.
Це правда, але далеко не вся.
Тоді не було і не могло бути інших рішень, ніж ті, що прийняті Верховною Радою. Не бачу я їх і сьогодні.
Україну просто ізолювали б від світу. Зовсім інший вигляд мав би розклад сил у наступному парламенті. Тож сьогодні декому дякувати за це треба, а не займатися ранжуванням ворогів.
Є, на мій погляд, чотири основні причини, з яких країна знову спіткнулася на виборах — цього разу до Верховної та місцевих рад:
— відсутність належних висновків та уроків з попередньої кампанії;
— недосконала, а точніше, просто неприйнятна законодавча база;
— невмотивована, не підкріплена українськими реаліями віра в демократизм, чесність і прозорість усього виборчого процесу, включаючи підрахунок голосів;
— і, нарешті, подвійні стандарти на всіх рівнях, аж до державного, прояви яких ми бачили і в сесійній залі.
Тільки завдяки всьому цьому стало можливим застосування у вітчизняній практиці чергової технології: неважливо, як голосують — важливо, хто і як підраховує. І той факт, що частина Верховної Ради не пристала на пропозиції розвіяти суспільні сумніви з цього приводу, постійно триматиме під знаком запитання легітимність нового складу парламенту.
Маю всі підстави стверджувати, що якби не було нашого політичного рішення у листопаді 2004 року, то ніколи не було б і рішення Верховного Суду щодо третього туру на президентських виборах. Кажу це для розуміння позиції Вищого Адміністративного суду та судової практики в Україні загалом.
Проте хотів би наголосити: ми передаємо Верховну Раду своїм наступникам, що називається, на ходу. Як ніколи, за ці чотири роки створено практично всі необхідні умови для плідної роботи депутатського корпусу та парламентського апарату.
Я щасливий з того, що мені довелося працювати разом з вами, шановні колеги, бути вашим представником у цей непростий для України період.
Намагався, наскільки це було можливо, сповідувати такі основні принципи: утримуватися від неправди і не боятися правди, не давати приводів запідозрити себе у політичній заангажованості й не уникати відповідальності. Я не ухилявся від чесного й відвертого діалогу з усіма, навчився спілкуватися з тими, хто не розмовляв між собою, і виходити на прийнятні рішення.
У цьому сенсі, вважаю, то була робота на об’єднання, консолідацію Верховної Ради, а через неї — суспільства.
Не приховую і своїх помилок, і зробленого мною.
Моя совість чиста. І з цим почуттям я дякую людям за високе суспільне визнання, дякую кожному з вас за спільну роботу.
Журналістському корпусу — за розуміння і доброзичливість суджень та оцінок.
Я зробив усе, що міг, і навіть більше — наскільки це було можливо за тих обставин, якими мене випробовувала на міцність доля.
