Відторгнення страху...

Литвинов Володимир Васильович — професійний журналіст і літератор. Народився 1934 року в Харкові. Війну зустрів у досвітню годину пам’ятної червневої неділі на радянсько-румунському кордоні, де служив його батько — офіцер, який згодом загинув на фронті. У 1956 році з відзнакою закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка. Трудову діяльність розпочинав у комсомольській пресі. Брав участь у відновленні випуску в січні 1957 року української «Робітничої газети», заснованої ще Володимиром Винниченком. У редакції пройшов шлях від літературного співробітника до відповідального секретаря. Працював у Телеграфному агентстві Радянського Союзу (ТАРС), у Державному агентстві України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП України).

Ще молодим журналістом почав системно вивчати проблеми організованого нацистською державою насильства над мирним населенням окупованих територій Європи, насамперед СРСР. Системність полягала у поєднанні суто дослідної роботи з конкретними справами, практичною допомогою людям. Організував неформальний рух колишніх малолітніх в’язнів фашизму, на базі якого — з часом — з’явилися численні громадські об’єднання страждальців гітлерівської неволі. Зараз вони широко відомі в Україні, Росії, Білорусі, Молдові, у республіках Балтії, Закавказзя, Середньої і Центральної Азії.

Автор документальних книг про жертви нацистських переслідувань. Серед них — «Отче ім’я» (1973), «Операція «Чорний дятел» (1981), «Поїзд із ночі» (1989, 1992, 1995, 2004), трилогія «Коричневе «намисто» — в чотирьох частинах (1996—2005). Опублікував у періодиці науково-публіцистичні оповіді «Кінець «Золотого Альфреда» (1969), «Западня» (1973). Деякі з робіт перевидані за кордоном.

За більш як сорокалітнє подвижницьке служіння страждальцям гітлерівської неволі не в’язня В. Литвинова довічно обрано головою Міжнародного руху колишніх малолітніх в’язнів фашизму. Відзначено державними нагородами України і Росії. Він — переможець низки престижних літературних конкурсів (у номінації: документалістика). Удостоєно звання «Заслужений журналіст України».

— Володимире Васильовичу, у своїй творчості ви розвиваєте кращі традиції літератури факту. Іншими словами, постаєте перед читачем не тільки як автор документальних текстів, а й як, якщо користуватися формулою В. Короленка, «організатором життєвого дійства». У чому полягає феномен багато в чому унікального руху жертв нацистських переслідувань, який ви очолюєте?

— У нашому русі дві відмінні особливості. Їх можна назвати визначальними. Перша особливість полягає в тому, що коло джерел руху в’язнів стояли саме не в’язні. Саме вони — люди цілковито «благонадійні» (принаймні з точки зору чистоти анкети, яку заповнювали), відринувши догматику загальної підозрілості, необґрунтованих обвинувачень, рішуче виступили на захист жертв нацистських переслідувань — тих, хто не тільки страждав, а й кожного дня вершив (в умовах примусового утримання) свій високий подвиг виживання і мужності і хто після звільнення — з огляду на відомі причини — не міг постояти за себе сам.

Гордий і щасливий тим, що, прислухаючись до поклику колись обраної журналістської професії, разом з друзями-однодумцями приступив до пошуку колишніх в’язнів фашизму, налагодження зв’язків з ними і між ними, порушив питання політичної, історичної, соціальної, моральної реабілітації кожного безневинно постраждалого, його правового статусу, німецьких грошових виплат. Пізніше, під час вирішенні цих та інших питань, мав задоволення співробітничати і спілкуватися з письменниками А. Ліхановим, О. Іваненко, О. Адамовичем, кіноактором і кінорежисером Р. Биковим, академіками М. Амосовим, Є. Веліховим, Ю. Рижовим, видатним хірургом М. Коломійченком, професором історії К. Дубиною, блискучим юристом А. Собчаком, відомим педагогом О. Католиковим... Усі вони показали себе щирими гуманістами і безстрашними лицарями добра стосовно жертв.

