Епоха СКАРБІВ

Судячи зі складу скарбів, саме візантійські політики належно оцінили можливості і значення цієї «третьої сили». Вони не шкодували золота і срібла, а часом і дорогоцінного начиння, щоб дістати її на допомогу. Адже були моменти, коли йшлося про життя і смерть імперії. Щоправда, іноді ефект виявлявся зворотним очікуваному. Приміром, найнявши на службу кочівників з українських степів, імператор Іраклій розгромив найлютішого ворога — Персію. Але виявилося, що ця видатна перемога розчистила шлях до світового пануванню новому, ще страшнішому ворогу. Та не забігатимемо наперед...

Острівець цивілізації на межі степу

У цей неспокійний час прості люди, як і в усі часи, хотіли жити заможно, щасливо, в мирі і спокої, піклуючись про майбутнє для своїх дітей і онуків. Мріяли про свою землю, статок. Заради цієї мрії вони часом зривалися з насиджених місць і переселялися за сотні, тисячі кілометрів. Так, слов’яни з Наддніпрянщини, про що ми вже розповідали раніше, свого часу подалися шукати щастя на Дунай. Не всі знаходили щастя в далеких краях...

Про одну таку історію повідали розкопки Пастирського городища в нинішній Черкаській області. Підсумки цих досліджень, перші кроки в яких були зроблені ще на початку ХХ століття, були підбиті нещодавно. Нині в цьому місці, в затишному урочищі, розташований хутір з назвою Свинолупівка. Навряд чи таку назву місцевості дали скіфи, що заклали городище більше двох тисяч років тому, чи ж його мешканці, що відбудували давню фортецю в VІІ—VІІІ століттях. Ще в XІX столітті ця місцевість була вкрита густим лісом.

А коли ліс поступово вирубали, розчищаючи околиці під поля, стали помітні земляні вали, що оточували городище. На поораних полях знаходили не тільки величезну кількість черепків, шматки обпаленої глини, а й цікавіші предмети, у тому числі виготовлені зі срібла прикраси. Навіть скарби золотих і срібних прикрас знаходили на місці старого лісу.

Вали збереглися на висоту до трьох з половиною метрів, добре помітні рови, глибина яких і сьогодні два-чотири метри. Городище складалося з двох частин, розділених річкою. Отже, давні будівельники подбали не тільки про безпеку, а й про природне водопостачання. Городище було занедбаним і заросло травою, коли прийшли нові поселенці і спорудили на давніх (тоді вже!) валах свої укріплення — стіни з дерева і глини заввишки лише 1,5—2 м, імовірно, з парапетом і амбразурами. Укріплення були знищені вогнем, що свідчило про бурхливу і сумну історію цього місця.

Усередині стін знайдені залишки жител, побудованих прибульцями. Це невеликих розмірів (найбільші —приблизно 4х5 м), частково заглиблені в землю будинки, зі стінами, що були облицьовані деревом і обмазані глиною. Приміщення опалювали печами. Поруч розташовувалися господарські будівлі. Запаси продуктів (зерна, якихось коренеплодів) мешканці жител зберігали старим, перевіреним способом — у глибоких ямах, виритих поруч з житлами.

Загалом, за підрахунками археологів, тут могло проживати кількасот людей — зовсім невелика громада. Судячи зі знахідок, місцеві жителі володіли передовими для цих країв технологіями — скажімо, виготовляли посуд на гончарному крузі. Форми, технологія виготовлення кераміки вказують на Придунав’я, де в ту епоху зберігалися ремісничі традиції епохи римського панування. Та й в аграрній галузі жителі Пастирського виявилися новаторами: вони вирощували голозерну м’яку пшеницю і сочевицю — небачені культури для цих місць. Ці культури типовіші для південних країв — Румунії, Греції, Болгарії. Судячи з великої кількості знахідок ювелірних виробів, рівень добробуту поселенців був високий, а велика частина цих прикрас вочевидь була виготовлена на місці. Причому за технологіями, що відрізнялися від традиції тутешніх країв. Знайдені також сліди місцевого виробництва виробів із заліза.

Усе це і дало змогу дійти висновку, що перед нами —невелике «місто майстрів», триста-п’ятсот, не більше, мешканців якого намагалися побудувати свою економіку (і процвітання) не тільки на сільському господарстві, а й торгівлі високотехнологічними ремісничими виробами. Все було розраховано вірно: сусіди, що не знали гончарного кругу, так само, як місцеві умільці-ювеліри, не були конкурентами. Хто ж вони, звідки прийшли на Пастирське ці вмілі, підприємливі й цивілізовані люди?

