(Літературні нотатки на полях)

1.

З досьє. Народився Володимир Олександрович Яворівський 11 жовтня 1942-го. Село Теклівка Крижопільського району Вінницької області. Сім’я колгоспника. Філологічний факультет Одеського університету закінчив у 1964-му. Працював у редакціях газет «Запорізька правда», «Прапор юності», «Ленінська молодь», на запорізькому радіо, кіносценаристом Львівського телебачення, літконсультантом Львівського телебачення, літконсультантом і референтом Спілки письменників України, завідувачем відділу прози журналу «Вітчизна», потім заступником головного редактора цього журналу. Членом Спілки письменників СРСР він став у 29 років. До цього було опубліковано книгу «А яблука падають...» (1968 р.). У рік прийому до Спілки з’явився ще один художній (тобто вигаданий... «над вимислом сльозами обіллюся!») твір — «Грона стиглого винограду». Пішла публіцистика: «Крила, вигострені небом» (1975), «Тут, на землі» (1977), «І в морі пам’ятати джерело» (1980), «Право власного імені» (1985). Це — непридумане. Конкретне вторгнення в життя. З фактами, іменами, датами, здійсненнями, боротьбою, пошуками...

Так, вривалися цього періоду і романи: «Ланцюгова реакція» (1978), «Оглянься з осені» (1979), «Автопортрет з уяви» (1981), «А тепер — іди» (1983)... Буйно в ці романи лягало життя — було тісно на кожній сторінці! Уживалося страждання, плакало небо, шукаючи справедливості в людей, що зтужилися за правдою, чистотою і любов’ю!..

Усе-таки за художньо-документальну повість «Вічні Кортеліси» було присуджено Володимиру Олександровичу Державну премію УРСР імені Т. Г. Шевченка (1984)...

... Я тримаю зараз у руках «Вовчу ферму» Володимира Яворівського. Придбав її п’ять років тому. «Марушка мандалина» (оповідання), «Провінціальний страйк» (новела), «Вовча ферма» (новела), «День переможених» (новела), «Донна Ганьба і Гань Дон» (оповідання, читайте його і не шукайте в заголовку ніяковість), «Навіть смерть — це не назавжди» (новела), «Варвара серед варварів» (повість), «Криза» (роман)...

Чи варто нагадувати читачу, що між романом, надрукованим тоді, і «Вовчою фермою» — більш ніж десятилітня перерва. Вона, ця блюзнірська перерва, для такого рівня письменника, як Яворівський, не пробачна. І грішна. Але настільки поясненна жахливою у ці роки розпустою нової влади, яка душила Богом подаровану Україні незалежність. Яворівський перейшов знову до публіцистики. Тепер засміченою політикою до краю...

2.

«Ох ці вічні борці!»... Постає запитання, що не вистачало Тарасові Григоровичу Шевченку, який прожив лише 49 років? Ріс у сім’ї кріпака. Викупили, вступив до Академії мистецтв. Заприятилював у Кирило-Мефодіївському товаристві, розпустив язика. І був відправлений в Оренбурзький корпус рядовим. А повернувся з пекла, з ями — став дружком Чернишевського. Того самого Чернишевського — автора прокламації «Панським селянам...», того самого, якого в 1864-му піддадуть публічній страті і відправлять на каторгу в Сибір. Невже не зрозуміло, про що говорили Шевченко і Чернишевський? Один був автором «Кобзаря» (1840), поем «Катерина» (1838), «Гайдамаки» (1841), «Сон» (1844), «Наймичка» (1845), «Неофіти» (1857), «Марія» (1859), п’єси «Назар Стодоля» (1843)... Другий —ідейний натхненник «Землі і волі»... Тобто — смертних душ, що вийшли один — з рабів, другий — з грязі землі, де є Бог і немає правди. Другий Бог — цар на землі — владика всього і вся. І не пискни! Але... Йде все само до пізнання справедливості!

«... Здесь я видел также изрядный опыт самовластия дворянского над крестьянами. Проезжала тут свадьба... Они друг друга ненавидят и властию господина своего влекутся на казнь, к алтарю отца всех благ, подателю нежных чувствований и веселий, зиждителя истинного блаженства... И служитель его приимет исторгнутую властию клятву и утвердит брак...»