Отож розпочинали ми на старті далеких 60-х. Розпочинали невеликою групою добровольців. А торкнулися першої переможної стрічечки проміжного фінішу лише наприкінці 80-х, тобто більш ніж чверть століття потому. Саме тоді, зумівши зацікавити долею колишніх малолітніх в’язнів фашизму щойно створений Радянський дитячий фонд, ми провели у Києві Всесоюзний зліт. Його зараз називають легендарним. Бо на ньому було легалізовано наш рух. Що мало великий суспільний резонанс і стало прологом нового етапу роботи...

— Чому ви, не в’язень, розпочали і продовжуєте перейматися проблемами в’язнів, до того ж протягом такого тривалого часу? Адже пільгами не користуєтеся, німецьких грошей не отримуєте, у відомості на зарплату не розписуєтеся.

— Мені часто ставлять це запитання. Відповідаю на нього так. Справді, у неволі я не був. За колючим дротом перебував мій брат Валентин Васильович Литвинов (концтабори Гросс-Розен і Флоссенбюрг). Так, на матеріальне відшкодування власних «енергетичних», інтелектуальних, душевних та інших «затрат», пов’язаних з діяльністю на ниві пошуку, об’єднання і захисту жертв, ніколи не претендував і претендувати не збираюся. Це суперечить моїм життєвим принципам. За визначенням. Що ж у такому разі спонукало мене займатися громадськими справами, що аж ніяк не віталися владою (і не тільки нею, якщо мати на увазі укорінене у свідомості більшої частини пересічних громадян упереджене ставлення до тих, хто був «у полоні»)? Мовляв, розтлумачте. Змусив рідкісно вдалий (багато в чому завдяки випадку) збіг життєвих, громадянських, творчих, людських інтересів, що не міг не позначитися на тому, як склалася моя доля. І що не могло не дати глибокого внутрішнього задоволення.

— Тож, будь ласка, про другу визначальну особливість руху.

— А друга визначальна особливість нашого руху полягає в тому, що саме діти, головним чином із родин партизанів і підпільників, прорвали багаторічну негласну, але від цього не менш ганебну морально-політичну блокаду владою невільників фашизму, імена яких оточувалися презирством і, за словами автора книг про героїв Брестської фортеці, про учасників Малинської організації Опору С. Смирнова, яким «оголошували анафему». Навіть у часи «відлиги» і перебудови, незважаючи на серйозні трансформації радянського суспільства, у СРСР не поспішали розставатися з колишніми міфами. Певно, їх прихильники гадали: квапитися нікуди.

Ось тоді ми і вирішили з’єднати напрацьоване за два з половиною десятиліття «внизу» з підтримкою цього напрацьованого «вгорі» — підтримкою найавторитетніших представників інтелігенції країни. І стався надзвичайно яскравий спалах суспільного інтересу до тих, кому навіть жорстока і бездушна вітчизняна тоталітарна система не могла пред’явити яких-небудь претензій і до кого в переповненому залі Київського окружного будинку офіцерів, де проводився Всесоюзний зліт, численні оратори, у тому числі дуже високого рангу, зверталися із словами, що пронизували серце: «Простіть нас...»

Спершу пільги в’язнів одержали діти — учасники «прориву блокади», що утворився довкола жертв нацистських переслідувань, знехтуваних сталінізмом. Одержали заслужено і цілком обгрунтовано. Потім настала черга інших.

