«Нам треба побудувати цивілізацію справжньої культури»

Папа Іван Павло ІІ

З метою сприяння консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, утвердження поваги у суспільстві до національних традицій і культурної спадщини, підвищення ефективності державної політики у цій сфері Указом Президента України в листопаді 2005 року визначено першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства. Указом створено Національну раду з питань культури і духовності, головою якої призначено народного депутата, члена Політради партії «Народний Союз Наша Україна» Миколу Григоровича Жулинського. Основним завданням Національної ради є розроблення пропозицій з питань формування та реалізації державної політики у сфері культури і духовності, сприяння відродженню самобутності українського народу як важливого чинника утвердження єдності та міжнаціональної злагоди в суспільстві, сталого розвитку України, створення її гідного іміджу у світовому співтоваристві.

Культура прагне гармонії та віри

Я останнім часом перечитую повчальну, і для нашого розуміння ситуації в Україні, книгу іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гассета «Етюди про Іспанію» і особливе переживання охоплює мене, коли вчитуюся у його болісні роздуми «Іспанія з переламаним хребтом».

Вся наша біда в тому, що ми за 14 років незалежності не спромоглися на відродження і утвердження в суспільній свідомості національних, духовних, історичних і культурних цінностей, не зуміли зібрати в єдине ціле розшматовану і зараз на клапті різного роду руйнівниками національну традицію державотворення, політичну і державну культуру українського народу. Ми не зарядили суспільні настрої енергією державного самоздійснення, національної традиції демократії, гуманізму і християнської єдності. І за це гірко розплачуємося сьогодні.

Відтак, для сучасної України вкрай важливо визначити як стратегічну мету процесу державного будівництва розвиток освіти, науки і культури, інтелектуального потенціалу і духовності, пам’ятати, що культура — це процес, це зміст і спосіб життя суспільства, яке прагне гармонії і віри. Я переконаний, що самоорганізація особистості можлива лише в межах національної культурної традиції, бо мова культури — це мова традиції, віри, історичного буття нації. Саме мовою культури має вести суспільство діалог із владою.

Однак наші проблеми мають внутрішню зумовленість — вони виростають із нашої кількасотлітньої роз’єднаності, партійних чвар, відчуженості регіонів один від одного і від свого ядра — центру держави як консолідуючої потуги.

Очевидно, якщо обмежити розуміння культури як сукупності досягнень у сфері мистецтва, освіти й науки, то вийти на поглиблене осягнення культури як способу і якості життя буде складно. Правда, всі ми усвідомлюємо, що від рівня та якості освіти, науки, охорони здоров’я, соціального захисту залежить, передусім, і розвиток культури як однієї зі складових соціальної політики. Та світ уже давно трактує, визначає культуру як сукупність категорій світосприйняття, соціально-психологічних установок, традицій, напівусвідомлених, інтуїтивно «відчутих» норм життєдіяльності, суспільної поведінки, звичок, смаків, настроїв, переживань... Я б сказав, що культура — це тональність життя, психоемоційний стан епохи, це повсякчасно пульсуючий сигнал про рівень суспільних настроїв і переживань.

... і потребує грошей

Думай не думай, але без збільшення державного фінансування культури не обійтись. Ясна річ, видатки на культуру не досягнуть і в найближче десятиліття 8 відсотків національного продукту, як це зафіксував Закон «Основи законодавства про культуру» від 14 лютого 1992 року. Але не можна ж надалі обходитися 0,5 відсотка ВВП! Скажуть, що середня частка видатків на культуру покриває в середньому 20 відсотків усіх видатків на культуру. Порівняємо: Україна — ледь за 20 відсотків, тоді як Угорщина — 75 відсотків, Швеція — 47 відсотків... Але ці порівняння нічого особливого не додають, хіба що породжують заздрість, дратують... Якби нам досягти рівня бюджетного фінансування культури як частки ВВП 1,5 відсотка і водночас стимулювати розвиток культурного виробництва, культурної індустрії, тоді, я певен, суттєво розвиднилося б на культурному горизонті. А якби ще ефективніше стимулювати діяльність спонсорів і меценатів культури бодай оновленим законом «Про благодійництво і благодійницькі організації» (1997 р.), а саме — зменшивши не до 4 відсотків, як зараз, а до 10-12 відсотків суму прибутків спонсора, що підлягає оподаткуванню, то ситуація не видавалася б такою сумною.

Хоча ні, ще багато треба зробити, щоб можна було почати говорити про культуру як про важливий чинник соціально-економічного розвитку. Зокрема, слід активно стимулювати утворення недержавних інституцій, різного роду фондів, агенцій, творчих об’єднань, громадських організацій, які могли б конкурувати з державними інституціями за участь у розподілі коштів на культуру.