Це — з «Подорожі з Петербурга до Москви»... Розділ «Чорне багно». Талант Олександра Миколайовича Радищева. На кожній з 25 сторінок, де зупиняється ця людина, — справи страшні, нелюдські, звірячі. І — звичайні (як у нашому сьогоднішньому житті!): продаж селян з молотка, рекрутський набір, насильницьке розлучення нареченого з нареченою... «Страшись помещик жестокосердный, на челе каждого из твоих крестьян (читай: і сьогодні людей з народу) вижу твое осуждение». Арешт, в’язниця, допити... І потім він діяв — сміливо. Йому казали — дарма! Але він узявся за старе, а потім покінчив життя самогубством...

...А це з новели Володимира Яворівського «Вовча ферма» — сучасне село з новими хазяїнами, «крутими»:

«Вовча ферма! — повторював Іван за кожним ударом лома (він рятує людину, яку послав на «завдання». — В. Ю.). — Товстий лист бляхи прогнувся і повільно вилізав із нижнього пазу. Тепер його можна підколупнути пласким гостряком лому... — Вовча ферма... тьма-тьмуща овець... але кожна тремтить за власну шкуру... — Іван ще ніколи в житті про таке і так не думав. Тим більше вголос... Закривавленою рукою згріб пригірщ снігу на кабіні, потер між долонями і викинув червону сніжку через себе. Міцно вхопив тіло тракториста попід пахви і потягнув на себе. Худесенький, а наче тримає хтось. Іван щосили смиканув ще раз, і голова тракториста схилилася йому на ліве плечі.

Кілька сніжинок, сівши на неголену щоку чоловіка, вже не танули».

А це з повісті «Варвара серед варварів» (географія — село Володимира Олександровича — «Що я скажу мамі в Теклівці?» — стор. у книзі 93, 8 рядок знизу. — В. Ю.):

«Удосвіта Вампір сцідив із кулька, в якому торохкотіли потовчені пляшки, півшклянки горілки. Надпив. Однією рукою тримаючи велосипед, а в другій — сизого гринчака — прийшов пригостити Крістофора і вибачитися за вчорашнє.

— Не пєрєжівай, братуха. Маруха вєрньоца. Корова, свінья, дамскій лісопед... тичьо? Загнулся?

Вампір випустив з рук велосипед, підніс до уст Вара шклянку. На нього дивилися вже заледенілі Варові очі. Із посинілої руки струмів іржавий уламок пилочки. По ланцюгу сповзалися до Ворфоломія мурахи»...

Я міг би цитувати і далі з книги «Вовча ферма», якій виповнилося вже шість років. Перерва — на публіцистику? На боротьбу? З ким? Чим? А хіба «Листи президенту» — не публіцистика з великої літери? Хіба не відчуваються в ній герценські мотиви, мотиви Радищева, мотиви великих українців минулого і недавнього минулого?

Наш великий сучасник Павло Загребельний, що завжди відзначався вишуканим літературним смаком, немовби застерігаючи Яворівського від відмови писати прозу, радить у передмові до «Вовчої ферми» (цитую її цілком, вона того варта): «В англійського поета і художника Вільяма Блейка є гравюра «Танок Альбіона. Ексатична постать нагого молодого атлета, голова якого між світлом і тьмою, а ноги між вогнем і холодом, — мовби втілення нашого існування між небесами і земною юдоллю. Мені це завжди видавалося письменницькою долею. Сьогодні науково вже встановлено наявність геологічних розломів, що проходять у земній корі на межі зіткнень суші й моря, гірських масивів і велетенських рівнин. Це — зона землетрусів, вулканів, цунамі, торнадо, зона життя і смерті так само, як у своєрідному есхатологічному розламі, що знаменується для нас словами «рай» і «пекло».

І завжди, відтоді як було вимовлено слово, в отих кризових, катастрофічних точках людського буття присутній Свідок, Письменник, Художник. Його місце одвіку там, там його пристрасті і його вміння, там його душа і його дух, і вже дух лише не там, де хоче, а де повинен, бо художник, мов Прометей до скелі, прикутий до страждань світу, він не може навіть повернути голови, як люди в печері Платона.

Таким я бачу письменника Володимира Яворівського.

