Оселяючись у дитячих будинках сімейного типу, діти рідко знаходять велике багатство. В дарунок вони отримують значно цінніше інше — дім, маму і тата.
Коли Валентина ГРАЧ назвала мені свою посаду, я подумала, що недочула. Вона — мати-вихователь дитячого будинку. Саме поняття, здається, поєднує якісь несумісні речі. Бо до якого табеля про ранги можна віднести таку професію, як мати? А вихователь — хіба так називають найдорожчу людину?
Втім, професія така існує. Як і дитячий будинок, котрий Валентина створила разом із своїм чоловіком. Як і дев’ятеро дітей в ньому.
Грачі стали одними із перших в області, що влаштували такий притулок ще задовго до того, як була проголошена президентська теза про те, що у нас не повинно бути сиротинців, а кожна дитина мусить рости в сім’ї, поруч із татом і мамою.
Тоді про новий будинок і батьків говорили багато і схвально. Фото дітей у нарядних костюмах обійшли всі місцеві видання. Область вчасно прозвітувала про вдалу соціальну політику. Та життя виглядає не так яскраво, як обкладинка глянцевого журналу. Сім’я живе багатьма своїми проблемами, а мама Валя дотепер переконана, що навіть і такі будинки не вирішать проблеми сирітства і дитячої бездоглядності.
Запишіть мене до Верховної Ради
Ні в роки юності, ні пізніше, коли у Валентини з’явились свої діти, вона ніколи не думала, що колись стане хазяйкою у такій великій родині. Але життя чомусь завжди зіштовхувало її з дітьми, котрі не мали щастя і спокою у своїх сім’ях. Коли у Валі народився її третій синок, вона п’ять днів була у пологовому будинку. За цей час троє матерів відмовились від своїх новонароджених немовлят. Це і стало чи не останньою краплею: жінка йшла додому з твердою впевненістю в тому, що потрібно не тільки жаліти покинутих дітей, а й щось робити для них.
Що може зробити жінка, в якої на руках троє своїх дітлахів, яка втратила роботу через скорочення, і якій, здавалося, самій потрібна допомога?
— Я зрозуміла, що оці жіночо-дитячі, сирітські проблеми актуальні для тисяч родин, десятків тисяч дітей, а отже, і вирішувати їх потрібно на загальнодержавному рівні. І я подумала, що мені обов’язково потрібно стати депутатом Верховної Ради, щоб там взятися за все це, —розповідає жінка.
Саме з такими намірами вона прийшла до осередку однієї з політичних партій і попросила:
«Запишіть мене до Верховної Ради».Навіть при усьому тодішньому романтично-перебудовному піднесенні її прохання видалось трохи дивним. Зрозуміло, ніхто маму Валю до парламенту не пустив. Але й відмовитись від своїх ідей вона вже не могла. Тому й звернулась до обласного управління у справах сім’ї та молоді, щоб їм із чоловіком дозволили створити дитячий будинок сімейного типу. Для того щоб отримати ствердну відповідь, Грачам довелось чекати... три роки. То не вистачало грошей, то довідок, то не внесли відповідний рядок у бюджет...
«Тільки коли ми вийшли на один із міжнародних благодійних фондів, справу нарешті вдалось зрушити з місця», — пригадує Валентина. Цей фонд допоміг фінансово, щоб Грачі змогли повернутись із обласного центру до рідного Зінькова у Віньковецькому районі. Саме там для них придбали будинок, зробили у ньому ремонт, завезли меблі. Новий дім чекав на нову родину.Толя, Яна, два Сашка...
Вона дуже швидко заповнила всі його кімнати. Одразу до трьох своїх дітей додалось ще шестеро. Найменшій Шурі тоді було п’ять, найстаршому Толі — вже чотирнадцять. Дуже швидко всім стало зрозуміло, що в нову родину прийшли не такі собі рожевенькі малюки, а підлітки із скаліченими долями, непростим минулим життям і такими самими непростими характерами. Я не можу втриматись, щоб не запитати, як вибирали своїх нових синів і дочок: кого хотіли більше — хлопчиків чи дівчаток, з якими очима — карими чи сірими, з якою вдачею —лагідних і милих чи жвавих і гонористих?
Ні, нічого цього не було. Коли з дитячого будинку взяли маленьку Шуру, з’ясувалось, що в іншому інтернаті є її сестра Яна. Братів Артема, Артура і Толю теж збирали у різних місцях. Приєднались до великої родини ще Саша із Сашком (це щоб не плутати хлопчиків).
