Вийшла книга «Василь Большак. Контури портрету» (Київ, видавництво «Сфера», упорядники Лариса і Юрій Большак).

Це — спогади. Упорядники — дочка і син героя книжки. Нині «сімейні» мемуари — невелика дивина. Вже потроху забулися ті часи, коли мемуари писалися тільки номенклатурниками й про номенклатурників. А втім, ця книжка саме про радянського номенклатурника! Але він був особливим номенклатурником.

Нинішньому поколінню, сяк-так вихованому на життєписах героїв антирадянського опору, треба пояснювати, хто такий був Василь Большак. Тобто треба говорити, що до КДБ його не тягали, в Сибіру він не сидів і самвидавом не грішив. Він служив системі офіційно й на досить відповідальних посадах. Любитель спрощеної історії вигукне: «Й що ж тут цікавого?»

Не варто поспішати з висновками. Почніть читати книжку. Можете почати навіть не з передмови, а зі спогадів Зої Большак про свого чоловіка — про знайомство на війні, про те, як молодий лейтенант Василь відбив Зою у генерала Черняховського (не того, знаменитого, що згодом фронтом командував, а його брата-танкіста). Далі ви не зупинитесь — вам захочеться знати більше. Бо завжди хочеться знати більше про людину, яка вміє робити красиві й сміливі вчинки. Василь Большак умів їх робити й робив усе життя, хоч то були часи, коли краще не висовуватися. А Большак був на виду: радянський журналіст і письменник, випускник ВПШ, у 60-х роках — головний редактор журналу «Україна», на межі 70-х — 80-х голова Держкіно УРСР, потім — головний редактор журналу «Український театр».

Журнал «Україна» за часів його редакторства — легенда, неймовірна й неперевершена дотепер!

А кіно? Не таємниця, що Большака поставили командувати українським кінематографом після розгрому «поетичного кіно». Але саме при ньому було знято знамениту «Пропалу грамоту»...

За тих часів не могло бути добрих, а головне — порядних душею начальників. Він зумів бути саме таким. Він не боявся заступатися — за людей, за культуру, зрештою — за Україну, без лапок.

Один з авторів цієї книжки, проникливий культуролог Вадим Скуратівський, можливо, найточніше висловив сенс і значення Василя Григоровича Большака. Скуратівський вважає: саме завдяки таким, як Большак, ми втримались і вижили в тому грішному подвійно-лукавому радянському світі.

Цитуємо Скуратівського, бо краще не скажеш: «Перемінилась вже навіть назва тієї вулиці, де стоїть той дім, який так лякав мене в інших «номенклатурних» своїх квартирах, і так вабив мене у тій квартирі, де жив В. Г. Не «інтер’єр» і не «площа» його господаря. А те, що він там залишався людиною.

Багато будуть говорити-писати про світ, у якому ми донедавна жили. «І чим далі...»

А відсунувши убік усі доктрини-концепції, належить сказати, ЩО зберегло той світ. І хто саме.

Серед інших добрих людей (небагатьох, зрештою) я хочу подякувати передовсім тому чоловікові».

Спогадів у книзі багато. Це писали зовсім-зовсім різні люди, колеги, друзі, знайомі: Богдан Жолдак, Юрій Богдашевський, Олександр Непорожній, Дмитро Міщенко, Дмитро Цмокаленко, Степан Колесник, Анатолій Михайленко, Юрій Мушкетик, Олекса Ющенко...

Читаєш цей список і думаєш: як він умів усіх їх об’єднати, отаких різних? А головне — всі вони згадують саме те, що було у Большака й не вистачало цілому суспільству — нормальна людська доброта й порядність душі.

Цього й тепер не вистачає.

Але Василь Большак — був!

Віталій Жежера.