Співрозмовники «Голосу України» — двоє директорів шахт, які входять до структури державного підприємства «Ровенькиантрацит». Гірники з діда-прадіда, обоє душею вболівають за вугільну галузь, за Донбас і шахтарів, обоє нещодавно були відзначені престижними нагородами. Директор шахти імені Фрунзе Олександр ЄСЕНКОВ отримав міжнародний приз за розвиток економіки країни від Оксфордського університету, а директор шахти імені Вахрушева Віктор ЛИЛИКОВИЧ відзначений іншою нагородою — очолюваний ним трудовий колектив став лауреатом рейтингу «Краще підприємство України» у номінації «Вугільна промисловість». Але в розмові йшлося не про досягнуті успіхи, а про проблеми вугільної галузі. Керівники шахт не згодні з політикою уряду стосовно головного і важливого сектора економіки країни.

— Вікторе Івановичу, шахта ім. Вахрушева ще 15 березня виконала план з вуглевидобутку першого кварталу 2006 року. Додатково на-гора видано більш як 88 тис. тонн вугілля. Знаючи про те, якими зусиллями досягаються такі результати, не можу не звернути увагу на такий парадокс: обсяги бюджетного фінансування вугільної галузі з кожним роком падають, а вуглевидобуток, навпаки, зростає. В чому тут справа?

Віктор Лиликович:

— Мене, якщо чесно, здивувало, коли наприкінці минулого року, виступаючи на засіданні Верховної Ради, міністр паливно-енергетичного комплексу у своїй 40-хвилинній доповіді шахтарській тематиці приділив лише три хвилини. Подумав тоді: все, нам хана! Справді, обсяги фінансування з кожним роком знижуються. Знаючи про те, що інших енергоносіїв, крім вугілля, Україна не має, керівники країни продовжують ставитися до галузі, як до чогось другорядного. Але ж на частку чорного золота припадає до 97 відсотків від загального обсягу наявних українських енергоносіїв.

Олександр Єсенков:

— Ми дуже сподівалися, що новий склад уряду змінить колишню політику і серйозно опікуватиметься проблемами шахтарів. Але істотних змін, на жаль, не помітно.

— Виходить, що створення галузевого міністерства не стало особливо корисним?

В. Л.: — За великим рахунком, міністерство вугільної промисловості так і не запрацювало на повну потужність. Ми думаємо, що в міністра Віктора Тополова, по-перше, зв’язані руки, по-друге, дуже некомпетентна і недієздатна команда. Ці кабінетні працівники не знають стану речей на місцях, тому інколи приймають такі рішення, що просто диву даєшся. Кошти вкладають у розв’язання другорядних проблем, а головне не прораховують, випускають з уваги. Чого вдалося добитися, так це ліквідувати Луганську вугільну компанію, котра за півроку «з’їла» майже 30 мільйонів гривень. Якби не завзятість народного депутата Геннадія Астрова-Шумилова, який доводив непотрібність такої структури, компанія, мабуть, і досі проїдала б наші гроші. А вугілля наше, до речі, називають золотим, бо в нього низький відсоток сірки. Я оце звернув увагу: буквально на очах почали танути терикони. Виявилося, їх викупили спритні донецькі хлопці і помаленьку розбавляють цією породою наше «золоте» вугілля, котре потім відправляють на електростанцію. Уявіть, скільки потрібно газу, щоб запалити таке сміття. Що в результаті? А те, що за низьку якість вугілля передусім докоряють шахтарям і роблять поспішливі висновки: навіщо, мовляв, нам потрібне таке паливо?

А. Є.: — До речі, про парадокси. Чи знаєте ви, що ціна на вугілля, добуте у «Ровенькиантрациті», — найнижча у галузі? При тому, що працюємо ми краще за інших і в найскладніших умовах: глибина розробок сягає 1 тис. 200 метрів, при цьому температура становить 36 градусів тепла, а вологість повітря — 99%. Але, попри все це, наші гірники видають на-гора до 7 тисяч тонн вугілля на добу, тоді як інші — лише 2 тис. тонн. Однак отримують вони майже таку само зарплату, як на інших підприємствах. Чому? Бо ціна на вугілля не збалансована. Одна тонна, добута в Ровеньках, коштує 160-163 грн., в Антрациті — 230 грн., у Красному Лучі — 280 грн., а в Лисичанську — більш як 300 грн. за тонну. Не хочу кривдити лисичанських колег, але вони працюють значно гірше за нас. Політика штучного завищення вартості палива дозволяє уряду заощаджувати бюджетні кошти. Принаймні на ровеньківських гірниках. Бачать, що ми уміємо виживати у важких умовах, от і залишають без підтримки. Але таке благополуччя коли-небудь закінчиться. Погодьтеся: ціна на всю продукцію і послуги за останні роки значно зросла, а вартість вугілля залишається незмінною. На відміну від інших шахт, рентабельність у нас поки що не падає, але це тільки завдяки тому, що останнім часом не купуємо устаткування і матеріалів, хоча дуже їх потребуємо. Із 41 конвеєра 70% вимагають заміни, 10 із 19 потягів теж треба терміново замінити. Латати вже нічого, всі ресурси вичерпано... Сьогодні ми ще на плаву, але завтра, якщо держава не допоможе, не змінить політику, нам буде непереливки.