Розполовинений, розчахнутий, як блейківський атлет, між добром і злом, щастям і лихом, славою і ганьбою, красою і звироднілістю — цей блискучий український прозаїк із своїм словом завжди там, де біль і гнів його народу: чи то це трагедія поліського села Кортеліси, знищеного гітлерівцями, чи нещасна особиста доля геніальної художниці Катерини Білокур, чи апокаліптична Чорнобильська катастрофа, а чи й наше похмуре сьогодення, яке продажні душі вже найменували кастрованим словом «негаразди», а воно тим часом щодалі більш нагадує тихий Чорнобиль.

То чи ж може чесний письменник мовчати перед новими загрозами? Володимир Яворівський не мовчить. І в цьому його щастя, а наше — так само. Конча Озерна».

3.

Людська комедія... Взявшись колись серйозно за перо, маючи дар, даний долею, пише історію звичаїв. Про це сказав ще Бальзак у передмові до «Людської комедії»: «Складаючи опис пороків і чеснот... мабуть, думалося мені, я зможу написати... історію звичаїв». Комедію про французьке суспільство Бальзак вирішив зробити з 90 романів і оповідань, пов’язаних загальним задумом і загальними персонажами. В українській літературній комедії своє слово сказав автор передмови до книжки Яворівського. Історичні романи, нинішні теми українських книг Метра, якими зачитуються, про які сперечаються...

Яворівський шукає свою тему, свої персонажі. Вони живуть майже завжди в Україні, їхня мова тутешня, щира, нехитра; в книгах його — завжди все-таки надія, хоча багато знедоленості; все це —народно; земля, небо, дощі, світло сонця... Все це завжди пахне батьківщиною, її звичаями; писання пов’язані завжди з мрією про краще... Шаблею козацькою б’є публіцистика. Начебто не за рангом іноді рубається. Але так уже виходить! Не сам собі прикріпив крила. Рух його до народу — чистий, хоча вороги богохульствують із заздрості. Свого часу на перших виборах депутатів у союзний парламент став переможцем у Києві. Депутат Верховної Ради СРСР.

Яка ж шабля в руках!

І яке письменницьке чуття на пороки, чесноти, обіцянки!

Яке ще туманне майбутнє — незалежність Землі, яку знаєш не тільки з чужих книжок. Свої читаються і в Україні, і за її межами!..

На третій день уже, як у вир, — в пристрасті!

Депутат з Києва зчепився із самим Горбачовим.

Захищав опальних Єльцина і Сахарова.

Інтуїція письменника, що один з небагатьох (Єльцин цей!) і розвалить Імперію! І дасть Україні можливість відокремитися!

А потім ця рубка-січа в «Листах Президенту», в листах до Кучми... Який незалежність зробив своєю вотчиною, панськими угіддями. Думається, депутат Яворівський, письменник Яворівський володів інформацією достовірною. Що робиться всередині незалежної країни?

Чи писати, а якщо ні — повіситися?..

Але розпоряджається всім час. І людські комедії! Ох уже, ці комедії!

...Крокую паркетом Будинку художника статечно, щоб не запідозрили, що спізнююся на з’їзд письменників. Поважна причина: у «Правді України» тільки-но взяв квитки до Криму і свій паспорт (іншого часу не було). Треба їхати в Крим на розширену читацьку конференцію. Ліворуч, на стільцях — купи троянд. Біля них на варті — відомий усім столичний діяч культури Б. Не знаю вже, ким мене вважає він, але піднімається і, показуючи на квіти, зізнається, кому вони призначаються. Ні, не Яворівському. Влада поставила на іншого. Вони впевнені, що «бунтар» Яворівський на першу особу в спілці й у страшному сні не пройде. І міський голова Києва, що приїхав уже на шапкобрання, тримаючи букет, звертається з вітанням до Івана Драча, пояснюючи йому, як колись учився і навіть іноді читав вірші...

А переміг Яворівський. Спочатку претендентів на головну посаду Спілки письменників було багато. Зайві відсіялися. Залишилися Іван Драч і Володимир Яворівський. Напевно, у Івана Федоровича був похмурий день, дощило...

Комедія, комедія! Рвуть на шматки Спілку з Яворівським. Спалахує бунт Київської письменницької організації. Очолює його перша особа (теж балотувалася на вищу посаду й набрала принизливу кількість «за»). Витягують акти нещодавньої ревізії спілки. Шляхетність Яворівського особисто мене приголомшила. Якщо і були зловживання, все це стосувалося промахів колишнього керівництва, а не Яворівського. Він прийняв господарство «на віру». Кілька разів чув, як Яворівський заявляв: не хочу, щоб погано говорили про М. (колишня перша особа спілки).

