Джохар пішов від них у небо

Десять років тому, 21 квітня 1996-го, на південній околиці села Гехі-Чу від вибуху наведеної на ціль ракети загинув перший чеченський президент Джохар Дудаєв. Глибока вирва в землі. Покорчений остов «Ниви». Розсипаний жовтуватий пил — залишки ракетного палива. І... залиті цвітом груша й алича неподалік. Парадоксальний пейзаж смерті й життя. Можливо, той уцілілий цвіт і став символом віри багатьох чеченців у незнищенність самого Джохара.

На рік раніше, також у квітні, коли гори довкола вкривалися ніжною, густою «зеленкою» — рятівницею чеченських повстанців, автор цих рядків зустрічалася з Дудаєвим у його «ставці» — містечку Вєдєно. Неврівноважений, істеричний і навіть психічно нездоровий, за популярною тоді характеристикою багатьох російських ЗМІ, «президент-диктатор» під час наших багатогодинних розмов не виявив жодних ознак цього «діагнозу». Навпаки, поряд сиділа людина спокійна, інтелігентна, з почуттям такту, гідності і майже англійського гумору. Хоча, звичайно, казав він речі різкі, особливо для тих, хто оцінював цю війну «за синхроном» з російських провладних телеканалів.

— Не думаю, що можна було уникнути війни, — заперечив генерал припущення, що Чечні і Росії бракувало поступливості у відносинах. — Справа не в прямолінійності нашої дипломатії. Зрозумійте, Чеченська республіка — лише привід. Москва завжди шукає здобич. Побачите, розіб’ють «чеченську мафію» — ще активніше приціляться на вашу країну. Не майте ілюзій, розігруватимуться карти Криму, Південної та Східної України, Схід і Захід намагатимуться зіштовхнути лобами, втягнути у братовбивчу війну. (До війни у прямому розумінні цього слова, слава Богу, в нас не дійшло, але багато що із сказаного Дудаєвим у 1995 році, на жаль, справдилося. — Авт.).

«Режимом Дудаєва» світ лякали ще перед воєнною грозою. Преса в деталях змальовувала авторитаризм президента-генерала, і напади його бойовиків на поїзди, і грошові махінації, і торгівлю зброєю та наркотиками. Одне слово, війна проти нелояльного до Москви президента — в її інформаційному вимірі — розпочалася ще задовго до того, як на Грозний впала перша бомба. До речі, розповіді про величезні багатства Дудаєва виявилися не просто блефом. Пізніше навіть російські солдати зізнавалися: вони дуже здивувалися, коли побачили найбільший скарб у захопленому будинку Дудаєва — картини його дружини. Та й нині вдова колишнього президента Алла Дудаєва живе не в розкошах, щоб не сказати більше...

Щоправда, багато знайомих чеченців розповідали, що напередодні «наведення конституційного порядку» і справді зростало невдоволення владою: в умовах фактичної блокади маленької кавказької республіки це було зовсім не дивно. «Сумирні» мусульманські жінки навіть влаштовували перед президентською резиденцією гучні «каструльні бунти». Все змінила війна. В гуркоті танків стало не до брязкання каструль...

Відчуваючи подих страшної грози в наелектризованому повітрі, колишній військовий льотчик в жовтні 1994 року звертається з листом до тодішнього президента Російської Федерації Бориса Єльцина: у ньому він викладає свій погляд на ситуацію і намагається зупинити воєнний маховик. «До президентських виборів у республіці залишається менше року, — пише, зокрема, Джохар Дудаєв. — В цьому питанні я маю намір суворо дотримуватися визначеного терміну і порядку проведення виборів. Таким чином, чеченський народ одержує можливість вільного і демократичного волевиявлення, покликаного покласти край «режиму Дудаєва», якщо такий є в наявності. То чи варто піднімати в небо авіацію, вводити в битву важкі танки, завдавати по незахищеному цивільному населенню і об’єктах народного господарства ракетно-бомбові удари і влаштовувати чергове народовбивство? Протягом усіх цих трьох років чеченська сторона не раз намагалася почати з російською стороною переговорний процес. Але щоразу, коли можливість врегулювання чеченсько-російських відносин ставала реальною, в останню мить, за чиєюсь злою волею, переговори зривалися. Такий стан справ на руку лиш тим деструктивним силам у Чеченії та в самій Росії, для котрих політичні амбіції і корисливі цілі вищі від інтересів і так знедолених народів: і Ічкерії, і Російської Федерації...»