Чи потрібно після сказаного пояснювати, чому ми надзвичайно бережливо ставимося до назви нашого руху, що давно вже представляє інтереси жертв нацистських переслідувань різного віку? Здається, що ні. Адже назва руху — це не просто данина традиції. І не просто бренд. Це — пам’ять минулого, історія боротьби за відновлення колись зневаженої (по-блюзнірськи знехтуваної) справедливості. І хоча в русі беруть і брали участь (до кінця відведених долею земних днів) і ті, хто народився на світанку XX століття, яке ось-ось відгриміло, відшуміло, і ті, хто вперше закричав, з’явившись на світ у табірному бараці, — всі вони вважали і вважають, що й надалі наша громадська діяльність повинна вестися під тим само прапором (фірмовим знаком), що і багато років тому. Я поділяю таку точку зору.

— У вашій першій книзі — документальній повісті «Отче ім’я» — розповідається про криворізького шахтаря Анатолія Панчука, котрий, потрапивши дитиною у створений гітлерівцями притулок «національного переорієнтування» юних українців (події розгортаються в окупованому Дніпропетровську), немов втратив себе. Чоловік не знав, хто він, відкіля, скільки йому років, чи є в нього близькі. Весь післявоєнний час жив з «подарованою» йому у притулку фальшивою біографією, боячись зізнатися у цьому навіть дружині і дітям. Своєю книгою ви повернули Панчуку його минуле, його ім’я і тим самим об’єктивно компенсували відсутність громадської, державної уваги до таких, як він, жертв національного, расового розбою. Адже куди тільки не звертався чоловік в пошуках відповіді на питання, які його мучили. Та все марно. Як ви зізнавалися згодом, випадкова зустріч з майбутнім героєм книги виявилася щасливо фатальною для її автора... Але мене зараз цікавить інше. Чи дала робота над «Отчим ім’ям» відчуття того, що в історії війни відкрилася якась нова даність, про існування якої багато з нас не чули або, якщо чули, то мимохідь, побіжно?

— Безумовно, дала. З головою занурившись у практично не досліджений у нас матеріал про денаціоналізацію східних слов’ян (а він лежав в основі книг «Отче ім’я», «Операція «Чорний дятел», «Поїзд із ночі» і деяких інших), побачив, що гіммлерівська формула про взяття в сусідніх народів крові, яка через «помилки» німецької історії потрапила в чуже етнічне середовище, аж ніяк не була абстракцією. Фашистські викрадачі слов’янських дітей під час реалізації намічених ними грандіозних планів демографічних перетворень і в себе у країні, і на континенті діяли зловмисно, цинічно, нахраписто. Тому засобами публіцистики досліджувалися не окремі, а всі аспекти проблеми, що відкривалася. Особливу увагу, певна річ, приділяли фактичним подіям.

У книгах йшлося і про злочинні акції есесівського «Лебенсборна» (а «Лебенсборн» у перекладі означає «Джерело життя») з його таємничими установами для вивезених з різних країн Європи малят, долею яких після закінчення війни займалася Адміністрація Організації Об’єднаних Націй з питань гуманітарної політики (ЮНРРА). І про підлітків, яких було ув’язнено за колючий дріт, котрі після визнання їх нацистськими медиками придатними для асиміляції (за расовими ознаками) проходили перевірку фізичних можливостей так званих селекційних відборів у екстремальних умовах концтаборів (Освенцім, Майданек, Саласпілс). І про безвісти зниклих тисячах і тисячах наших дітей із створюваних у період окупації — під виглядом інститутів соціальної опіки — садків із цілодобовим утриманням, шкіл-інтернатів, будинків піклування.

Наголошувалося: ось так рейх поповнювали «цінною нордичною кров’ю» іноплемінних елементів. Ось так Європу звільняли від тих, кого нацисти презирливо називали «плебс», «сміття», «біопаливо». Ось так на її землі усували небезпеку поширення і поглиблення «расового хаосу».

