А еліту згодовують худобі

На Хмельниччині озимими восени було засіяно менш як двісті тисяч гектарів. Порівняно з позаминулорічними показниками це майже на сто тисяч (!) гектарів менше. Тому третину посівних площ треба буде надолужувати за рахунок ярих. Треба, та чи вдасться? До традиційних проблем із грошима, добривами та пальним додається ще й насіннєва.

Щоправда, за статистичними даними, картина не така вже й загрозлива: згідно з офіційними звітами 98 відсотків насіння в області все-таки є. Але статистика, як завжди, контрастує із реаліями. Насамперед тому, що норма ця бралася з урахуванням стовідсоткового виконання озимих посівів. Але оскільки тепер доведеться ще досівати й досівати, то, зрозуміло, запасів у коморах повинно бути значно більше. У деяких районах так і є. Але далеко не у всіх. З’ясувалося, що майже півсотні господарств перед посівною не мали й кілограма кондиційного насіння. А насінням ячменю, яким теж мали б надолужувати осінні провали, не запаслись 85 господарств. У результаті виходить, що лише шість районів мають необхідну кількість насіння ячменю, десять — ярої пшениці, вісім — вівса і тільки один — гречки. Якщо все підсумувати, то бачимо, що територія двох, а то й більше районів просто випадає із посівної.

Гадалося, в такій критичній ситуації селяни просто з ніг зіб’ються, шукаючи посівний матеріал. Однак пожвавлення на насіннєвому ринку не помічено. Коли ми розмовляли із Світланою Подлєсною, директором державного підприємства «Дослідне господарство «Проскурівка», що в Ярмолинецькому районі, з’ясувалось: уже традиційно господарства закуповують лише 15 — 20 відсотків елітного насіння більшості ярих культур та озимої пшениці.

— Через це і для нас ця справа стала збитковою, — розповіла Світлана Іванівна. — Торік за еліту озимої пшениці ми просили по 1,3 — 1,5 тисячі гривень за тонну. Лише сильні господарства змогли дозволити собі такі, в буквальному розумінні цього слова, золоті закупки. Тому на весну в нас зберігся запас цього насіння майже в 160 тонн.

Коли таке добро так і не знаходить свого господаря, його просто переводять в рядове збіжжя. Виходить, треба бути дуже бідним, щоб їсти із золотого посуду. Через такі парадокси «Проскурівка» ледве зводить кінці з кінцями. Господарство, котре вирощує еліту, а ще й до того ж виводить племінну худобу, за всіма законами ринку повинно було б просто купатись у грошах. Натомість — постійно борги і кредити. Коли два роки тому С. Подлєсна почала керувати підприємством, заробітної плати завинили тут 120 тисяч гривень. Минулий рік пішов на те, щоб розрахуватися з людьми. Але дві третини боргів змушені були віддавати саме зерном. Хоч як прикро, а покупця на відмінне збіжжя так і не знайшлося. Зате проскурівчанам нарікати на пшеничку не довелося.

Але ж призначення господарства зовсім інше, і переводити еліту мало не на фураж — просто гріх. Та «Проскурівка» виживає як може. Попри всі обіцянки дешевих кредитів торік підприємству довелось позичити в банкірів 240 тисяч гривень під 27 відсотків річних. Та й це ледве випросили, бо статус державного підприємства просто відлякував фінансистів: у разі провалу тут нічого не можна ні вилучити, ні продати. Швидко вловивши сучасні тенденції, банкіри зрозуміли, що найкраще, а значить, і найдорожче, насіння теперішньому аграрному ринку просто не потрібне. Тому й поставили такі умови, аби самим не прогоріти. Щоб погасити кредити, господарство мало б пустити під ніж до сотні голів своєї племінної худоби. Породисте стадо теж виявилось не тільки не прибутковим, а й обтяжливим. Незважаючи на постійне зменшення кількості великої рогатої худоби в господарствах краю, охочих придбати дорогий товар теж небагато. Худоба, котра могла б довго і плідно працювати на прибутки будь-якого господарства, йде просто на м’ясо. «Проскурівка» з її «золотими» запасами — не виняток. В області понад 80 господарств мають статус спеціалізованих насіннєвих. До початку весни в них було закуплено трохи більш як триста тонн насіння, а це навіть менше 10 відсотків від того, що приготували для продажу.

Надії на те, що весна підштовхне до пожвавлення на насіннєвому ринку, не надто великі. Адже грошові запаси тануть у селян разом із весняним снігом. Для багатьох цілком реальним став вибір: купувати елітне насіння чи пальне? Якщо в коморах будуть хоч якісь свої запаси насіння, навіть далекого від еліти, вибір зроблять на його користь. Керівників поставлено в такі умови, коли доводиться думати не про високі кінцеві врожаї, а про те, щоб хоч що-небудь кинути у весняну ріллю. Стримуватимуть і економічні, і погодні чинники. Так, у південному Дунаєвецькому районі до середини квітня вдалося засіяти ярими ячменем та пшеницею трохи більш як півтисячі гектарів, що значно менше від запланованого. Подібна картина спостерігається і в інших районах.

Поки область лаштується досівати, пересівати, долати осіннє відставання, а райони декларують свої наміри, господарства потерпають від дефіциту насіння. Близько сотні агроформувань не мають ярої пшениці і гороху. Про плани вирощувати гречку та овес повідомили мало не по півтисячі господарств, але відповідно у 185 і 133 потрібною кількістю насіння запастися не встигли. Чи вдасться зробити це — питання риторичне.

Здавна в селі збереглась приказка: посієш в грязь — будеш князь. Воно ж і посіяти хочеться, і від княжого багатства ніхто не відмовився б, але біда в тім, що кинути в ту грязь багатьом просто нічого. А із самої грязі князів не дочекаєшся.

Хмельницька область.