Під час війни довкола президента об’єдналися всі, хто повстав проти відкритої агресії Росії. Серед них було і багато вчорашніх опонентів, крім тих, звичайно, що хотіли повернутися до влади під прикриттям російських танків. На кухні у Вєдєно працювала жінка, одна з колишніх активісток «кухонних» протестів проти президента. Щоправда, тепер їй доводилося порядкувати біля казанів, а не грюкати покришками порожніх каструль, і вона журилася лише одним: чим нагодувати хлопців, що поверталися з бою.

Дудаєв як об’єднавчий прапор був больовою точкою для Москви. Адже опір повстанців був сильним, оскільки мав єдиного лідера. Доки генерал був живий, він міг стримувати амбіції польових командирів, які майже за українською звичкою керувалися правилом: де два чеченці, там три командувачі фронтів. У що вилилася вакханалія цих амбіцій, добре видно на прикладі нинішніх подій у республіці: боротьба за національне визволення перетворилася на міжкланові сутички. Страшні і жорстокі на тлі страждань змученого народу. Тільки величезний авторитет Джохара гасив спалахи самочинства гарячих кавказьких хлопців під час першої російсько-чеченської кампанії.

Не дивно, що з цих причин на президента Дудаєва полювали всі спецслужби РФ. Його намагалися обкласти червоними прапорцями, мов вовка. Але спритний, далекоглядний і досвідчений генерал незмінно виходив переможцем у ловах і уникав, здавалося б, найщільніших пасток. Аж до 21 квітня — до того весняного дня, коли алича і груша стали першим живим вінком на пораненій вибухом землі...

Колишній військовий льотчик, однополчанин генерала Вітаутас Ейдукайтіс стверджує, що серед осколків знайдено шматки соплового апарату та інші частини ракети, де вказано її заводський номер та напис над люком російською мовою. За свідченням мешканців, на момент зв’язку президента з Боровим увечері 21 квітня в республіці були відключені струм і всі телефони. Це ще раз доводить, каже Вітаутас, що замах спланували вищі ешелони Росії.

— Ми в землі поховали тільки його тіло, — пошепки зізнався через рік після загибелі президента його колишній охоронець. — А сам Джохар пішов від нас просто в небо...

...Місце поховання Дудаєва і досі залишається таємницею. А душі його, мабуть, немає спокою і в мусульманських засвітах. Гірко дивитися на рідну землю, що досі вмивається кров’ю, а не чистими росами. Боляче слухати гори, що так і відлунюють стогоном, а не весняними грозами.

А світ мовчить...

P. S. «Досить замовчувати події в Чечні» — з відкритим листом під таким заголовком звернулася до міжнародної громадськості група відомих у світі інтелектуалів. Серед авторів звернення, зокрема, колишній чеський президент Вацлав Гавел, французький філософ Андре Глюксманн, Верховний комісар ООН з прав людини Мері Робінсон, фінансист-філантроп Джордж Сорос, лауреат Нобелівської премії, південноафриканський архієпископ Десмонд Туту. Вони та інші підписанти стверджують, що жорстокість не може трактуватися як «антитероризм», про що запевняють правлячі кола РФ. «Що сказав би світ, якби британський уряд розбомбив Белфаст або іспанський — Більбао під маркою придушення ІРА чи ЕТА?» — ставлять автори риторичне питання і продовжують аналогію: «Російське військове командування запевняє, що воно воює проти групи бойовиків.., а Грозний був повністю зруйнований вперше відтоді, як Гітлер покарав Варшаву в 1944 році...»

Наводячи конкретні приклади страхітливих злочинів проти цивільних мешканців республіки, інтелектуали наголошують: «Ніщо не може виправдати очевидну байдужість, що проявляється в мовчанні світу. Невже хтось ще не зрозумів, що російська армія на ділі поводиться, як група пожежників-піроманів, які своєю поведінкою розпалюють тероризм?»

Автори виступають проти колоніальних та винищувальних дій офіційної Москви ще й тому, що люблять російську культуру і вболівають за демократичне майбутнє Росії. «Ми повинні допомогти російській владі вирватися з капкана, який вона сама собі поставила і в який сама ж потрапила, підставляючи під загрозу не лише чеченців і росіян, а й увесь світ. Буде прикро, якщо на зустрічі великої «вісімки», запланованій на червень 2006 року в Санкт-Петербурзі, чеченську проблему відсунуть убік. Цю жахливу й жорстоку війну треба обговорювати відкрито, якщо ми хочемо, щоб вона закінчилася миром».