Земля богів

Записую до свого блокнота часом ці вечори, тому що причетний до них зі своєю Асоціацією письменників (асоціація — засновник клубу). Роки минають, а не забудеш вечір зустрічі з Валентиною Данилівною Гончар. Уперше тоді (25 березня 1999 р.) винесла вона на засідання жіночого клубу записи свого чоловіка, котрий пійшов у вічність. Одкровення прожитого, таїна-тайн. Не кращий час плив тоді під Небом. «Ревізії» класиків, виття не тільки з підворіть. Здається, оце — жіноча доля, благання до Всевишнього зупинити потік неправди на майстрів слова, котрі славили свою землю і своїх співвітчизників (та про мертвих — або добре, або нічого!)... Щось, може, і зупинило нині прудких, що їдуть на ганьбі та вигадці, від якої смішно не тільки в межах Батьківщини, а вже регіт йде з-за бугрів. Найкраще ж про вечір от що. Прочитане тут уперше незабаром побачило світ. Бог є!

Жіноче благословення — вище з вищих!

Немає жіночої і чоловічої літератури і культури. Є вони, ці коштовні надбання народів, так собі або на четвірочку, а є, що прикрашають раси і народи, виділяють із цього жорстокого світу буття диваків із святими ликами добра, справедливості, честі і справжньої праці. Зазвичай добре кажуть про це розумні Жінки.

...Біжу в молодості на роботу Гарматною вулицею. Особливою, дивною ходою прямує, теж на працю для Вітчизни, Тетяна Голембієвська — жителька моєї вулиці. Вона завжди світиться щастям. Не можна таку торкнути поганим словом. Пропливе павою, стане за поворотом... Потім заходиш у найголовніший музей країни — і раптом відразу, праворуч — дивовижне полотно квітів. Ти тонеш у них, купаєшся, насолоджуючись справжнім мистецтвом.

І ось сиджу в куточку. Скромна, чемна, якимось неземним прибульцем сідає за стіл гостя — мила, щира... Розповідає про мистецтво, зокрема, про мистецтво України, про свого чоловіка — архітектора Знобу. І пам’ятники, і картини їх, цих скромних подвижників, котрі вистраждали свої покликання, вже давно пішли й у майбутнє нашого українського справжнього мистецтва, і за рубежі своєї країни. Їх знає світ. Їх люблять люди. Зіштовхуючись з їхнім мистецтвом, вони стають добрішими, розумнішими, масштабнішими. Через таке мистецтво дізнаєшся, який талановитий народ, що представляє свої творіння через обраних майстрів. Бідні моди проходять і минають. Живе вічно живе і вічно хвилює.

Не поспішає добирати слова художниця, котра відтупала в немодних черевичках брудною і невпорядкованою моєю, теж колишньою, Гарматною. Вона говорить переконливо, про те, чим ми ще живі, що залишилося в нас. Ніжно притискає до грудей білу троянду — подарунок клубу, запатентований совістю тих, хто влаштував вечір. На свої гроші вони купили квіти. Що могли! Мало в нас ще глибоко освічених меценатів. Чим скінчать більшість з них, час наш ще покаже. Але з жалем читачам повідомлю: 20 гривень за всі майже десять років від меценатів клуб одержав.

Ще я радувався на одному із засідань клубу Аді Роговцевій. Колись ми ходили на її перші спектаклі. Талант — у кожнім русі на сцені. Диво-дівчинка. Аплодуєш, аплодуєш!.. І йдеш, наче підзарядившись, наступного дня, наступного тижня. Заразливість добром? Напевно, так це називається.

Того вечора, вечора Ади Роговцевої, було помітно, що якась гризота не давала їй спокою. Театральне минуле нелегке. Але зібралася... І говорила так, наче нічого не сталося. І читала зі своєї книжки вірші. І першими їх, у вже оформленому виданні, слухали люди, котрі співчувають, співпереживають... Гарна, говорили завжди, аура в цього жіночого клубу. І — радість! Чую по радіо — тепер влаштована, тепер вийшло, тепер...

