Радянські воїни гнали німецьких посіпак з рідної землі. Наше село Олександрівка, що на Одещині звільнилося від фашистів у березні 1944 року. І одразу ж нас, молодих дівчат від 17 років, мобілізували до райцентру Ширяєве. Поважний майор переконливо розповів, куди потрібно йти і що робити. Затамувавши подих, ми слухали військового — кожен розумів, що наша допомога у захисті Батьківщини необхідна і, якщо виконуватимемо усі завдання, то перемога прийде швидко й додому повернуться батьки і брати.
З району до Тирасполя вирушили пішки. Не пригадую, скільки днів йшли. А от Тирасполь запам’ятала: ніде живої душі, сумно й страшно. Спали ми у порожніх хатах. Вночі лише коти нявкали, та пси заводили, здавалося, що містом тиняється неприкаяний смуток, обнявшись із п’яною від горя печаллю. Вранці нам давали настанови: з криниць воду не пити, якщо хтось зустрінеться — в розмову не вступати, всі повинні бути розсудливими.
І знову в дорогу. Кілька кілометрів — степ і степ, скільки око сягне. Якийсь ніби видолинок — отут і перепочинок. Розмовляли про дім, про фронт, та більше думали, що буде з нами.
Найважчим для мене був травень — копали і копали окопи: в довжину, ширину, висоту. А довкола у полях хліба піднялися: пшениця, жито — колосок у колосок. А запах! Гарно і важко розбурканій душі...
Звідкись пробігла чутка, що ніби буде бій під Кишиневом. Наші переможуть, і ми тоді почапаємо додому. А поки по дорозі, що поруч, поспішали машини з військовими. Одна зупинилася. Ми, охочі до гарних хлопців, кинули своє знаряддя праці — і до них. А солдатів у машині — зо двадцять, усі одягнені в новеньке військове вбрання. Один тримає балалайку і каже:
«Хто заграє і заспіває, подарую». Я одразу ж пригадала батька, як він грав нам у свята, тож, насмілилася, взяла балалайку і заспівала:«
Балалайка, балалайка, балалайка-стукалка.Мой миленок поросенок, а я его куколка
».Притисла інструмент до грудей і не віддаю. Скочив з машини солдат у обмотках, із зів’ялою конвалією в руках, відняв балалайку і запропонував:
«Я тобі, а ти мені», і заспівав:«
Ландыш белый, ландыш белый, ландыш сильно пахнет.Скоро милый твой приедет, твое сердце ахнет
».А я йому:
«
Пусть приедет, пусть приедет, а я не боюся:Пойду с ним в сельсовет, сразу распишуся
».Він мені:
«
От девчата так девчата, нечем нам гордиться.Разве маленький цыпленок в невесты годится?
»Яка образа!
Назвав мене
«цыпленком».Я дала здачу:
«
Я не маленький цыпленок, я сейчас счастливая.У тебя ножки как у кошки, шея петушиная
».Повна машина реготу. Другий боєць узяв балалайку і попросив мене:
«Заспівай напутню — й інструмент твій».Я подумала і заспівала:
«
Били немцев на Кавказе, били немцев на Дону,Догоните у Берлина, бейте немцев на дому
».Віддав балалайку ще й подякував. Хлопці прощались, обіцяли, що всі повернуться, приїдуть у гості. А той, що в обмотках сказав:
«До свидания, цыпленок!».Страшна чутка справдилася. Через кілька днів відбувся бій за Кишинів. Тієї ночі від страшенних вибухів, що розривали землю, не спав ніхто. На другий день усе стихло. Ми знову взялися за лопати. А дорогою йшли і їхали: хто на підводі вкритий, хто з порожнім рукавом пішки. Медсанбат організували в сараї, там оперували й обробляли рани бійцям. Деякі легко поранені розповідали, що німці покинули Кишинів, що скоро підемо додому. Пекло сонце. Нестерпно було від запаху крові та людських тіл. Я падала долі і нюхала землю, яка пахла весною.
Невдовзі ми йшли додому. У селах нас годували хто чим міг. Добралися щасливо. А дома роботи — хоч бери в руки одночасно сапу, косу й лопату...
Проминуло більш як шіст-десят років, а той час не забувається. Я й досі пам’ятаю образливого
«цыпленка», так хотілося бути дорослою...М. МИХАЛЬЧУК-ОНІСІМОВА.
Волошкове
Сокирянського району
Чернівецької області.