— Тривалий час пам’ять про війну як духовне і історичне надбання нашого народу мала лише одномірну — героїчну тональність. Ми з захопленням писали про подвиги, оспівували мужність воїнів, партизанів, трудівників тилу, виховуючи молодь на славних традиціях батьків і дідів. Разом з тим залишалися на периферії громадської уваги (або зовсім без уваги) багато інших компонентів пам’яті, що навряд чи можна було вважати правильним. Об’ємна, «панорамна» картина перетворювалася на кривдно (і прикро!) площинну. Тим самим спотворювався зміст і принижувалося значення здобутої народом ціною неймовірних зусиль Перемоги. Скажіть: що, на ваш погляд, змінилося чи змінюється у збереженні пам’яті про війну?

— Змінився і продовжує змінюватися характер ставлення до безсмертного подвигу і безмірної трагедії народу. Він стає трепетнішим, шанованішим, чеснішим, людянішим. Висвітлюємо всі (навіть потаємні) «куточки» суворої військової дійсності. Відходимо від «номенклатурної», ідеологізованої, креативної тематики. Освоюємо нові шари матеріалу. Без боязкості говоримо про життя наших співвітчизників на окупованій території, про залучення до збройної боротьби з ворогом дітей і жінок, про втрати серед цивільного населення, про поневіряння і приниження жертв гітлерівської неволі в післявоєнні роки.

Важливо, однак, щоб, вторгаючись в колись «табуїровані» тематичні ніші, ми не вдавалися в крайнощі, не згущали барви, не захоплювалися «негативом» і вже, звичайно, не спокушалися помилковою сенсаційністю «історичних відкриттів», що виявляються іноді не більш як пшиком. Переконаний: у зображенні війни, у дослідженні різних її сторін, в оцінках радянського періоду потрібна гранично відверта, пряма, нелукава розмова з читачем як неодмінна умова успіху цієї розмови. Він, читач, завжди нас зрозуміє, а зрозумівши — повірить, а повіривши — відповість взаємністю. «Писати дуже важко. Перо тремтить, — признається у книзі «Поїзд із ночі» Ганна Василівна Ушакова, 1911 р. н. —колишній в’язень Майданека і Равенсбрюка. — Раз у раз падаю зі стільця. Адже я інвалід — обидві ноги ампутовані вище колін. Утім, ноги дотепер відчуваю. Колись вони добре служили мені. До війни на тракторі працювала. Під час війни до партизанів у ліс ходила. Носила хліб і тютюн. І ось — фінал... Так, писати важко. Та не писати ще важче. Люди повинні знати нашу історію, історію загибелі мого вивезеного в Латвію сина, повинні знати, що таке фашистські концтабори. Нехай відкриються у них очі і на те, як зустрічали на Батьківщині колишніх в’язнів після війни. Про квіти і музику не кажу. Не до них тоді було. Скажу про докори, обвинувачення, образи, які лунали на нашу адресу. А за що, питається? За те, що допомагали своїм? За те, що тяжко за всіх поплатилися? За те, що наші у ворога нас не відбили? За те, що залишилися живими? Мабуть, хотіли, щоб ми в чомусь розкаялися. А ми не каялися. Бо ні в чому не почувалися винними. Соромно було — от що. За владу соромно. За Сталіна соромно. За нашого колгоспного голову, який відмовляв нам у найнеобхіднішому. А ось за себе не соромилися. І за в’язнів не соромилися. Ми зберегли вірність і своїй землі, і своїм коханим».

— Наприкінці минулого року завершилося видання трилогії «Коричневе «намисто». Ця багатопланова документальна оповідь про жертви нацистських переслідувань — громадян колишнього СРСР. Налічує понад 2500 сторінок. Відрізняється своєрідною композицією. Містить зведення про тисячі потерпілих, про їхні післявоєнні долі. Якщо говорити про назву книги, ключовим, на мою думку, є взяте в лапки слово «намисто». Що за ним стоїть? Який зміст вкладає в нього автор?

