Йому судилося народитися далеко від України — у башкирському селі Верхній Кульчум. На долю цієї людини не випало жити бодай кілька років на історичній батьківщині, але вона демонструє вишукані риси сучасного українського інтелігента. Друзі називають його «стовідсотковим українцем Росії». Все своє свідоме буття Василь Бабенко дотримується популярного гасла «де б ти не був — будуй Україну», виголошеного свого часу Славою Стецько. Він не лише послідовно додержується такого патріотичного заклику, а й постійно його реалізує.

З 55-літнім Василем Бабенком, співголовою Об’єднання українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії», я знайомий вже майже двадцять літ. У цьогорічні березневі дні зустрічалися у Львові — на міжнародній науковій конференції, присвяченій співпраці України з українцями у зарубіжжі, а також у Києві, де я ближче познайомився з його сином Сергієм — науковцем, членами родини і колегами з філіалу Московського державного відкритого педагогічного університету імені М. Шолохова. Саме цей заклад з часу його відкриття в 1998 році в Уфі і очолює Василь Якович. Наша розмова стосувалася минулого — становлення українських громад у Російській Федерації і сьогоднішньої ситуації в організаціях, яка викликала велику занепокоєність у мого співбесідника, зумовлену, зокрема, недружністю у відносинах у керівному середовищі українських громадських об’єднань у Росії.

14 років тому за ініціативою В. Бабенка в Уфі було створено Республіканський національно-культурний центр українців «Кобзар». Нині це одна з найефективніших у своїй роботі національних організацій в Росії, що представляє інтереси 55 тисяч українців в автономній республіці. Тут діє 9 шкіл (одна з них в Уфі є республіканською базовою), в яких вивчається українська мова і література. Під егідою центру влаштовуються книжкові і художні виставки, а також концерти, мистецькі фестивалі, в яких беруть участь більш як 20 українських ансамблів і хорів. Ще зовсім недавно без елементарної державної підтримки транслювалися українською мовою радіопередачі, видавалася газета «Криниця», функціонував єдиний в СНД «Науковий центр україністики», заснований Василем Бабенком. У філії очолюваного ним університету студенти оволодівають знаннями з української мови.

У мене збереглася стенограма виступу В. Бабенка на третьому Конгресі українців Росії, де він, зокрема, говорив про ставлення офіційних чинників до української освіти в країні: «...Дуже часто питають: «Навіщо вам українська мова, адже ми брати і розуміємо один одного без перекладача». Українська мова потрібна не лише для того, щоб українці залишалися українцями, а й не стали яничарами. Українська мова сьогодні —об’єктивна реальність на міжнародному рівні, з якою треба рахуватися».

Разом зі своїми однодумцями він розробив програму (першу і єдину на просторах СНД) створення української освіти і культури — національного відродження у своєму краї, яку підтримав президент республіки. Але сповна її реалізувати заважає брак викладачів, підручників, навчальних посібників, аудіо-, відеоматеріалів. Відповідна посильна допомога з України надається, та вона є поки що незначною. В цих умовах Василь Бабенко спільно з головою центру Володимиром Дорошенком організували у селі Золотоноша освітній комплекс: дитячий садок (єдиний український дошкільний заклад у Росії) — школа — літні мовні табори, де виховання дітей здійснюється рідною мовою їхніх батьків. До речі, Золотоноша — одне з багатьох українських сіл у Башкортостані. Кілька років тому тут відзначалися столітні ювілеї цих населених пунктів.

Василь Бабенко виступає у трьох іпостасях. Він і енергійний організатор громадського життя українців, до того ж сприяв створенню товариств чувашів, німців, євреїв, білорусів та представників інших етносів, які населяють Башкортостан. Свого часу працював навіть радником Голови Державних Зборів — Курултаю республіки. Він і педагог, учительську кар’єру розпочинав у своїй сільській школі. Він і науковець — історик, етнограф, фольклорист. Його праці надруковані не лише в Росії та Україні, а й в Німеччині та Китаї. Очолюваний ним авторський колектив видав в Уфі першу за межами нашої країни на пострадянському просторі «Історію України», де здійснена спроба по-новому проаналізувати історію прабатьківщини від давніх часів до сьогодення. Його кандидатська дисертація присвячена матеріальній культурі українців у Башкортостані. Василь Бабенко є автором ґрунтовної книжки «Українці Башкирської АРСР». Його перу належить і перше наукове видання у колишньому СРСР про фольклор українців. Серед публікацій науковця, наприклад, статті про весільний обряд, житло, сімейний побут, вишиванки українців на башкирській землі та інші етнографічні праці. В цій галузі він тісно співпрацює з Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського Національної академії наук України.

Василь Бабенко започаткував серію збірників про різноманітні взаємні зв’язки України та Башкортостану в історичній перспективі. Він відомий у своєму краї і як один з основоположників теоретичних досліджень закономірностей поведінки малих етнічних груп у багатонаціональному середовищі.

Кажуть, що у долі немає випадковостей. Людина радше створює, аніж зустрічає свою долю. Це сказано і про Василя Яковича. Він народився дев’ятою дитиною у сім’ї репресованих українців — вихідців з Чернігівщини. Його батьки, вже покійні, були селянами. Мати, Наталя Лаврентіївна, народила 14 дітей, вижило тільки восьмеро. 5 років вона переховувалася під чужим прізвищем у Челябінській області від неправомірних політичних переслідувань радянських властей. Батько, Яків Омелянович, багато літ пропрацював у колгоспі. Їхня життєва дорога, перенесені ними страждання і поневіряння були типовими для десятків тисяч українців у російській глибинці.

Василь Бабенко є, звичайно, непересічним закордонним українцем. Один з наших спільних знайомих, москвич, якось вірно зауважив: «Мало в нас у Росії Бабенків. Його українськості недостає багатьом-багатьом українцям, у зарубіжжі сущим».

Станіслав ЛАЗЕБНИК,голова громадської організації «Разом».