Чи стане наука локомотивом розвитку країни?

Сучасна ситуація в економіці держави, через стан забезпечення її енергоносіями, негативну сировинну, енергозатратну експортну складову, на сьогодні є досить критичною. Україна, на відміну від Росії, не має багатих запасів нафти і газу, а тому приростати економіка України мусить, лише нарощуючи й повноцінно використовуючи свій інтелектуальний потенціал, наполегливо розбудовуючи економіку знань. Проте аналіз свідчить, що протягом попередніх десяти років європейські передові підходи до економіки нехтувалися, основою успішного бізнесу в Україні були екстенсивні методи: дешева робоча сила, дешева сировинна і виробнича бази та доступ до влади, а отже, і до державного бюджету будь-якою ціною. Саме розвиток такого бізнесу сформував у державі так звану олігархічно-кланову економіку, характерною рисою якої є надзвичайно низький попит на науковий продукт з боку вітчизняної промисловості. В Україні до трьох чвертей інвестицій вкладається в третій технологічний уклад, а в четвертий і п’ятий — відповідно 20% і 4,5%. Разом з украй недостатнім державним фінансуванням наукової сфери це призвело до значного відставання наукової й освітньої галузей та сповільнення інноваційних процесів в країні. Як наслідок, сьогодні в Україні випуск продукції третього технологічного укладу становить близько половини, четвертого технологічного укладу — третину, а п’ятого — ледве 4% виробництва.

Події, які відбулися в Україні рік тому, перехід на демократичні рейки, поступова прозорість і відкритість економіки, нарощування конкурентності, початок руйнування клановості в економіці вимагають принципово нових підходів. Тому нині в основі розвитку економіки мусить бути інноваційна тріада: освіта—наука—виробництво. При цьому слід зазначити, що спосіб державного управління, ведення економічної політики минулих років практично не потребували науково-технічного супроводу виробничих процесів. Хоча на державному рівні про це говорилося не раз, робилися різні реверанси науковцям та освітянам, проводились різні заходи, демонструвались окремі виробництва як винятки із загалу. Проте серйозним кроком на підтримку науки за минулі 10 років можна вважати хіба що введення пільгової пенсії науковим та науково-педагогічним працівникам.

Чому наука не відіграє економічну роль?

Заради об’єктивності потрібно зауважити, що з ініціативи науковців робилися спроби окремими урядами та парламентом змінити ситуацію: приймались відповідні закони, постанови, укази. Маємо дев’ять лише базових законів, які регулюють науково-технічну та інноваційну діяльність в Україні, та ще стільки ж законів з проблем інтелектуальної власності. Проте об’єктивно бізнес і ліберально орієнтована провладна еліта не були зацікавлені в підтримці вітчизняної науки, впровадженні її досягнень у виробництво. Це їм не було потрібно — прибутки були стабільні і значні. Ця сила інерційного мислення спостерігається і нині. Бо виховані в минулому наші високопосадовці, фінансисти та економісти, бізнесмени не відчувають потреб вітчизняного наукового потенціалу і нехтують ними. Доказів безліч.

Так, у минулому році було практично зірвано виконання Державної програми прогнозування науково-технологічного та інноваційного розвитку, оскільки Міністерство фінансів виділило коштів удвічі менше, ніж передбачалося відповідною постановою уряду. А виконання цієї програми дало б Міністерству освіти і науки змогу сформувати нові наукові та інноваційні пріоритети (істотно скоротивши число існуючих — до 3—4 стратегічних і не більше 8 середньострокових) з метою забезпечення концентрації фінансових і матеріальних ресурсів держави для їх реалізації, оскільки надмірна розпорошеність та всеосяжність затверджених Верховною Радою пріоритетних напрямів розвитку науки та інновацій фактично унеможливлює їх виконання.

Не кажу вже про практичний зрив програми інформатизації освіти і науки, коли замість 800 млн. гривень на цей рік передбачено фактично вчетверо менше. Змогла ж Туреччина за рік під’єднати до широкополосного Інтернету всі школи. Чому ж ігнорується позиція МОН, педагогічної громадськості?

Не знайшлося у бюджеті 2006 року й 425 тис. грн. на фінансування, відповідно до чинної постанови уряду, Всеукраїнського конкурсу інноваційних технологій. Ініціатива міністерства щодо проведення конкурсу отримала позитивний відгук серед виконавців інноваційних проектів, більшість яких сприймає цей конкурс як надання довгоочікуваної державної підтримки. Міністерство пробує виправити ситуацію за рахунок спонсорів. Але виникає питання: кому це потрібно в першу чергу, як не державі?