Безперечно, необхідна системна, законодавчо забезпечена культурна підтримка недержавних організацій і створення фінансових механізмів, котрі могли б доповнити державне фінансування культури. До речі, чому б нам, за прикладом Великої Британії, не запровадити національну лотерею, кошти від якої йшли б недержавним культурним фондам чи організаціям? Можна було б зобов’язати гральний бізнес якийсь один відсоток від прибутків спрямовувати на реалізацію культурних програм, а всі телеканали мали б забезпечити обов’язковий місячний обсяг ефірного часу для культури. В усьому цивілізованому світі телебачення є головним каналом поширення культурної інформації. Передусім телебачення створює загальне репрезентативне поле уявлень про спосіб і якість життя людини, а отже — про культуру нації, суспільства. На жаль, телебачення в Україні не виконує цієї репрезентативної функції, на яку розраховує громадянин, сподіваючись через телебачення увиразнити для себе домінантні теми культури як рідної, національної, так і світової. Телебачення далеко не своєрідне «семантичне висловлювання», що творить нову форму культурного знання, оригінальну систему цінностей та смислів. Одне слово, рівень соціальної відповідальності сучасного вітчизняного телебачення ще далекий від запитів української людини.

На порозі катастрофи

На жаль, критичним залишається і збереження культурної спадщини в Україні. Ми стоїмо на порозі культурної катастрофи, бо, уявіть собі, із 130 тисяч пам’яток, які є в Україні, кожна друга потребує реставрації і ремонту. І ситуація настільки складна, що нас навіть не втішає те, що ми маємо у списку всесвітньої спадщини комплекс споруд Софійського cобору і Києво-Печерської лаври, та історичного центру Львова. Законом «Про охорону культурної спадщини» передбачено створення відповідних служб в регіонах, проте вони є тільки в Автономній Республіці Крим, в Закарпатській, Одеській областях та в Києві. Відсутність цілісної системи органів охорони культурної спадщини ставить під сумнів навіть можливість реалізації положень цього закону, оскільки на практиці немає суб’єкта застосування механізмів охорони пам’яток. Все це призводить або може призвести до втрати як самої пам’ятки, так і її історичної цінності.

Видатний мислитель українського народу Іван Франко закликав витворити українську націю, «суцільний культурний організм». Вдумаймося у ці слова: не політичний організм, а організм культурний, «здібний до самостійного, культурного і політичного життя».

А як ми можемо творити культурний організм із народу, який свідомо, цілеспрямовано розколюється так званими опозиційними політичними силами, чи може такий організм вільно дихати, коли його культурно-інформаційний простір, по суті, на 80 відсотків заповнений продуктом неукраїнського походження, коли функціонування української мови як мови державної, а отже — духовної потуги, здатної, а головне, зобов’язаної єднати український соціум, обмежене до такого стану, що це стало вже проблемним питанням Ради національної безпеки та оборони.

Вітер свободи

Як то кажуть, роботи — непочатий край. Але до цієї динамічної трансформації культурної діяльності нас зобов’язує також незначна наша присутність у глобальному культурно-духовному просторі. Для того, щоб вести рівноправний діалог зі світом, необхідно спочатку утвердитися і зміцнитися на власному культурному просторі і вже з цього національного «стартового майданчика» розгортати свій потенціал на різномовний, багатокультурний ареал Європи і світу.

Без цього, а саме без послідовної пріоритетної державної культурної політики, Україні вкрай важко буде відродити усвідомлення свого «імені», як висловився покійний Папа Іван Павло ІІ у Києві 24 червня 2001 року, своєї духовної ідентичності, без чого культурна інтеграція у Велику Європу буде проблематичною.

Помаранчева революція стала своєрідним плодом, який визрів на початку нового тисячоліття. Визрів тому, що в Україні з’явилося нове покоління — молодь з іншим рівнем самосвідомості. І, головне, самосвідомості національної, хоча значна частина цієї молоді ще російськомовна, але, що важливо, — патріотична, україноцентрична.

Найголовніше, чим втішалося в ті дні моє серце, тоді, коли я, як народний депутат від «Нашої України», перебував під час усіх трьох турів голосування на президентських виборах у Кіровоградській області в ролі спостерігача від кандидата у Президенти України Віктора Ющенка, і тоді, коли ночами чергував на Майдані Незалежності та на місцях блокування урядових будинків, — це відчуття духовної свободи, якою була напоєна атмосфера Майдану.

І ми цю свободу вибороли. Тому й віримо, що національна культура відкриє перед усім світом наше цивілізоване обличчя. Адже культура дихає тільки повітрям свободи.

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України.