Свято почалося з тієї миті, коли металевий голос диктора по радіо схвильовано сповістив, що вперше в історії людства в космос полетіла людина.

Цілими днями радіо на стовбі кричало безперестанку посеред села — біля пошти, неподалік головного корпусу школи-семирічки. Ніхто, може, його й не слухав. Хіба що стара підсліпкувата баба Дарія, яка жила по сусідству зі школою і торгувала смаженим соняшниковим насінням коло пошти. І то лише тому, що чула значно більше, ніж бачила. Вона, якась містична, завжди вмотана у темний одяг незалежно від пори року, мостилася просто на землі трохи подалі від дверей пошти, мала вигляд нещасної (може, щоб боліло серце й у дільничого міліції, — торгувати приватно тоді не дозволялося) — схилялася над мішечком із насінням, ніби до нього молилася. І щоразу так уважно й упритул розглядала гроші, які школярі давали їй за стаканчик чорнявих пахучих зерняток, наче ті гроші очима мацала. Та й таки мацала — бо недобачала.

І не було бабі Дарії діла ні до радіо на стовбі, ні тим паче до неба, хай і вищого від того стовба.

Та голос диктора був таким схвильованим, що його мусили почути всі.

Крім четвертокласників, які дізналися про цю надзвичайну новину лишень після уроків, по дорозі додому зі школи, будівля якої була коло старої церкви, далеко від пошти і головного шкільного корпусу. Туди радіо не чути.

Звістку четвертокласникам про Гагаріна в космосі передали, мов горобці, перебиваючи один одного, першокласники, котрі йшли додому назустріч.

Та хіба вони до пуття розкажуть!.. Хлопчаки Каденюки, Льонко та Серьожка, рвонули навипередки додому.

Квітневе сонечко не так давно перебралося за полудень і вже нівроку пригрівало, а то й по-літньому пекло, якщо підставити йому щоки. Так оце роблять коти навесні, сидячи на призьбі, спочиваючи від ночі та мріючи в дрімоті про своє.

Стежки, що поволеньки за першим теплом спустилися від тину вздовж дороги, уже й висохли, і бігти можна було, не дивлячись особливо під ноги. Воно так хлопчаки завжди й бігли, — летіли, не йшли (та ще зі школи!..). Можна було дістатися додому дорогою, але городом стежками таки ближче. Сусідська стежка виводила трохи вище їхнього городу, і хлопці кинулися навпростець, через свіжу ріллю, котру самі й копали щойно на весняних канікулах.

Льонько, хоча й ніс у руках сумку з книжками (цей тиждень йому була черга — книжки ж бо одні на двох із братом, лише зошити різні), біг попереду, зайцем вправно петляючи поміж деревами і спритно перескакуючи кущі та виноградник. Уже у своєму городі, знаним хлопцями, здавалося б, із заплющеними очима, Серьожка таки зачепився за дріт, протягнутий татом для винограду, — не взяв перешкоду, сердешний, як це вдалося Льонькові, і розтягнувся на стежці, болячи вдарившись і позеленивши коліна й лікті свіженькою травичкою. Та вмить схопився. Скиглити (Льонька й не озирнувся) ніколи.

Залетіли в хату й кинулися до радіо. Завмерли. Дихати від шаленого бігу вкрай хотілося, — аж очима, — але дихання перехопило від цікавості.

Радіо собі грало. Щоправда, грало урочисто. Весела скринька, причепелена татом на стіні в хлоп’ячій кімнаті, вигравала якийсь марш чи щось схоже. Й ані слова — мови.

Хлопці, червоні від бігу, впали-сіли на своє ліжко, над яким і висіло радіо. Чекали-віддихувалися. Мовчки запитливо дивилися один на одного. Серьожка взявся, було, розтирати коліно, та під суворим поглядом брата схаменувся. Завмерли, не дай Бог, чого пропустити.

Нарешті музика обірвалася. Загомоніли гулким передзвоном у хаті куранти, як то буває крізь сон удосвіта, якщо звечора заснути з увімкненим радіо.

Хлопці зиркнули один на одного — цить!..

І голос, що вмить пробрався кожному з них аж під шкіру, вкотре в цей день, а для хлопців — уперше, сповістив про Юрія Гагаріна —першу людину в космосі.

Хлопці захоплено — мало не до плачу — дивилися один на одного.

Потім Льонько мовчки вийшов у двір і звично задер до неба голову.

Там, крізь ріденьке ще із зими гілля горіха, ледь покрите цікавими до сонечка бруньками, та лозу винограду, випещену й вільно пущену татом понад двором, всю в сльозах від соку, але таки веселу, — проглядало й велично височіло небо.

І вже не звичайнісінько земне — блідо-голубе та якесь близьке у білих благеньких клаптиках-хмарках.

А — КОСМОС...