Чомусь наші фінансисти вважають, що підтримувати науково-технічну та інноваційну діяльність — це збитки для бюджету! Хоча зрозуміло, що не підтримуючи її, не стимулюючи вкладання коштів в інновації, ми не отримуємо високотехнологічної конкурентної продукції, а отже, не буде звідки брати податків. Нашим чільникам пора вже прийти до розуміння та усвідомлення того, які першочергові кроки треба зробити, щоб поліпшити ситуацію, подолати негативні наслідки минулих років.

Очевидно, розпочинати потрібно з головного: з фінансових, економічних, податкових стимулів наукової та науково-технічної діяльності. Індикатором інноваційного розвитку країни є рівень фінансування науково-технічної сфери з різних джерел. Загальновизнано у світі, що коли в державі витрачається на наукову сферу до 0,4% ВВП, то наука в країні виконує тільки соціально-культурну функцію. При фінансуванні не вище 0,9% ВВП вона виконує пізнавальну функцію. І лише якщо фінансування перевищує 0,9% ВВП, наука починає відігравати економічну роль. Незважаючи на те, що Закон «Про наукову і науково-технічну діяльність» передбачає витрати на науку з державного бюджету в обсязі не менше 1,7% ВВП, цей показник за останні роки не перевищував 0,47%. До речі, на освіту повинно витрачатись не менше 10% ВВП, фактично було вдвічі менше, і лише в 2006 році цей показник сягнув 6,4% ВВП.

Отже, за роки незалежності наука в Україні не відігравала активної економічної ролі. І в цьому є жорсткий об’єктивізм первинного накопичення капіталу, становлення ринкової економіки, формування олігархічного капіталу.

До речі, в Євросоюзі стурбовані тим, що рівень витрат на наукову діяльність в середньому по Європі залишається на рівні 1,9% ВВП і є критичним, оскільки США довели їх до майже 3% ВВП. Це приблизно 400 млрд. доларів на рік, у Євросоюзі — 180 млрд. доларів на рік, в Україні — 400 млн. доларів на рік.

Погоджуюся з опонентами, що вкрай важливим є не лише забезпечення належних кількісних показників фінансування, але й структура фінансових потоків.

Тому нагальною є проблема реформування системи державного фінансування наукової сфери. Нарощування обсягів, у першу чергу, потрібно здійснювати в рамках програмно-цільового фінансування, яке на сьогодні становить менше десятої частини від загального фінансування. Для цього потрібно розробити механізм поступової переорієнтації фінансування від базового до програмно-цільового шляхом збільшення частки прикладних досліджень, що виконуються в рамках державних цільових наукових та науково-технічних програм, державного замовлення на створення новітніх технологій, грантової підтримки фундаментальних досліджень. Поступово і виважено слід переходити від фінансування організацій до фінансування конкретних завдань, тем, проектів. Ринкова економіка вимагає також відмовитись від жорсткої регламентації статей кошторису витрат, їх пропорцій та обмежень. Головним має стати оцінка результату, а не шляхів його отримання. Крім того, вважаємо, що специфіка наукової сфери, яка не передбачає миттєвої віддачі, потребує розроблення середньострокової (на 5 років) стратегії фінансування науки, а не тільки щорічних планів. Тверезого переосмислення потребує процедура тендерних закупівель. Учені не можуть стабільно працювати в рамках чинного законодавства.

Щодо фінансового забезпечення інноваційної діяльності, то за умов нестачі бюджетних коштів ключовим стає питання залучення позабюджетних надходжень, коштів бізнесу до сфери інновацій. Це передбачає, зокрема, розвиток системи венчурних фондів як найбільш ефективної форми залучення приватного капіталу до ризикових стадій інноваційних процесів. Особливо актуальним є створення практично відсутніх на цей час венчурних фондів з капіталом вітчизняного походження, які б спрямовували інвестиції, насамперед, в інновації. З цією метою видається цілком доцільним для залучення інвестицій в інновації створити Український державний венчурний фонд, а також інтенсифікувати діяльність Української державної інноваційної компанії (УДІК), Українського банку реконструкції і розвитку. Думаю, що їх діяльність мусить координуватись Державним агентством з інвестицій та інновацій.

Що стосується УДІК, то, на жаль, ця поки що єдина в Україні державна інноваційна фінансово-кредитна установа з липня минулого року віднесена до сфери управління Міністерства промислової політики — хоч і надзвичайно важливого, але галузевого. Це аж ніяк не відповідає функціональному принципу управління сферою інноваційної діяльності.