Пастирське городище розташоване на межі зі степом. Цю територію слов’яни в VІІ столітті ще не освоїли. Вони жили північніше, де відомі пам’ятники пеньковської археологічної культури. Прибульці з Придунав’я — а саме про це свідчать знайдені під час розкопок посуд, ювелірні вироби, нарешті склад злаків, що вирощувалися, улаштувалися в цьому небезпечному районі неспроста. Можливо, далі на північ їх просто не пустили — для тих, хто залишився в Наддніпров’ї, емігранти, що вирішили повернутися на батьківщину, ймовірно, були уже не зовсім «своїми». Чи їхнє місце на батьківщині виявилося вже зайнятим?

Поселившись на Пастирському, ці кількасот людей відбудували, як могли, укріплення, побудували житла і майстерні, налагодили виробництво. Вони постачали найближчим сусідам (не тільки братам-слов’янам, а й кочівникам) кераміку, інші ремісничі вироби. Виготовлені ними ювелірні прикраси торговими шляхами досягали навіть Кримського півострова! Археологи знайшли в цих місцях сліди ще декількох подібних селищ, щоправда, без укріплень. Однак це квітуче життя тривало лише кілька десятиліть. Речі, знайдені під час розкопок, дають можливість датувати час заселення городища з кінця VІІ по першу половину VІІІ століття. Як виявилося, саме життя в цих краях постійно висіло на волосині і дивним чином залежало від подій, що відбувалися часом за тисячі кілометрів від тихих берегів маленької річки з красивою назвою Ляна.

Хто зруйнував місто?

Є дві версії, як і коли було порушено мирний плин життя в цьому місці. До речі, порівняно спокійне життя на тихій річці було можливе тому, що могутнім сусідам до нього просто діла не було. Адже саме в ті роки, далеко-далеко в степах, горах і навіть за горами йшла запекла і спустошлива війна між державою хазар і арабським халіфатом. Війна йшла з перемінним успіхом, але згодом чаша вагів почала схилятися на користь полководців халіфа. Найуспішніший з них, Мерван ібн Мухамад, розгромивши хазарські війська, 737 року дійшов до берегів Волги і Слов’янської річки. Відомо, що на Слов’янській річці він узяв багатьох у полон і здобич — 20 тисяч родин «слов’ян й інших невірних». 738 року переможець хазар вивів свою кінноту з причорноморських степів. Мине чотири роки, і він сяде на трон халіфа в Багдаді. Якщо під Слов’янською річкою розуміти Дніпро, то можна припустити, що саме воїни Мерван ібн Мухамада спалили поселення на Пастирському, частково винищили, частково взяли в полон його мешканців.

Навіть супротивники халіфату — кагани Хазарії —змушені були не тільки змінити релігію, а й перенести свою столицю на Волгу. От тоді-то вони і зайнялися, так би мовити, упритул, облаштуванням своєї (з істотно урізаними кордонами і занепалої економічно) держави, а також і її найближчих околиць. Так що, може бути, саме удар хазарського воїнства, що йде за полоненими і даниною на землі слов’ян, прийняло на себе маленьке «місто майстрів» у степовому прикордонні.

Та хоч би хто зруйнував селище (араби чи хазари), картина подій з розкопок вимальовується така. Спочатку чоловіки, що жили в поселенні, дали бій за його межами — їхні останки і зброя не були знайдені під час розкопок. З цього бою не повернувся ніхто, але напад вочевидь не був раптовим. Жителі, що залишилися, встигли підготуватися до оборони і навіть сховати кілька скарбів — прикраси із срібла, що щасливці знайдуть через тисячу років.

Звичайно, ані двометрові стіни, ані мужність нечисленних захисників не могли зупинити загартованих воїнів, що звикли брати приступом неприступні кам’яні твердині Кавказу і Закавказзя. Бій ішов і на вулицях містечка, але тут гинули від ударів шабель жінки і діти. Вони намагалися відбиватися — списами, бойовими сокирами, залізні частини яких залишилися серед руїн, так само, як і наконечники стріл нападників. Але місто було захоплене і спалене, більше не відбудовувалося, мабуть, не було кому це зробити. Так закінчилася коротка історія «другого життя» Пастирського городища.

З літописів відомо, що дісталися хазари і сусідів-слов’ян, що жили північніше, спалили частину їхніх поселень, мешканці яких теж кинулися закопувати у землю своє срібло. Воно теж дістанеться археологам через тисячоліття. А хазяї срібла, ті, що не були вбиті, найімовірніше, вирушили за кордон, точніше, невільниками пішли вони караванними стежками, щоб бути проданими за повновагі срібні дірхеми на базарах чудових міст Багдада і Дамаска.