— У часи війни, за даними польського професора Чеслава Пилиховського — патріарха істориків різних країн, які працювали і працюють над проблемами невільників фашизму, на території рейху і окупованих країн Європи налічувалося 14033 місця примусового утримання мирних громадян і військовополонених. Вони, ці місця, немов би схоплювали наш континент могутніми тугими обручами. Утворювалося моторошне коричневе «намисто» з колючого дроту, бараків, сторожових вишок, шибениць на аппель-плацах, ям для спалювання трупів і інших огидних вигадок хворобливої фантазії гітлерівських убивць. У назві книги хотілося відобразити «естетичні» смаки нацистів, «співзвучні» їхнім мізантропічним теоріям і практиці винищування мільйонів. Одне слово, у назві нічого хитромудрого немає.

— У трилогії досліджуються причини трагедії жертв, наголошується відповідальність держави за «пропущені» у її історії покоління, простежується зв’язок між найтяжчими випробовуваннями, що випали на долю народів, і особливостями світовідчуття, філософії, психіки, родинного, «домашнього» життя вождів тоталітарних режимів, містяться важливі для зміцнення основ суспільної демократичної свідомості висновки. Оповіді переносяться то в концтабірні бараки, то до кабінетів вітчизняних і закордонних політиків високого рангу, то за стіл дипломатичних переговорів. Чим спричинено такий — «широкоформатний» підхід до теми? Він, певно, не випадковий.

— Широкий формат оповіді викликаний необхідністю «прочитати» у контексті війни і її неминуче трагічних наслідках долі жертв нацизму і, відштовхнувшись від «прочитаного», постаратися вирішити найгостріші життєві проблеми цієї категорії громадян. Особливо зважаючи на те, що турбуємося про нещасних з запізненням, вимушено великим запізненням. Треба було також пояснити неутаємничиним і довести упередженим, що в’язні фашизму, а також мирні громадяни, вивезені з окупованих районів Радянського Союзу на каторгу до Німеччини, — ніякі не зрадники, а жертви масових правопорушень націонал-соціалізму. Тим більше що багато хто з них були членами родин учасників руху Опору і постраждали виключно і тільки тому, що їхні рідні і близькі кинули зухвалий виклик ворогові і вступили у смертельний бій з ним.

Крім того, треба було показати, що у невільничій планиді мирних громадян винне і колишнє радянське керівництво, що, порушуючи низку міжнародно-правових актів, зокрема положень 4-ї Гаазької конвенції «Про закони і звичаї сухопутної війни» 1907 р. (а державі, яка зазнала агресії, належало подбати насамперед про безпеку цивільного населення), по суті покинуло багатьох і багатьох (із пісні слова не викинеш) напризволяще. Цифрова ілюстрація. З України у радянський тил евакуювали 3,5 млн. чоловік. Із декількох десятків мільйонів чоловік. Постає запитання: що очікувало залишених, а вірніше залишених у захоплених ворогом містах і селах? Не випадково в період окупації на кожні 34,4 тис. мешканців України припадала одна гітлерівська фабрика придушування і знищення. Це був найвищий показник насиченості місцями примусового утримання у загарбаних країнах Європи.

— Ваша трилогія завершується словами поета про вміння відчувати чужий біль. Беззастережно і цілковито згодний з ними. Але внутрішній, філософський зміст книги бачу в інших словах — з передостаннього розділу, який називається «Шалене скакання часу випереджає біг пера». Наведу їх: «У кожній миті свого існування, у всякій точці свого буття художник розрізняє основну фарбу епохи і фіксує її. Нині такою визначальною якістю епохи став страх. Страхом повні очі дітей і тварин. Ним насичені інтонації поетів і парламентаріїв. Сама природа завмерла у страху перед людиною. Боїмося голоду, мору, бомб, диктатури, свободи. Загалом це страх небуття. Небуття бояться навіть слова. Вони зірвалися зі своїх орбіт і блукають у пошуках змісту. Художник залишив стіл і вийшов на вулицю. Взаємний жар пера і паперу більше не зігріває його. Чи боїться художник разом з усіма? Так. Але його страх не називається розпачем, бо в ньому присутня надія».