Вибори у Кайдашів

Ні, я аж ніяк не зазіхаю на привласнення літературного шедевру нашого класика і мого близького земляка (наші села на Черкащині майже поруч). Івана Нечуя-Левицького перевершує хіба що наша дійсність. У передвиборних змаганнях Кайдашеву сім’ю нагадує вся наша українська спільнота. Досить включити будь-яку програму телебачення, а там — протистояння і сварки. Звинувачення влади і виборців, підозри щодо чесності членів виборчих комісій. Більш як півстоліття після трагічних подій з-під лоба, з недовірою, поглядають один на одного «бандерівці» і «комуняки». Не зрідняються у державній сім’ї горяни Карпат і гірники Донбасу. Іскриться міжнаціональне тертя в Криму. Кожний обстоює своє розуміння патріотизму, свої політичні симпатії. А після затятої борні між кандидатами у президенти Ющенком та Януковичем по-різному пофарбували і прапори. З’явилася на світ Божий по-новому помережана карта України.

Вірус ворожнечі нуртує в душах і від мікроскопічного коливання збурює емоції. Столиця, куди час від часу з’їжджаються масовані десанти зі сходу і заходу, співчуваючи, допомагає протиборцям прихистком і хлібом. Обачніші громадяни переживають, розуміючи, що щілини передують тріщинам, що наша довгоочікувана державна будівля стоятиме лише тоді, коли всі зважатимуть на особливості її конструкції і оберігатимуть від розхитування та вогню.

Не переобтяжена мудрістю і дбайливістю українська влада упродовж п’ятнадцяти років не знайшла в собі сил піднятися над конфліктами, заспокоїти людей, слугувати їм моральним взірцем. Більше того, розтринькала успадковану від у Бозі спочилого Союзу економічну міць, віддала до рук цинічних ділків вагому частку загальнонародного добра. Виштовхала мільйони громадян на «блошині» ринки та у принизливі закордонні найми.

У зчиненому бедламі почалося обезлюднення предковічної української території, адже без війн і пошестей нас помирає вдвічі більше, ніж народжується. За роки суверенності поменшало на п’ять мільйонів чоловік. А що ж буде далі? Релігійні постулати про те, що святе місце пустувати не може, ніби й не для нас, безбожників. Мабуть, тому громадяни не титульної нації вже приватизували вагому частку української промисловості і банківської системи. Якщо відкинути ілюзійне словоблуддя, то таку кінцеву мету має і земельна реформа. Заспокійливим для громадської пильності наркозом, що має викликати ілюзію рівності всіх, є хіба що ліквідація в українському паспорті запису про національність.

Коли систематизуєш у змістово-хронологічний ряд складові дійства з приманливою назвою «Реформи», якими по суті спонукають українців перед глибокою вирвою накладати самим собі за пазуху каміння, то дивуєшся нашій наївності й чужому шедевру конспірації справжніх намірів. З першого погляду — ніби безневинний збіг обставин. А придивитися — перед ними меркне горезвісний гітлерівський план «Барбаросса», що передбачав захоплення чужих земель військовою силою.

Девальвований до нижче нікуди термін «реформи» у нашому офіційному вжитку треба замінити простим і всім зрозумілим словом «покращення». Якщо пропоновані переміни ведуть до ліпшого, то вдячність ініціатору — і гуртом дружно за роботу. Коли ж якийсь владний спритник, зловживаючи службовим становищем, прагне змінити існуючий порядок лише для того, щоб із спільниками збирати з громадян плату за електрику, телефон, газ чи привласнити металургійний комбінат або автозавод, — то йому не лише зневага громади, а й стаття кримінального кодексу з тарифікованим строком ізоляції від суспільства, а поцуплене — негайно покласти на місце. Встановлення такого порядку було б першим українським кроком до омріяної нинішньою владою Європи.

Парадоксальна істина: для виживання українцям доводиться рятуватися від своєї влади. Винайдена у козацькій Україні безвідмовна зброя демократії у нинішній демократичній Україні дає осічку або вибухає феєрверками нікчемам, бо на виборах, як правило, слабких змінюють такі само, а то й слабші, а агресивних спритників — ще відчайдушніші.

Ще як були ми козаками

Дослідник і літописець козацької доби Д. І. Яворницький залишив спогади про те, як на Запорозькій Січі кожного 1 січня збиралася загальна військова рада. Вона починалася зі звернення кошового отамана: «Пани молодці! У нас сьогодні новий рік, чи не бажаєте ви за старим звичаєм замінити свою старшину і замість неї обрати нову?» Якщо товариство було задоволене, то відповідало: «Ви добрі пани, пануйте ще над нами». Якщо ж на майдані зависала тиша — знак недовіри, — кошовий, суддя, писар і отамани клали на стіл символи своєї влади і, подякувавши всім за честь, йшли геть.

Для дотримання таємності нові кандидати на їхні посади мусили відправлятися у свої курені. Після першого результативного голосування старші поважні козаки йшли до куреня обраного і просили його стати кошовим. За звичаєм, він мав двічі відмовитися і тільки після третього звернення приймати до рук булаву. При цьому довбиш бив у литаври, а старі січовики по черзі обсипали бриту голову кошового піском і гряззю, щоб не забував про своє просте походження і не прагнув панувати над товаришами. Розкланявшись на чотири сторони, кошовий дякував зібранню за виявлену честь. А у відповідь дружно звучало: «Будь, пане, здоровий та гладкий! Дай тобі, Боже, лебединий вік та журавлиний крик!» Потім таким же чином обирали суддю, писаря, осавула, курінних отаманів.