Через цей жіночий клуб пройшли майже всі видатні Жінки України. Народні артистки, академіки, літературознавці, мистецтвознавці. Вибудовую не за рангом, а за сьогоднішньою темою літературної розмови (див. підзаголовок. — В. Ю.): Лариса Кадочникова, акторка, народна артистка України (Марічка — «Тіні забутих предків» (1964), Дана — «Білий птах з чорною ознакою», Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1991), Лариса Кадирова — народна артистка України (Мавка — «Лісова пісня», Люба Гощинська — «Блакитна троянда», Донна Анна — «Камінний господар» Лесі Українки, Маклена — «Маклена Граса» П. Куліша), Ніна («Чайка» А. Чехова) та ін., Гизела Ципола — народна артистка СРСР, співачка світового класу, Євгенія Мірошниченко з дев’ятьма своїми ученицями (колоратурне сопрано). Не тільки велика співачка, а й вони вже прославилися і в Україні, і в Японії, і в Австрії, і в Німеччині... Народний артист України, лауреат премії їм. Т. Г. Шевченка Валерій Буймістр зі своїми учнями приходить у клуб щороку двічі-тричі. Тут чоловіки співають для жінок, жінки, часто стоячи, вітають своїх добродійників, бажають їм щасливої дороги в нелегко доступний Храм загальнолюдських досягнень у мистецтві часу.

Клуб завжди шукає особистостей

Минулого ще року почали шукати, як то кажуть, шляхи-стежинки до серця Марії Матіос. Нелегко (часом неможливо) у сучасних умовах знайти і в літературі, і в мистецтві людей, через яких збагачуєшся насамперед знаннями. Мета, ідеали, подвиги, шляхи сьогоднішні, шляхи до нас... Це все добре. Але цікава людина — знахідка. Два-три засідання клубу з невдалими кандидатурами гостей, і прощайся зі слухачем. Не затягнеш на аркані. Не задобриш безкоштовною філіжанкою кави, печивом чи цукерками.

Серйозні слухачі — а це, в основному, такі письменниці, котрі багато знають, багато побачили, створили книги, що читають не тільки в нас, — такі взагалі не люблять пустої балаканини, що не дає душі радості.

Якщо залишила чудова письменниця Б. засідання, — нецікаво. Не умовляйте! До неї відразу приєднується чудова дитяча письменниця П., інші.

Марія Матіос правда-правда, — це особливий стан літератури, частина якоїсь Вічності Землі в цій літературі; стан людей, що живуть так, наче поставили собі завдання внести вклад у різноманітну історію людського суспільства, в думки, переживання, почуття; залишити поколінням цю частину життя, Матіос дуже сучасно написала про це. Жили до неї, живуть тепер — усе закріплюється в її літературних образах, невигаданих, не взятих звідкись. Ми живемо, читаючи її, живемо життям її героїв, типів. Щирість її талановита, тому ми і живемо з нею разом. Її хотіли послухати на засіданні клубу. І вона прийшла.

Марія — істинна буковинка. Запросили і частину її Земляцтва.

Ліричний відступ

Якщо в Буковині знайдеться жінка, гарніше Марії Матіос, то ця свята Земля може претендувати за масовістю краси на перше місце у світі. Вона природно красива, як слова в її книжках. Слова і Вона не схожі ні на що інше, лише на істинну красу. Не знаю, як її не викрали з тієї Буковини раніше. Жіночий клуб вона прикрасила. Вона скромна у всьому, це в неї від Природи. Перші слова — вибачення: клуб домовлявся з нею в січні, вона тоді хворіла, втратила голос, підводити не хотіла. Рідко тепер чую вибачення. І у своїй жіночій сповіді звучала повага до кожного, до людей, що оточують її, до тих, хто дав їй життя; своїм землякам вона дякувала за блискучі характери, за мову — їм її дано в дарунок; цією мовою вона вже підкорила півсвіту — не тільки свою землю-Україну.

