Відверта розповідь «піар-бригадира»

Раніше казали: «Від сесії до сесії живуть студенти весело». Тепер часи змінилися, і сесії вже перестали бути найнапруженішим періодом для студентства. Тепер для них найгарячіші часи — вибори. Можна провалити сесію і залишитися без стипендії, але заробити стільки, скільки іноді й батькам не снилося. Отож і тепер живуть студенти весело від... виборів до виборів. І провінційна Полтава тут не виняток, адже численний контингент місцевого студентства — потенційні «кадри» для будь-якої виборчої кампанії. П’ятикурсник університету Ігор К. вважає себе ветераном виборчих перегонів. Він брав участь у парламентській кампанії ще 2002 року, але тоді, мовляв, ситуація була іншою.

— У ті часи надто сильним був «централізований» адмінресурс, тому реальні гроші можна було заробити лише в опозиціонерів. А провладні партії намагалися все зробити «на шару»: нас просто знімали з занять і «під розписку» гнали на мітинг або ж зустрічати якесь «цабе», чи махати прапором... Доводилося підкорятися, зате у вільний від навчання час ми йшли роздавати листівки, розклеювати плакати для опонентів влади, але вже «за бабки»! Звісно, це було пов’язано з певним ризиком, адже опозицію тоді всіляко утискували й розклеювання тих само листівок вважалося «несанкціонованим», тому можна було потрапити до рук міліції. Це вважалося доволі небезпечним, бо тут, як правило, не обходилося без провокацій. Адже відкрито ніхто не міг заявити, що мене затримали за «розповсюдження листівок», тому, щоб дискредитувати «політичних роботодавців», могли «пришити» опір працівникам міліції, підкинути наркотики й усе що завгодно. Щоб показати — от, мовляв, що це за люди! Так, до речі, трапилося з одними моїми знайомими: у хлопців потім — під час обшуку на квартирі — раптом виявили... ртуть і оголосили їх мало не терористами.

Або якось ми одержали завдання розклеїти на стовпах портрети лідера однієї з партій, але, звісно ж, це треба було робити вночі... Для цієї акції ми обрали залізничний міст в одному з мікрорайонів, бо там менше вешталося свідків. Аж тут де не взявся патрульний «уазик», тому частину портретів довелося кинути, а нас врятували лише швидкі ноги. І коли я рано-вранці їхав у тролейбусі на заняття, наліплені нами портрети ще висіли, й серед пасажирів тільки й розмов було про якихось «підпільників». Щось подібне творилося й під час минулої президентської кампанії, де я теж був в «опозиції», але тоді вже й провладні потроху починали платити.

Нині Ігореві вже не доводиться самому лазити по стовпах. Він називає себе «піар-бригадиром» — людиною, яка має «організувати процес». Під началом у хлопця добрий десяток «тертих студентів», які вже не бояться опинятися в центрі уваги — з прапором на вулиці чи з мегафоном біля палатки.

— Взагалі парламентські вибори зазвичай грошовитіші, ніж президентські. Тим паче нині, коли навіть партійка, про яку ніхто й ніколи не чув і, можливо, не почує взагалі, має певний фінансовий капітал для «розкрутки». Причому інколи, що дрібніша партія, то вона чомусь щедріша.

На думку Ігоря, це пов’язано з тим, що у «великих» партій все-таки існують певні структури, стабільне коло прихильників і тому чимало «оргпитань» тут можна вирішувати власними силами. А от партії-одноденки чи навіть цілі блоки, створені виключно «під вибори», не можуть розраховувати на «борців за ідею», тому в них єдина надія — гроші і ще раз гроші.

— Таке враження, — каже Ігор, — що чимало цих партійок перетворилися на своєрідні піар-агенції, котрі окрім продукування рекламних роликів, друкування листівок і розвішуванням стрічок більше нічим не займаються. Але то їхня справа... Зате менше тепер стало «кидалова»: якщо раніше могли наобіцяти золоті гори, а потім не заплатити, то тепер жодний дурень без чіткого погодження умов і навіть певної «передоплати» працювати на «партійного дядю» не буде.

Про «розцінки» за роботу «піар-бригадир» говорить не дуже охоче.

— Власне, добре заробити можна будь на чому. Але для всього потрібен певний хист, бо одна річ стояти біля палатки й роздавати листівки, і зовсім інша — в’язати стрічки на деревах. Тут принаймні треба мати певну спритність. Багато залежить і від конкретної обстановки та «специфіки» завдання. От, скажімо, одні йдуть і ліплять листівки, а слідом іде конкуруюча «бригада» і їх... зриває. До того ж другим можуть платити більше...

— Чи траплялося працювати на «два фронти»?

— Траплялося... Але, як правило, вибираєш все-таки якусь «споріднену» політичну силу. Адже уявіть: якщо сьогодні ти роздаєш листівки одних, а завтра інших, то в такому місті, як Полтава, де маса людей знає один одного, це не може не викликати недовіри в «електорату». На це теж треба зважати. Тому ми до певної міри все-таки люди ідейні. Є партії, яким я особисто ніколи б не допомагав ні за які гроші.

...Цього року Ігор закінчує вуз. З вибором роботи він ще не визначився, але чомусь переконаний, що за спеціальністю навряд чи влаштується. Пройшовши «політичний гарт», хлопець не проти зайнятися б професійно і політичною діяльністю.

Полтава.