Особливим на Запорізькій Січі було судочинство. Микола Гоголь писав: «... найбільше враження на Андрія (сина Тараса Бульби. — Б. К.} справила страшна кара, винесена за смертовбивство. Тут же, при ньому викопали яму, опустили туди живого смертовбивцю і поверх нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею». За зраду спільній справі найвищим бував і батьківський трибунал зі статтею: «Я тебе породив, я тебе і уб’ю!» Справедливо? Так. Суворо? Аж занадто. Але, непорушно сповідуючи власні закони, міцний, відважний і озброєний люд жив дружною громадою в мирі та злагоді. Прозоро обирав підзвітну владу. Обранці зважували посильність справи, бо за неї треба було відповідати. А усвідомлення неминучості адекватної відплати за скоєне остуджувало гарячі голови. Не далекі від істини історики, які стверджують, що козацька демократія могла служити тогочасним взірцем європейської цивілізації.

У перші ряди борців за волю ставали відчайдушні, розважливі і совісні, сильні розумом і з гарячим серцем. До здійнятої ними дороговказної зорі, що засяяла над неприступною Хортицею, з усіх країв сходилися єдиновірці. Кожна господиня вважала за честь нагодувати подорожанина, бо знала, що хтось так пригостить її батька, чоловіка чи сина. В часи всенародного опору, коли чоловіки йшли на війну, а жінки й за них трудилися вдома, видатну роль у зміцненні сімейних уз відігравала вишиванка. У вишитій сорочці, рушникові, хусточці чи кисеті козак зберігав тепло маминої душі, ніжність коханої, вірність нареченої.

Козацькі правила приписували особливо піклуватися про сім’ю і молодь. Юнака батько привозив на Січ вчитися українства. За всієї суворості обстановки там берегли людське життя. Охоронним амулетом воякові служили сережки, які нинішні модники вішають і на носі. Осавул, сотник чи інший старшина не міг послати на ризикову справу козака з сережкою в лівому вусі, бо знав, що той — єдиний у мами син. А з сережками в обох вухах, — останнього козака в роду, — мусив пильнував як брата.

Так зароджувалася і ширилася українська ментальність: глибока віра у справедливість і стійке почуття патріотизму, любов до праці й жадоба до знань, шана до старих і піклування про виховання дітей. На цьому формувалася й шліфувалася національна еліта. Природно, що самобутня козацька вольниця виявилася не потрібною для російської і польської влади, під протекцію яких потрапила українська земля. Почалося не тільки переселення козаків для охорони окраїнних територій імперії, а й розтління їхнього духу, розповсюдження побрехеньок про зневагу козаків до сім’ї та про їхні ледарство, пияцтво і бравурність, страшилок-пісень, як про ту Галю, що козаки-нелюди обманули, прив’язали у темному лісі до сосни косами і спалили.

Час озплати настав

А чому ж у суверенній Україні поновлення козацтва почалося не з пробудження патріотичного духу і блиску національної ментальності, а з натягування зовнішньої атрибутики? Без реанімації визначальних моральних цінностей взялися поспіхом рядитися у шаровари з лампасами, вишиванки, вистригати на головах оселедці, навішувати старшинські відзнаки. Та тому, що мало читали, бо загубилися писарські нотатки про будні жертовної боротьби за волю нації, а натомість запам’ятались сюжети кількох картин видатних художників про героїку походів. Тому що українцям бракує істинних знань про минуле, про тодішнє суспільство людей честі і обов’язку, про початі пращурами добрі справи, які зобов’язані продовжувати всі покоління.

Адже історія завжди писалася і буде писатися на замовлення і для обслуговування влади. На наших землях від часів занепаду Київської Русі влада була іноземною і вимагала, щоб її героїчну історію вивчали і шанували. А переучувати людей важко, бо розуму властиво критично сприймати спростування засвоєних замолоду знань. Та ще ота гола правда коле в очі і гірчить душу. Треба, щоб релігія, політика і мистецтво її підсолоджували і обгортали часткою брехні. Вдалі зразки такої мішанини можуть переростати і в національний ідеал та передаватися від колиски до могили.

«Серед сил, які формують дійсність, мораль є першою», — визначив видатний мислитель сучасності, лікар і музикант, лауреат Нобелівської премії Альберт Швейцер. Деморалізована людина чи нація неконкурентоспроможна в оточенні собі подібних. Тож, мабуть, Україну в Євросоюз не приймають не через ослаблу економіку, а з поважнішої причини. Наша влада настійливо демонструє світові другорядність: невміння триматися на рівних у пристойному товаристві, замість збагачувати словом і ділом надбання цивілізації — безугаву канючить порад, кредитів чи сприяння кудись долучитися.

Навряд чи кому на Заході та й дома додають оптимізму українські реалії. Українцям, щоб вистояти у вічній природній боротьбі народів за життєвий простір, потрібно мати свою віру, як то кажуть — національну ідею, та берегти, як зіницю ока, отчий край —Батьківщину. Носієм і виразником цього має бути сяючий діамантовими гранями авангард нації, який дбайливо берегтиме моральні надбання предків, доповнятиме їх напрацюваннями своїх поколінь, буде бездоганним взірцем патріотизму і нещадним мечем для зрадників. Кришталеві витоки української ментальності починаються з козацтва. На жаль, час і неприхильна історія їх замулили, привчили нас до хлорованих поверхневих стоків.

І чим раніше піднімемо принижену недругами гідність, повернемо розприскану згуртованість, набудемо гордого, як писав поет, «чуття єдиної родини», тим швидше станемо шанованими партнерами у світовому співтоваристві. А головне — зазнаємо справжнього щастя вже тільки від свідомості: кожен із нас — Людина.

Борис КИРИЧЕНКО, радник Голови Верховної Ради України.