Метр української літератури Анатолій Дімаров подарував її лауреатській книжці передмову «Марічка»: «... Читав і запитував подумки: «Та, в якій школі, в яких учителів оце чортеня так навчилась писати? ... Пише, як грається: вільно і нестримно... Прощаю Марічці її літературні вибрики. Мабуть, ними вона захищається од відчаю чи знань про темні сторони життя... «Солодка Даруся» — це трагедія людських доль, коли німота сильніша слів, а людина несповна розуму (якою односельці вважають Дарусю) — добріша і мудріша тупої жорстокості»...

Тільки мертвий від ненависті до чужого слова скрипітиме зубами: не по його! Такий любить тільки себе. Такий «шпрехає» тільки своєю замурзаною від злості мовою! Що до мене, просто насолоджуюся і другим дарунком Марії Матіос в очікуванні книжки, що написав Ігор Римарук: «Марічко трояка, пощо Тобі ті «кухні» й «романи»? Ти ж маєш НАЦІЮ і «Дарусю»!.. А Матрончина коса й досі хилитається над кожним з НАС...

Над кожним із тих, хто просив на прочитання щойно надруковане число «Сучасності» з Твоєю пронизливою сповіддю, — не знаючи, що скінчиться вона правдою про потойсвіт: жахливою — але правдою...

...Марічко срібна — «може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, й безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира Історії.., мелодію?»...

Справді, в нас навчилися цінувати — без заздрості чорної — добре слово. У нас навчилися писати до гарних книжок не нудні передмови-голосіння, «теорію», яка вмирає... (або давно вмерла?). Як колишній видавець, я захоплююся маленьким рядком у книжці: «Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ». Тож приходять люди, що знаються на літературі, її красивому нутрі й одежинці. Вони розуміють, кого попросити сказати про книжку добре. Але сказати так, щоб будь-який читач не запідозрив фальш у хвалебщині...

Марія Матіос про себе і світ

Ця чудова буковинка одразу зачаровує своєю мовою, де із самого початку тріумфує правда. Правда факту, правда побутової картинки, правда деталей, правда, де вона — це вона, де люди, що увійшли до її книжки, — не вигадані істоти, що корчаться в поганій прозі від потуги, аби сподобатися читачеві. Даруся в її розповіді вам — та сама, що й у книжці, сирота-дитя. Вона, загорнувши в хустку, що носить сама, розсаду квітів, притискаючи її до грудей, як дитину, зігріваючи теплом душі і тіла, носить селом, віддає задарма у садиби, що живуть без квітів. Так багато їх викопала восени, «що більше, ніж барабуль»... «Чому вона дурна, коли вона все розуміє, знає, що і як називається, який сьогодні день, скільки яблунь вродило в Маріїнім саду, скільки від Різдва до Різдва людей у селі родилося, скільки вмерло?! У сільраді за таким розумом у книжку дивляться, а Даруся усе у своїй голові тримає. З курми вона говорить краще, ніж із людьми. Дерева її розуміють, пси не займають, а люди — ні. Не можуть люди лишити Дарусю на саму себе».

І далі йде щемлива розповідь самої Марії про своє дитинство, про той відомий усьому світові фільм, коли їй було зовсім мало років, але в ній усе це залишилося і ніколи не полишає: любов до Землі, де народилася, до предків, які не вчили поганому, казали, що треба поважати не тільки себе; старі в її «Дарусі» сміялися у вуса, очима показуючи на Федьо, що осідлав свого барана і повіз на ньому сина до школи... Про Дарусю дехто говорив: дурна, а на Федьо ніхто не казав, що дурний, хоча до його сина з тих пір прилипло прізвисько «баран»... І Степана, односільчанина, назвати дурним забули. Лише посміялися. А він же — дурень. Приїхав із міста і привіз на храмове свято блискучу круглу шайбу. На пляшку пива посперечався, що надягне її на свого дурня. Розпухнуло усе. Газозварник пиляв шайбу, щоб не поранити Степанове хазяйство, потім пиляли на Степановій срамоті якоюсь пилкою...