— Відтоді як почали закривати шахти, постійно говорять, що добувати вугілля Україні сьогодні невигідно. На підтвердження наводять приклад Англії і Франції, котрі змінили свого часу пріоритети у використанні енергоносіїв.

В. Л.: — Знаєте, я бував у багатьох країнах, і скрізь, звичайно, мене цікавила шахтарська тема. Отож, такого, даруйте, бардака, як у нас, ніде не бачив. Можна було б зрозуміти, якби у нас були альтернативні теплоносії. Але ж їх немає. Є, щоправда, уран, але його потрібно збагачувати, це величезні витрати. А вугілля от воно — будь ласка. Потрібно тільки по-хазяйськи розпорядитися цим добром. Англія, до речі, сьогодні відроджує вугільну галузь, бо на власному гіркому досвіді переконалася, що вугілля — то енергетична, економічна безпека країни.

Так, сьогодні нам невигідно добувати вугілля. Те, що видаємо на-гора, — для нас не межа. Можемо більше, краще. Але... Торік бюджетне фінансування шахти ім. Вахрушева становило 31,8 мільйона гривень, у нинішньому закладено тільки 16 мільйонів. Міністерство міркує так: ви сильні, як-небудь впораєтеся, а нам треба утримувати відстаючі шахти і їхні селища.

— Виходить, що для зняття соціальної напруженості у країні — це вихід. А для розвитку економіки — глухий кут...

В. Л.: — Так, виходить тупикова ситуація, котра призвела до того, що в цілому успішні підприємства стали працювати гірше. У 2004 році шахті виділили гроші на новий комплекс і у нас почала працювати головна лава України, рівної якій досі немає. Та час минає, ресурс комплексу закінчується, йому залишилося працювати лише рік. Що буде далі — не знаємо, адже грошей на розвиток у нас поки що немає. Працювати доводиться дідівськими методами, адже прохідницької техніки ми не маємо. Судіть самі: просування лави становить 120 метрів на місяць, а темпи проходки за цей період — 40 метрів. Якщо на видобування вугілля ми ще якось інвестуємо ресурси, то проходка тут скривджена. З бюджету грошей не дають, а власних катма, адже ціна на вугілля така низька, що заробленого не вистачає навіть на оплату праці гірників. Доводиться брати кредити.

— Знову парадокс: навчилися виживати і від цього страждаєте. На що тепер розраховуєте?

А. Є.: — Ми пропонуємо міністру: кошти передусім треба вкладати в ті підприємства, котрі успішно працюють, щоб від такої допомоги була віддача. Що ж до слабких шахт — віддати їх під приватизацію. Прийде інвестор, поведе розумну, можливо, жорсткішу політику господарювання, що піде на користь. Такі приклади в Донбасі вже є. Оплата шахтарської праці повинна бути відрядно-преміальною, прогресивною. Що більше вугілля нарубали — то більше отримали. Те само з проходкою, на інших виробничих ділянках. Стелі в зарплаті не повинно бути. Але без підвищення ціни на вугілля істотного збільшення зарплати гірники навряд чи доб’ються. Скільки ми вже говоримо про те, що зарплата шахтаря повинна бути адекватна його праці, але нічого не змінюється.

В. Л: — Якщо ми заговорили про парадокси, зверну вашу увагу на ще один. Незважаючи на наплювацьке до себе ставлення з боку держави, шахтарі працюють краще, ніж за радянської влади, коли їхня професія була в пошані і гроші за свою роботу вони отримували гідні. Їх не треба сьогодні змушувати спускатися в шахту, як раніше. Вірите, робітники мене іноді за горло беруть: Вікторе Івановичу, давай нам роботу! А я не можу їм цього дати. Стримувальних чинників багато. Транспортний ланцюжок, наприклад, змонтований 25 років тому і сьогодні вимагає повної реконструкції. Якби її удалося здійснити (а мова знов-таки про фінансування), шахта давала б більше вугілля. До речі, рентабельність нашого підприємства за минулий місяць становила 51%, а у світовій практиці вважається нормальною 18-20%. Хіба це не парадокс?

— Як ви гадаєте, що потрібно, щоб змінити ставлення держави до вугільної галузі?

В. Л.: — Я б сказав, що газовий конфлікт із Росією вже підштовхує уряд України до розуміння значимості виробництва вугілля. На жаль, поки що політичного акценту в цій проблемі більше, ніж серйозного економічного підходу. Сподіваюся, це тимчасово. А взагалі скажу так: щоб і Президент, і Кабмін, і Верховна Рада глибоко переконалися в тому, яке важливе для України вуглевидобуваняя і, отже, приділили цьому сектору економіки гідну увагу, треба всіх спустити у вибій і змусити пройти шаром 0,8 метра за температурі повітря 35 градусів. Після такої «екскурсії» зміниться не тільки ставлення до шахтарської праці, а й стратегія загалом, підхід до використання енергоресурсів.

Луганськ.