Один факт з акта. Щоб зрозуміли мене, скажу: на той час я обіймав у спілці начебто три громадські посади: член президії письменників України, член ради Київської письменницької організації і член комісії Літфонду України (хто везе, напевно, того й поганяють?). Отож ще задовго до з’їзду триває засідання Літфонду. Ш., перша його особа, якось легко, граючися, каже: ми віддали в Криму клаптик землі, що нам не потрібний, нехай користуються люди...

За цей клаптик потім відбував за всіх Яворівський. Чи треба пояснювати, що виступів тих, хто був проти того, щоб віддавати землю, в протоколі не виявилося. Я особисто запитував Ш., чи є акт якоїсь комісії, що засвідчує факт такої віддачі? Яворівський потім зачитав на одному із засідань президії оголошення в кримській газеті: продається земля, початкова вартість 2 млн. доларів. Той самий клаптик! Потім Ш. їздив на довгій машині, потім хворів. Чудовий поет. Страшно, коли інженери людських душ курвляться...

Ах, людські комедії, людські комедії!

Хворів я того тижня, лежав, прикручений крапельницями, коли уночі увірвалися на Банкову, 2, військові. На плечах їх були члени «нової» Спілки письменників чисельністю близько двадцяти чоловік. Великий юрист епохи закреслив імена 1700 письменників, призначив цих двадцять. «Актив» приповз на Банкову, 2, с надувними матрациками і подушечками...

Це хльосткіше французької комедії звичаїв, пороків, нескінченно різноманітної історії людського суспільства. «Пам’ять поколінням!..»

4.

На межі катастрофи... Відключили світло, воду, газ, телефони. В останню хвилину сказали: орендоване вами приміщення для позачергового з’їзду, що придуманий письменником Яворівським, закрите у зв’язку з профілактикою. А 1700 справжніх письменників їдуть до Києва. В областях викликають усіх підряд на «килим». «Яворівський — злочинець! Він злодій. Він продав будинки відпочинку, продає будинок на Банковій...»

І кому — хутряна шапка, кому — грошова винагорода. А кому — погроза: «У вас борги за квартиру. Виселимо!», «У вас — пияцтво. Піймаємо і посадимо»... Задихаються від ненависті кучмівські газети...

А люди їдуть. Чи є кворум?! Викрики: «Є! Уже більш як тисяча!»

О, зірка Яворівського! Вона усе-таки світить тобі!

Вона любить тебе!

Вона береже тебе!

...Веде позачерговий з’їзд письменників України під відкритим дощовим небом перед Банковою, 2, Дмитро Павличко. Виступають, говорять, погрожують комусь. Володимир Олександрович — у першому ряду. Напруження — як перед атакою. Я стою й думаю: з якого кінця почнуть тіснити? Праворуч, від Білого дому? Адже загрожують йому звідти — відступися, зімнемо! Чи ліворуч, від метро? Чомусь немає там людей. Напевно, заслін... А може, і праворуч, і ліворуч?

Пішов сніжок замість дощу. Капосно на душі...

Раптом Павличко шепоче мені:

— Вам виступати. Кажіть російською мовою!

У мене... Порожньо, порожньо! Як ми, письменники, дозволили так вилаяти себе! Що ж ми хочемо? Що хотів Яворівський? Щоб ось так роздавили для прикладу? Щоб усі тепер ще більше боялися цього білого будинку! Раптом згадую, як сусідка зателефонувала перед тим, як мав іти на з’їзд: «Підтримайте Яворівського! Він врятував Україну, коли заліз на бензовоза й умовив водія не підривати машину біля Верховної Ради»... Після Юлії Тимошенко, після Мороза говорити, звичайно, нелегко. Говорю. А сам тримаю руку біля правого боку. За сім років дійсної служби в армії звик до автомата. Утім, він, дружок, навчив мене в тривожну хвилину нічого не боятися. Та й життя з Яворівським у будинку за тобою навчило дечому. В усякому разі, тут від самого приходу його згасли галас, тупіт ніг, погрози. Жодного разу я не відчув: тут хитрять, плетуть інтриги. Надивився я свого часу тут усякого. Бог тому суддя.

5.