Хто ж пройшов вогнем і мечем по слов’янських землях на початку VІІІ століття?

Хазари

Про роль і місце хазарської держави в історії написано чимало, причому версії часом протилежні, і всі вони, зрозуміло, не цілком збігаються з тим, як бачили свою історію самі хазари і вже тим паче їх найближчі сусіди. Діапазон уявлень коливається від образа найбільшої євразійської держави, що несе сусідам неминущі цінності цивілізації і духовності, до лігвища грабіжників з великої дороги, що були просто змушені розпеченим залізом випікати київські князі від Олега до Святослава.

Від хазар і їхньої держави на нашій землі залишилися не тільки руїни, могили та заржавіла зброя (вони становлять комплекс салтівської археологічної культури), а й скарби з золотом і сріблом. До речі, про належність цих скарбів, які відносять до «перещепинського кола» (за назвою одного з них), суперечки тривають уже давно. Спектр думок вражає: писали про належність скарбів вождям антів-слов’ян, булгарським ханам (Кубрату чи Аспаруху) і, нарешті, хазарським правителям-каганам.

Що ж знайдено в цих скарбах, з чого вони складаються? Найбільший виявлено 1912 р. поблизу села Мала Перещепина на Полтавщині. Він складався з 25 кг золотих і 50 кг срібних виробів, а це сотні (!) речей. Багато було посуду — тарілі, глечики, причому був представлений і посуд перської роботи, і церковне начиння. На деяких з цих речей є константинопольські клейма кінця VІ — першої половини VІІ ст. Інша частина скарбу складалася з прикрас, зброї, багато прикрашеного кінського спорядження. Все це можна побачити тепер у Санкт-Петербурзькому Ермітажі.

Інший скарб знайшли в селі Вознесенка під час будівництва Дніпрогесу 1930 року. На місці, оточеному земляними насипами, була знайдена яма, а в ній — вироби з золота і срібла, що прикрашали парадні зброю і збрую. Серед знахідок — навершя у вигляді фігур орла і лева, що колись прикрашали, імовірно, ратища візантійських прапорів-значків.

Частина знахідок являють собою фурнітуру від військового спорядження і кінської упряжі — різні золоті і срібні бляшки, накладки, що кріпилися на шкіряні ремінці. Речі типові для степового населення, на що неодноразово вказували супротивники слов’янської належності скарбів. Крім того, говорили вони, для степовиків узагалі нехарактерно закопування скарбів. Адже степові скарби не зовсім і на скарби схожі... Справді, разом зі шляхетним металом найчастіше знаходили кальциновані (тобто перепалені) кістки людей і тварин, залишки сідел, залізні деталі упряжі, клинки — все це не вписується в уявлення про склад «нормального» скарбу. Такий склад знахідок дав можливість дослідникам казати про поховання, поминальні комплекси, навіть храми, згадки про які й описи є в письмових джерелах, що розповідають про вдачу і побут кочівників тієї епохи. Відшукалися подібні комплекси й у безкрайніх степах, причому далеко від території України.

До речі, Глодоський скарб після його виявлення так само був визначений, як «залишки військового табору з похованням вождя». У складі скарбу — прикрашені золотом чи виготовлені з нього спорядження двох коней, палаш, кинджал, наконечник списа, серга, дві великі пірамідальні підвіски головного убору, два персні, чотири шийні ланцюжки... При них знайдено кальциновані кістки людини і барана. Щоправда, висловлено припущення, що цей скарб — речі, приховані похапцем після розграбування багатого поховання. А рови, визнані військовим табором — сліди траншей бідних грабіжників, що безуспішно шукали прихований на березі річки скарб.

Звичай спалювати небіжчиків був характерний для кочових тюркських племен, що в VІІ столітті жили у степах Євразії. Цей обряд широко відомий з розкопок могильників салтівської культури і поховань у курганах. Зброя — шаблі, кинджали — схожа на зображену на кам’яній скульптурі тюрок Середньої Азії. Приміром, дуже схожий на згадані прототипи інкрустований золотом клинок із Глодоського скарбу. Отже, висновок про належність Глодоського й Вознесенського скарбів тюркській частині населення хазарського каганату цілком ймовірний.

