З бойового завдання Іван Самусенко повернувся у поганому настрої: ворожого «язика» не взяв. Подібне з ним траплялося дуже рідко. Але того разу наразився на вміло замасковану німецьку засідку — ледве сам втік. Коли повертався, випадково надибав шматок вилискуватого каменю, що лежав обіч підірваної скелі, й машинально прихопив його із собою.

— Хлопці, — понуро зізнався бойовим побратимам відомий у полку розвідник, — стався, так би мовити, «прокол». Мало сам не став здобиччю противника. Ні з чим повернувся. Хіба що знайшов незвичний камінь.

— Камінь як камінь, — скептично оцінив товаришеву знахідку гвардії сержант Іван Волков. — Не втямлю: навіщо таку непотрібну річ носиш. Інша справа: у твоїй польовій сумці Шевченків «Кобзар». Краще замість того каменю поклав би ще одну автоматну обойму патронів. У розвідці знадобиться.

Невдовзі під час бойової операції Івана Самусенка поранило. Місяці зо два відлежавши в польовому шпиталі, він повернувся до своєї роти і з порогу землянки радісним голосом сповістив:

— Братці-слов’яни! А камінь, підібраний мною, виявився-таки чудовим гранітом. Це підтвердив геолог, сусід по шпитальній палаті. Він порадив запам’ятати місце знахідки: після війни може згодитися. Та ми швидко забули про «відкриття» товариша.

...Фронт стрімко просувався на Захід. Наближався переможний кінець війни проти гітлерівської Німеччини. Ми вижили на її завершальному етапі. Бойові побратими після демобілізації обмінялися домашніми адресами. От тільки Івана Самусенка вже не було поміж нас. Після чергового поранення він потрапив у інше військове угруповання. Але після війни несподівано приїхав у гості.

За чаркою згадували усе, що сталося після нашої розлуки.

— Осиротів я, — гіркотно повідав Іван Самусенко. — Повернувся після Перемоги до отчого дому, сподіваючися побачитися з рідними, та німецькі супостати вщент спалили рідне село. Батька і старшого брата Олексія поглинула глибока прірва війни. Матінку Мокрину Іванівну замордували есесівці. А менша сестричка Оксана померла в дванадцятирічному віці. На місці нашої хати побачив суцільне згарище, знищений фруктовий сад.

Страхітливе видовище і самотність перехопили щемом серце. Але треба було жити, адже усім смертям на зло з війни таки повернувся. Перекинув я через плече все своє нехитре «багатство» — майже порожній речовий мішок, і подався туди, де випадково набрів на уламок граніту. Влаштувався в гранітний кар’єр робітником-каменерізом. Робота надзвичайно тяжка. Але ж на фронті було важче. Ось так і склалася моя повоєнна доля. А в Кривий Ріг приїхав з тобою зустрітися і подивитися, як у місті шанують полеглих у боях за Батьківщину воїнів. Тож ходімо на місця їх поховання. Може, побачу на пам’ятниках і обелісках граніт, видобутий мною.

— Мій граніт! — упізнав за кольором Іван Самусенко на пам’ятниках та обелісках. Засяяли, заіскрилися очі мого фронтового товариша...

Давид КАН, журналіст, інвалід І групи Великої Вітчизняної війни.