Гектар може родити й успішного підприємця, й вічного банкрута

Покутинці — село велике й гарне. Є дороги і навіть тротуари, газопровід і водогін (щоправда, недіючий), простора школа і чудовий будинок культури... Усе це наче відгомін учорашнього дня. Сьогоднішній — це незорані поля, ферма, яку розібрали по цеглині, мерзла солома, навіть незаскиртована, кілька десятків «колгоспних» худобин... Люди тут у переважній більшості вже давно забули, що значить ходити на роботу.

Петра Феодосійовича застала в домашній майстерні. У свої сімдесят з гаком міг уже й відпочивати, але йому не сидиться. Говорили не про домашнє господарство, а про справи колись великого хазяйства. Мельник — не просто колишній голова, а людина, котра створила чимало з того, чим село живе ще й донині.

Коли понад двадцять років тому йому запропонували цю посаду, господарство навіть середняком не можна було назвати. Якщо виходити з нинішніх мірок — повний банкрут: колгосп мав боргу майже мільйон ще радянських рублів. Нині в таких господарствах швидко проходить процедура санації і банкрутства, і вони просто зникають з економічної карти районів і області. Тоді ж завдання ставилося по-іншому: борги ліквідувати, хазяйство зробити рентабельним і життєздатним.

З чого треба починати в таких ситуаціях? «З роботи», — переконаний Петро Феодосійович. Пригадує, як у перший же рік засіяли елітними сортами жита і пшениці майже півтисячі гектарів. А весною додали ще 40 гектарів гороху. Тоді він був у дефіциті. А культура ж невибаглива, особливих затрат праці не потребує, головне — вчасно зібрати і дуже швидко переробити, щоб горошок «не посивів». Тож придбали лінію для переробки... Елітне насіння і консервований горошок тоді принесли такі доходи, що господарство практично розрахувалося з боргами.

Минулої осені у Покутинцях сіяли вже в жовтні. Та й то, як кажуть люди, не по добрій оранці, а практично по дискованій землі. Якщо насіння впало у півсотні гектарів — добре. Надія на урожай від таких озимих дуже проблематична. Сподіватися, що він принесе не мільйонний, а хоч якийсь мізерний прибуток до колективної каси, важко.

Корівник без світла

Ферму Мельник теж застав не найкращу. 425 корів на той час — просто злидні. Але за п’ять років худобу змінили на молоде продуктивне стадо. Ще через п’ять — у колгоспі було майже 1,3 тисячі голів великої рогатої худоби, понад півтисячі овець, свині, коні. Ферма заробляла на своє відтворення і розширення. Середній надій від корови становив 3,2 тонни молока на рік. Такими показниками сьогодні можуть похвалитись одиниці кращих молочних ферм області. А тоді цього було мало. Олена Гонтар заробила на цій фермі орден Леніна. Жінка мала півсотні корів і надоїла по 5,6 тонни молока від кожної.

Коли чуєш подібне, так і кортить запитати, чи може наша держава сьогодні похвалитися такими трударями? Коли востаннє високі державні нагороди вручали за високі надої, вирощені буряки, відгодовану худобу? І не керівникам, а ланковим, дояркам, механізаторам...

Утім, повернімося до справ молочних. Від «мельниківської» череди майже нічого не залишилося. На фермі ще тягнуть свою «колгоспну» лямку трохи більш як півсотні корів. Люди цю худобу жаліють. Бо бачать, як з поля привозять мерзлу солому і кладуть її в годівниці. Від такого життя вим’я тріщати від молока не буде, а молочне виробництво рентабельним не стане.

— Невже немає виходу? — запитую Петра Феодосійовича.

— А чим рятується селянин, як не молоком? — відповідає він запитанням на запитання.

Майже всі Покутинці та й сусідні села живуть за рахунок молока. Добре, що у Віньківцях вдалося зберегти сирзавод. Майже 90 відсотків сировини для нього збирається в районі, до того ж, за даними агроуправління, левова частка молока — майже від 6,4 тисячі корів — заготовляється в індивідуальному секторі.

Петро Феодосійович рахує на прикладі своєї родини. Он невістка із сином — живуть поруч, теж безробітні, але тримають худобу, і щомісяця на зданому молоці заробляють 600 — 700 гривень. А якщо взяти двадцять корів — то це ж уже кілька тисяч. Сутужно, але навіть за таких доходів за кілька місяців до колективної ферми можна додати ще одну-другу корівчину. Ростиме череда — збільшуватимуться і прибутки. Так крок за кроком і треба виходити з біди та злиднів.

А тим часом на покутинській фермі залишилося 68 корів. Уже два роки там від’єднано світло, худоба постійно перебуває в темряві. Заробити на електроенергію неспроможні.

Від нової ферми, яку не встиг перекрити Мельник, нема і сліду. Вона розібрана по цеглині і продана як будівельні матеріали.

У районі порівняно із 1990-м кількість великої рогатої худоби зменшилась з 28,5 тисячі голів до 3,1 тисячі, свиней — з 12, 5 тисячі до 540 голів.

Що було, що буде...

Прикро, але хоч які цифри порівнювати із роками хазяйнування Мельника, вони не на користь теперішній статистиці. Щоправда, заради об’єктивності варто зауважити: коли голову районне начальство «попросило» піти з посади, він теж залишив борги. Та хто погляне на нашу економіку десятилітньої давності, одразу пригадає, що то був час широкомасштабного бартеру і відвертих неплатежів. Борг, який мав колгосп перед людьми, практично дорівнював тому боргу, що перед ним мали інші установи. Зате голова залишав по собі насипні дороги на всіх вулицях, проведений газ, новий будинок культури, чотири новозбудовані будинки для молодих сімей, ферму і тік, оновлену техніку, бо господарство майже щороку купувало комбайн чи трактор.

Тепер із цього добра уже мало що залишилось. Лінії з переробки горошку давно порізані і продані як металобрухт. Про ферму і поля вже сказано. Із дванадцяти тракторів, що залишились, на ходу практично один. Млин розвалився. В будинку культури давно не вирує не те що культурне, а й просто життя.

— Не можу передати, як серце рветься, коли бачу, як нищиться те, що ми так тяжко зводили своїми руками, стягали копійчину до копійчини, — каже Петро Феодосійович. — Ну не тією дорогою пішло наше село. Але ж і це не кінець світу. Можна вибратись. Тільки треба хотіти.

Колишній голова наводить приклад за прикладом. Он старий клуб викупив приватник, поставив там пилораму і тепер годує свою родину. Йому ж вигідно, а чому господарству це було невигідно? Чому городи селян орють наймані трактори, а свої ніяк не можуть довести до ладу? Чому невигідним став 32-гектарний сад? Адже яблука в усі часи годували віньківчан. І Мельник свого часу досадив вісім гектарів молодого саду.

Не треба одразу замахуватись на мільйон. Але там тисяча гривень, там — друга, за нею — третя — так і заробляються великі капітали. Та чи хто прислухається до його уроків?

Колись у покутинському колгоспі працювали 350 людей. У теперішньому СТОВ — шість засновників, залишаються чинними посади зоотехніка, завідувачів ферми і гаража, заправника, голови ревізійної комісії... Переважна частина працездатного населення зареєстрована у центрі зайнятості.

Минулого року в селі померли тридцять троє мешканців. Останній новонароджений — Сашко — з’явився на світ ще позаторік.

Хмельницька область.