Перші емігранти з України перетинали океан з Шевченковим «Кобзарем» як найдорожчою святинею (сьогодні ці книжки-реліквії ще можна побачити в деяких оселях, музеях на американському континенті) та з сумною піснею-тугою за полишеним рідним краєм. Видатний поет, прозаїк і перекладач Богдан Лепкий колись так писав про нашу народну пісню: «Лиш одна ти мене не кидаєш. І куди тільки доля мене не жене — ти за мною, як пташка, літаєш...» Сьогодні вона лунає на всіх світових обширах. З перших років перебування за межами Батьківщини українці-іммігранти не втрачали жодної можливості для збереження своєї культурної спадщини — слова, пісні, музики, танцю, національних народних традицій у багатомовних середовищах.

Українське культурне життя за кордоном взяло відлік з організації хорів, здебільшого церковних. Перший з них було створено в США ще у 1887 році. Там же у 1891 році з’явився перший український оркестр, а в 1895 році почав діяти перший український драматичний гурток. Фундамент у розбудову української духовності в зарубіжжі заклали не лише вихідці з України — жителі Північної Америки, а й їхні земляки — велика група видатних українських учених, художників, скульпторів, письменників, які опинилися на еміграції в Європі між двома світовими війнами. У той відтинок часу центрами нашої національної культури були Відень, Прага, Берлін, Париж, Варшава, де, зокрема, працювали такі добре відомі у світі митці, як О. Грищенко, М. Кричевський, Г. Мазепа, П. Андрусів та багато інших.

Сьогодні у 44 країнах діють українські аматорські мистецькі колективи, бібліотеки, художні галереї, музеї, різні фундації. Закордонні українські громади створили чимало культурних центрів, мають своїх знаних митців, літераторів, науковців. На Заході вони дбають про збереження етнічної ідентичності, примноження культурних надбань. На пострадянському просторі, де після розпаду СРСР українці у колишніх радянських республіках швидко одержали статус закордонних, у нелегких умовах налагоджено процес відродження національної ідентичності. У зарубіжжі відбувається взаємодія та обопільне збагачення культур української й корінних націй, інших етнічних груп. Цікавою є така деталь: у десятках українських хорів, танцювальних і музичних ансамблів беруть участь і представники інших національностей. Носії нашого мистецтва за кордоном не втрачають, як правило, своєї самобутності, незважаючи на вплив на них тамтешнього культурного оточення. Пригадую, як у 1992 році в Києві демонструвалися писанки подружжя Соротюків з бразильського села, котрі до того ніколи не були в Україні. Але ті крашанки виглядали так, ніби вчора виготовлені на їх історичній батьківщині — на Тернопіллі. Кілька років тому познайомився в Едмонтоні з міністром освіти в уряді канадської провінції Альберти Євгеном Звоздецьким. Він пише музику для українських, інтернаціональних за складом учасників, танцювальних ансамблів, пов’язуючи, за його словами, українські мелодії з канадським контекстом. Твори міністра лунають не лише у Північній Америці, а й у Франції, Великобританії, Австралії.

Українські творчі гурти популяризують наше пісенно-музичне, народно-хореографічне мистецтво не лише в країнах свого проживання, а й за їх межами. Наведу лише два приклади. Деякі аматорські колективи США і Канади систематично виступають у Південній Америці, Західній Європі, Китаї, інших регіонах світу. Естонський фольклорний ансамбль «Журба» є лауреатом кількох міжнародних фестивалів у державах Балтії та Скандинавії, членом Міжнародної асоціації національних культурних товариств «Ліра».

Звичайно ж, далеко не всі зарубіжні українські громади досягли більш-менш пристойного рівня у збереженні чи відродженні української культури та мистецтва. Найвищих щаблів домоглися американські та канадські українці. Вони належать до найактивніших громадян у своїх країнах у справі здобуття масовості художньої самодіяльності, бо мають чи не найбільшу кількість хорових, танцювальних і музичних ансамблів, порівняно з представниками інших національностей.

«Батьком» українського народного співу на американському континенті називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця, який прибув сюди наприкінці 1922 року з Українським національним хором. Засновником української народної хореографії в Америці став Василь Авраменко, виходець із села Стеблів (Черкащина). З його іменем пов’язане відкриття у 30-х роках кіностудії в Нью-Йорку, на якій було створено ряд фільмів-опер. Київська громадська організація «Разом» веде нині переговори зі своїми канадськими партнерами щодо влаштування в Україні виставки документів, присвячених творчості В. Авраменка.

Капела бандуристів імені Тараса Шевченка (Детройт) та хор імені Олександра Кошиця (Вінніпег) удостоєні звання лауреатів Національної премії України імені Т. Шевченка.

Аматорські художні колективи має більшість українських громадських об’єднань і в Росії. Великою популярністю тут користується всеросійський фестиваль українських хорових колективів імені О. Кошиця. У Москві діє російський державний заклад «Бібліотека української літератури». Щоб її створити, було проведено чимало двосторонніх переговорів на міждержавному рівні. Мені пощастило кілька разів від Міністерства закордонних справ України побувати у Лазаревському (район великого Сочі) і взяти участь у відкритті Днів українського мистецтва. У цьому багатонаціональному містечку, де мешкає всього 5 тисяч українців, діє Центр української культури і мистецтв, фінансований з місцевого бюджету. Кожного вересня тут працює «Лабораторія традиційної культури українців» Росії — за участю фахівців з України і представників українських громад з різних куточків Російської Федерації. Але це — невеличкий оазис у країні, де вкрай обмежено задовольняються культурно-освітні, інформаційні та інші потреби української національної меншини. Її лідери вже не один рік звертаються до органів федеральної влади з проханням про розробку державної програми підтримки української культури в Росії. Здійснення такого кроку назустріч прагненню майже трьох мільйонів жителів держави сприяло б поліпшенню російсько-українських відносин.

Станіслав Лазебник, голова громадської організації «Разом».