«Володя — наш, свій... Людина велика, масштабна!» Це слова Миколи Вінграновського. Тоді, у якийсь відтинок часу, мені випало щастя працювати з ним у редколегії журналу «Слов’янське віче». Страждав він тоді, бідував. Це після смерті великі світу цього письменники люблять поговорити, який був талант, як умів із трибуни читати свої вірші, як треба написати спогади — та за рангом, щоб укладалися! А Володя Яворівський давав Миколі тоді безповоротно на їжу, на його подорож на кобилці Манюні (який шедеврик ця повість «Манюня!» Повість про коня. Якого б’ють, люблять і який тягне безмовно віз).

— Я взяв у нього, не соромлячись, що живу так. Що він міг виплутатися з цього усього, а я... Я ні!

Позаторік я прийшов з лікарні — худий, жовтий.

Яворівський мені сказав:

— Вовчику, тобі треба на курорт. Я тобі дам грошей ... безповоротно. Ти підлікуєшся, станеш на ноги...

Боже, яке щастя перетворитися на коня, котрого ще люблять! Уві сні і тепер тримаю іноді віжки в руках і тихо кажу Машці: «Ти вибач мені, га? Що вдарив батогом! Ну так вийшло!» Просинаюся і думаю: «Усі луплять нас, як коней батогами, цю непокірну хитрунам тварину»...

Перша моя робоча професія — їздовий. І перша робоча професія Володимира Олександровича — їздовий. Тоді (я потім списав три сторінки після спілкування з Миколою Вінграновським) ми говорили... про коней до смеркання, нас випровадила з приміщення вже прибиральниця.

Я розповів Яворівському про це. Ми їхали в Крим з цільовим завданням.

Не про майбутнє об’єднання Кримської письменницької організації говорили — про професію їздового. Про скромність цих людей у теперішньому житті. Про вміння зрозуміти тяготи і прикрості письменницької справи. Постояти перед цим на землі, що пахне і якимсь незрозумілим щастям, і, вибачте, тонкою, теплою нуждою коня. Ти навчився бути терплячим, поступливим, якщо ти не бив задаремно свого ближнього.

Брехня, що в Яворівського не з’являються сльози, коли він бачить лихо. Брехня, що він переступить і піде. Брехня, що він зациклився на одному, а інше не бачить... Яка пам’ять на страждання! Яке співчуття!

Ми тричі (Яворівський, В’ячеслав Медвідь і я) їздили в цей Крим робити на півострові письменницьку організацію, там їх було — аж п’ятнадцять. Яворівський (до речі, одразу ж після обрання першою особою спілки) їхав із завданням: об’єднати там письменників —українських, татарських, російських. Головою обрали російського письменника. Кажете, що він — націоналіст крайній! Усе це далеко не так! Пам’ятаю перший приїзд, по суті, провальний. Не той день ми вибрали. Це був день депортації татар із Криму. Вони вірили, що все буде добре. Я — ні. Росіянин, що народився в Азії, що прожив там... При цьому в сорок третьому прийняв, ще пацаном, у свою бригаду землекопів, пригнаних із Криму татар...

Як Яворівський зрозумів цей гордий, талановитий народ!

Ми не образилися. На нас кричали. В’ячеславові ледве не порвали нового костюма...

Яворівський зробив дуже боєздатну кримську письменницьку організацію. Незважаючи навіть на те, що нас трьох на президії добряче повчали: пішли на повідку, набрали занадто багато!... І чужих, не наших...

Загалом, як завжди — місцевий «патріотизм»...

До речі, у найгарячішу годину, коли бракувало кворуму на тому позачерговому з’їзді письменників, підійшла до Банкової, 2, кримська письменницька організація. У повному складі. Де уже вони дістали грошей, тільки Бог знає. У спілці тоді грошей не було. Не було і пізніше. Ні, синім полум’ям не згорів Яворівський... Він тоді переміг усю владу разом.

...Бачу свого сучасника Володимира Яворівського, раптом відринутого від політики (не треба писати «Подорожей з...» тощо, не треба строчити листа недоумкам, не треба, не треба... І от сидить Яворівський за новим і новим романом... Пенсія — слава Богу. І строчить, строчить. 90 романів і оповідань із Людської комедії. На аркуші — досвід, накопичений Україною в боротьбі за своє щастя.

Скоріше б! Він потрібен своїй країні і як великий письменник.

Володимир ЮГОВ, член президії НСПУ, президент Української асоціації письменників, віце-президент Міжнародної асоціації письменників-баталістів і мариністів.

Кінець березня — початок квітня, Київ, 2006.