І бачиш все це й у книжці, і в короткому переказі незліченних бувальщин своєї улюбленої землі, де і раніше було, поряд з такими-от вибриками дурнів, багато того, що не гоже забути назавжди. Серед талановитих дітей був відбір, що торкнувся і її особисто. Василь Фольварочний, нині відомий драматург, теперішній директор Будинку літераторів, котрий свого часу очолював Чернівецьку обласну письменницьку організацію, був присутній на заході; знайшов перші її вірші, мало не за ручку повів по життю.

— Зараз не те, — журиться Матіос, — ніхто не приїде і не стане шукати таланти. Для багатьох нинішніх політиків у цьому немає потреби.

Віриш їй. І думаєш: такі люди об’єднують нас духовно, вони прагнуть пізнати наші загальні лиха (а не ті, що роз’єднують одне від одного!). Розумній людині видно завжди кінець шляху. Не тільки його початок. Особисто мене радує, що в нинішньому Комітеті з головної премії України, що відзначає події наших літератур і нашого мистецтва, два великі західники — і перший, і другий голос. Другий голос — Марії Матіос. Може, вони, думаю, першими свого часу і подумають не тільки про захід, а й про північ, південь, схід. Де теж щось створюється не тільки українською мовою. Усі добре знають: в Україні російську прозу відзначають премією імені В. Г. Короленка. Ціна її торік була всього 300 гривень. У попередні роки — ще менше, доходило до 50 гривень.

Багатонаціональність... На це треба зважати. Татарська, наприклад, література, що створюється на землі України, теж вимагає особливої премії і медалі (у премії імені В. Г. Короленка її теж немає — бракує грошей). Особливої щорічної премії заслуговує і єврейська література.

Щирість, незіпсованість службою — це у сповіді на засіданнях клубу Марії Матіос. Усі ми розуміємо (особливо, спостерігаючи боротьбу за «тепле» місце в депутатстві): так часом не можна ні жити, ні говорити. Як розуміти, наприклад, російському письменникові, що живе в Україні і якого не втягнуто в клани, осередки, струмочки, що підточують нашу єдність, премію Росії минулого року за «кращу книгу» російському авторові ціною в 3000 доларів? Де живе цей такий добрий комітет? Хто до нього входить? Хто вирішує питання видачі-подачки? І чому все це — шито-крито? І чому після цього створюється «новий рух росіян» — вільне і «вічне» із програмою других мов, і завідує цією програмою людина, котра одержала гарну все-таки премію за книгу, не відзначену ні суспільством, ні розумною критикою, ні, з дозволу сказати, нормальними російськими людьми, які живуть не на Марсі, а в Україні.

Думаю, Марія Матіос правильно все це розуміє. Майже на одному подиху прочитав її «Щоденник страченої» (Львів, 2005, Літературна агенція Піраміда). Суспільство має справу з найбільшим нашим прозаїком і державно мислячою людиною. Їй не треба сердитися, коли називають «Стефаником у спідниці». Це справедливо.

Буковинські Мадонни — героїні нашого часу

...З того давнього-давнього часу пам’ятаю про буковинський почин, що охопив тоді увесь СРСР: після десятирічки — всім класом у колгосп! Перший матеріал про це було опубліковано (1959) у «Молоді України» Елеонорою Блажко (ще чужою для мене дружиною). У бригаді «починців» жила пізніше якийсь час молода поетеса і прозаїк Ірина Жиленко — дружина талановитого письменника Володимира Дрозда, що рано пішов з життя. І от на засіданні цього клубу (виявляється, усі гості вечора об’єднані в Буковинське земляцтво) виступила перша зачинателька почину, ідейна його мати Любов Василівна Молдован. Тепер вона — вчений-аграрій, доктор економічних наук (1991); народилася в селі Бочківці, у 1965-му закінчила сільськогосподарський інститут. А от з 1959-го по 65-й працювала ланковою. Усі, хто з нею трудився, потім закінчили інститути (Любов Василівна, як зізналася у своєму виступі, пообіцяла кожній, хто пішов за нею, сприяти в навчанні, здобути вищу освіту).