Уявіть собі цю команду різних і незнайомих один одному дітей. Дехто відверто говорив Валентині прямо в очі:
«Ти збожеволіла — взяти в дім дітей, в яких просто на лобі написана «погана спадковість»! Що ти робитимеш із ними? Вони ніколи не стануть «домашніми» дітьми».Валя на такі випади не відповідала. Справді, що вона могла відповісти, коли одна із нових дочок цілими днями мовчала. На жодне запитання ні їй, ні комусь із домашніх, а потім і вчителям не вдавалось почути навіть найкоротшої відповіді. А що було із
«новеньким» сином, котрого вже буквально через місяць після того, як він з’явився в родині, довелось відправити в лікарню. Мама Валя ледь не згоріла із сорому, коли буквально весь медперсонал вичитував її за жахливу синову поведінку. Коли ж дізнались, що він — прийомна дитина, наговорили ще й чимало різких слів Валентині про її невиважений крок у житті.Треба був час і колосальне терпіння, щоб дівчинка із упертої мовчунки перетворилась на шкільну активістку. А її новий брат вже давно перестав шокувати всіх своїми витівками. Зрозуміло, всі вони залишаються дітьми, і без пустощів, проблем перехідного віку, дрібних конфліктів не обходиться. Суть в іншому: всі вони відчули, що в їхній інтернатно-казенній долі сталися зміни. Вони отримали дім, маму, тата — все те, чого назавжди позбавлені ті, хто так і залишився за дверима інтернатів та дитячих будинків.
Нехай в біді — але у своєму домі
Було б неправдою сказати, що про родину Грачів склалась якась одностайна думка. Хто в щирому захопленні від людей, що наважились взяти на себе відповідальність за маленькі дитячі душі, від яких не те що люди — сама доля відвернулась. Хто із заздрістю поглядає на гарний новий будинок —не кожному таке щастя, мовляв, тому і на чужих дітей погодились. А ще ж і зарплату за це отримують... Хто із злорадством додає: гроші на дітей платять, а вони ледь не до морозів босими ходять. І корову вона заставляє їх пасти. І гнутись із сапами на городі ціле літо...
Залишимо коментарі. Кожному воздасться і за діла, і за слова його.
А Валентина щиро переконана: не гроші визначають дитяче щастя, а тільки родина. Добра, погана, із ідеальними батьками чи алкоголіками — але тільки вона є єдиною і необхідною для дитини. Бо всі інтернати, дитячі будинки — це лише спроба усунути наслідки бездоглядності. Причини ж залишаються. Якось Валя привела в гості дівчинку-підлітка із сусіднього села. Привела не для того, щоб одягнути, нагодувати чи пригостити цукерками — дуже часто саме так зустрічають у чужих сім’ях дітей із бідних родин. А одразу повела по господарству, потім на кухню, попросила, щоб гостя щось допомогла приготувати. Чи не вперше в житті показала тій, що таке сковорідка, і як на ній смажити картоплю.
Багато кого ця розповідь шокувала: невже в домі, де дівчинка росте разом із ще чотирма братами і сестрами, ніхто ніколи не користувався домашнім посудом, і чому її повинна була цьому навчити чужа жінка?
— Та нічого в цьому дивного немає, — каже Валя. — Свого часу її мама виросла в інтернаті. Її мама теж ніколи не вчила ні домашньому господарству, ні багатьом дрібничкам, котрі повинна знати кожна жінка. Отож і цих дітей вона просто не вміла навчити. Мало того, вже налаштована, щоб і їх віддати в інтернат. Але цього не можна робити. Нехай ростуть із татом і мамою, нехай їхні уроки життя будуть значно важчими, ніж у їхніх ровесників із нормальних родин, але вони будуть. І, може, так буде покінчено із звичкою віддавати своїх дітей на чужі руки.
Своїх дітей Валентина не оберігає від домашньої роботи. І корова, і грядки, і домашнє господарство — і на їхніх руках також. Не тільки через те, що державні виплати на таких дітей залишаються доволі скромними. Торік, як розповідає Валентина, бюджет будинку був профінансований стовідсотково, і вони отримали близько 25 тисяч гривень. Багато хто у Зінькові тільки язиком прицмокнув: непогана копійчина. Але якщо розділити на дванадцять місяців та ще на одинадцятьох чоловік, то й двохсот гривень на кожного не перепадає. Так що не такі вже вони захмарні, статки Грачів.
І суть не в них. Батьки не жаліються. Діти не вимагають більшого. Просто усі разом вони вчаться жити в родині. І найголовніший урок у цій науці — ніколи не відрікатись ні від родини, ні від дітей.
А Валентина Грач уже не просить, щоб її
«записали» до Верховної Ради. Вона пише свою програму із запобігання бездоглядності і... вихованню батьків. Вона не хоче, щоб у нас зростала кількість будинків сімейного типу. Вона хоче, щоб ніхто і ніколи не викидав дітей із свого гнізда.Хмельницький.