Ще одним важливим кроком у визначенні державних пріоритетів має стати дотримання норм законів, що регулюють наукову та інноваційну діяльність. За оцінками міжнародних експертів створена в цій сфері національна законодавча база відповідає сучасним вимогам. Так, прикладом визнання певної ефективності правової охорони інтелектуальної власності в Україні є скасування торговельних санкцій, вжитих урядом США у 2002 році щодо імпорту товарів українського походження. Якби ось так, повною мірою, виконувались закони України у сфері інноваційної діяльності, то ефективність інноваційних процесів в країні вже тепер була б на іншому рівні. Ми повинні відмовитись від практики щорічного призупинення положень бюджетних законів, які регулюють інноваційну, науково-технологічну діяльність.

Натомість, через скасування Законом України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» тих норм Закону України «Про інноваційну діяльність», які передбачали надання державної непрямої підтримки у вигляді податкових пільг виконавцям інноваційних проектів, суб’єкти інноваційної діяльності в Україні не змогли скористатися цією державною підтримкою. Як наслідок — протягом 2005 року міністерством не було зареєстровано жодного нового інноваційного проекту, а результати державних статистичних спостережень засвідчують зниження кількості інноваційно активних підприємств порівняно з попередніми роками.

Тим же законом торік було скасовано пільги для виконавців інноваційних проектів технологічних парків. У результаті діяльність технологічних парків була практично призупинена, хоча вироблена ними в 2004 році продукція становила майже п’яту частину від усієї вітчизняної інноваційної продукції. І лише після відновлення на законодавчому рівні спеціального режиму інноваційної діяльності технопарків шляхом надання їм фінансової підтримки і цільового субсидіювання намітилися позитивні зрушення.

Ще одна проблема, яка потребує уваги, — це сфера трансферу технологій. Через законодавчу неврегульованість негативні тенденції у цій сфері набули загрозливих для національної безпеки масштабів. Окремі підприємства, купуючи за кордоном високі технології, які можна розробити в Україні, в той же час реалізують за кордоном власні розробки за демпінговими цінами. За оцінками фахівців, втрати України від неврегульованості проблеми трансферу технологій внаслідок несанкціонованого відпливу вітчизняних технологій за кордон становлять 3,4 млрд. грн. на рік. Крім того, відбувається загрозливе руйнування науково-технологічного потенціалу, сформованого раніше. Все це свідчить, що посилення державного контролю за трансфером технологій набуває для України життєво важливого значення. Проте з незрозумілих причин закон, який врегульовує проблеми трансферу технологій, тричі отримує вето.

Тепер щодо надання податкових пільг і фіскальних преференцій тим бізнесменам, хто займається інноваційною, науково-технічною діяльністю. Хочу зазначити, що у країнах Євросоюзу фіскальні преференції, такі, як податкові знижки (виключення витрат на НДДКР із базової суми оподаткування на прибуток), становлять від 25 до 100 % , у США та Японії — до 20%, а субсидії малим та середнім підприємствам на наймання науковців або на замовлення НДДКР становлять у Франції та Великобританії до 50%, у ФРН — 30%. Ми ж усе хочемо робити по-своєму. Вважаю, що не слід вигадувати велосипед, а користатись досвідом і йти вперед.

Інституційні перетворення як необхідний елемент науки управління

Стосовно управління науково-дослідною діяльністю, комплексу інституційних проблем. Важко не погодитись, що нинішня структура і способи координації науково-технічної, інноваційної політики потребують удосконалення.

На нашу думку, стратегію розвитку науково-технічної політики має виробляти Рада з питань науки і науково-технічної політики при Президентові України. Основні напрями її повинен затверджувати парламент і реалізовувати уряд.

Функцію головного (провідного) центрального органу виконавчої влади з формування та впровадження державної політики у сфері наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності повинно бути закріплено за Міністерством освіти і науки.

Потрібно підкреслити доцільність поєднання цих напрямів державної політики в рамках одного центрального органу виконавчої влади. Оскільки випуск саме наукоємної продукції є головним результатом сфери інноваційної діяльності, розроблення науково-технологічної політики має бути нерозривно пов’язано з формуванням інноваційної політики. Залучення до цього процесу сфери освіти в частині підготовки спеціалістів відповідно до вимог сьогодення, а саме інноваційних менеджерів, технологічних брокерів, патентознавців, аналітиків тощо, є природним доповненням, що замикає трикутник «освіта—наука—інновації».