Вони й здобули цю вищу освіту. Усі вийшли в люди. Думаю, недаремно про них писали і чудові журналісти, і чудові письменники. Звичайно, у країні було безліч починів, іноді безглуздих. Але на те хороше, що було в минулому, плювати грішно. Любов Василівна зробила своє село духовно багатшим (повернулися після інститутів «починці», не останнє місце зайняли в господарстві, школі, клубі), і багатше стало село взагалі (делегаціям не показуватимеш щось неістотне, село відбудовувалося, нові будинки з’явилися, нове було й на полях).

Пам’ятаю одну зі своїх розмов із Дроздом. З купи книг Ірини він виділяв невелику її книжку, насичену подіями того часу... Це було щастя відчувати не «холості» ходи історії на землях України, а щось істотне. Що вже відрізняє дикість, яка панувала раніше, від перших проявів цивілізації, що охоплювала маси. Я, котрий змінив професію журналіста на шахтарську, бував у бувальцях, пишався перед Володею маленьким дописом Блажко. Я казав йому:

— Вибач, без цього допису твоя Іриночка не змогла б довідатися про почин!

— Ми пишаємося і тепер своїм почином, — казала Любов Молдован — нині Генеральний директор громадського об’єднання вчених і фахівців-аграріїв Центру аграрних реформ, головний консультант Національної ради жінок-фермерів. — Не розумію і тепер тих, хто заперечує те хороше, що було в минулому. Що залишиться після нас? Справи. Їх треба вміти цінувати. Балакунів нині багато, а над селом нависло лихо. Не рік, не два навкруг лихо, лихо...

«Постривайте! У мене є моя пісня, пісня мого народу!»

...Цей підзаголовок мною взято з виступів на вечорі ще однієї воістину славної буковинки Марії Миколайчук — народної артистки України, солістки українського народного хору ім. Г. Верьовки, співала вона і у складі тріо «Золоті ключі» разом з Н. Матвієнко і В. Ковальською. У її репертуарі — понад 300 українських, в основному буковинських, народних пісень. Вони — тяжка, несолодка історія її народу. В мертвій тиші залу лунали пісні про долю, кохання...

Помітив, як напружено слухає пісні Марія Матіос — головна (щоб не образити нікого!) іменинниця нинішнього засідання жіночого клубу. Думаю, розповідаючи про те, як жили в їхній хаті артисти «Білого птаха з чорною ознакою», вона, тоді дівчинка, захоплювалася й Іваном Миколайчуком — артистом. Він грав Тараса Шевченка («Сон», 1964), Івана («Тіні забутих предків», 1964) Давида Мотузку («Бур’ян», 1966), Василя («Пропала грамота», 1972) та інші ролі — висоту українського мистецтва. Марія, дружина великого артиста, напевно, і заради нього, на оглядинах у хорі П’ятницького сказала: «Постривайте! У мене є моя пісня, пісня мого народу, пісня і слава мого коханого. У мене є Буковина». Вона тоді не залишилася в Москві, повернулась в Україну. Чого тільки не обіцяв їй стольний град Імперії! Повернулася — до Землі незвичайної, мало таких земель, які люблять з дитинства і ніколи не забувають. Земля богів — казали їм розумні предки. Де все своє: звичаї, тяга до висот, розуму, до історії, де і ремінний батіг, і казкове диво — визволення; де своє було і Сонце, і день, і є своє нині — частина України, люблять яку тут по-особливому і талановито прославляють у віках.

...Білі троянди в дарунок. Марія Матіос несла свою троянду якось по-особливому дбайливо. Думається, ніколи не настане в неї пора невдячності людям, котрі її читають і звеличують.

Кінець лютого—початок березня.

Київ, 2006-й.