Перші згадки про появу хазар-qazar (у письмових джерелах як рівнозначне використовується найменування «тюрки») на Кавказі відносять чи то до кінця VІ чи то до початку VІІ століття. Їм удалося об’єднати в єдину державу багато народів — аланів, булгарів, мадярів. Під началом каганів опинилися могутні кінні підрозділи. На таких союзників візантійці звернули увагу і поспішили залучити їх до спільних походів, які спочатку виявилися навіть дуже успішними.

Зокрема, проти Персії. Туди разом з армією імператора Іраклія вирушили загони хазар. Похід був успішним, захопили навіть резиденцію шаха з усіма її скарбами. Ось звідки, очевидно, походять дорогоцінні тарелі з Перещепинського скарбу, а також знахідки перського срібного і золотого посуду — тарілі, яаш, глечики, зроблені в різний час на території України — в Луганській, Харківській, Київській областях.

Сучасники походу згадували потім, як імператор після бенкету подарував трофейний золотий і срібний посуд шаха вождю тюрок. Отже, власником перського посуду з Перещепинського скарбу міг бути сам каган. А ось церковне начиння з того само скарбу, цілком ймовірно, походить з розграбованих (дорогою в Персію чи назад) християнських храмів Грузії і Вірменії.

Утім, удалий похід проти Персії спричинив несподівані для переможців наслідки. На історичну арену виходять араби, що незабаром змусили ромеїв згадати про старих союзників-хазар. І не просто згадати, а почати регулярно відправляти в далекі степи дарунки. Тим більше що під боком, біля північних кордонів імперії, ще ворушилися чи то «авари, іменовані слов’янами», чи то «слов’яни, іменовані аварами», що загрожували безпеці держави, змушеної вести війну на два фронти. Було навіть розпочато карбування золотих полегшених солідів — спеціально для оплати послуг войовничих кочівників, чия дружба тепер була потрібна, як ніколи раніше. Такі монети — з ликами імператорів Іраклія, Константа ІІ — знайдені на території України.

Знахідка перерахованих вище скарбів і монет може, на думку дослідників, свідчити про те, що центр хазарської держави якийсь час містився в межах степової частини України. Потім хазари вирушили воювати на Кавказ. Там вони майже на сторіччя відтягнули на себе значні сили халіфату, а центр їхньої держави опинився поза межами Краю.

Події склалися так, що схід теперішньої України ввійшов у межі багатонаціональної хазарської держави, справжньої імперії, серед підданих якої були алани, булгари, мадяри, слов’яни, безліч інших народів і племен. Тут відомі міста, де жили вмілі ремісники. Укріплення не лише насипали з землі, а також будували з каменю. При цьому товщина стін досягала чотирьох метрів! Будувалися справжні замки і цитаделі. Жителі поселень жили кожен відповідно звичаям свого племені — в наземних будинках, напівземлянках і звичних для кочівників юртах.

Кераміку тут робили на гончарному крузі. Ювеліри працювали не лише з бронзою, а й із сріблом, золотом. Цікаві знахідки бронзових балабончиків, що прикрашали збрую. Комплекс салтівської археологічної культури (названий, до речі, за могильником, виявленим ще 1900 р. біля села Верхній Салтів на Харківщині) має дуже цивілізований вигляд на тлі стародавностей багатьох суміжних культур.

У містах і фортецях також стояли гарнізони. Вони сторожили неймовірно далекі, що ідуть у глиб Європи й Азії, торгові шляхи, найбільший з яких ввійшов в історію як Шовковий. Хазари, облаштовуючи цей шлях на захід, у Європу, дістануться нинішніх Сумщини, Чернігівщини та й самого Києва.

Те неповне сторіччя між утягуванням каганату в війну з халіфатом, що була надто тривалою і руйнівною, а закінчилася розгромом для хазар, виявилося тією віддушиною, перепочинком, під час якого і стали можливі містечка на кшталт Пастирського.

А у східних слов’ян з’явився цілком реальний шанс (а головне — дорогоцінний в такій ситуації час) згуртуватися перед небезпекою, що насувається, відбудувати укріплені міста, об’єднатися в щось більше), аніж відомі нам з літописів племінні об’єднання-вождества полян, сіверян, древлян, уличів, тиверців, наприклад, у таку державу, якою буде Русь столітті так у десятому від Різдва Христового. Але все обернулося по-іншому.

Прийшовши до тями після воєн з арабами, хазари звернули свої погляди на північ і захід, до слов’янських земель. Війну з халіфатом закінчено, час відновлювати економіку держави і налагоджувати взаємовигідну торгівлю зі Сходом. Але який товар могла запропонувати розорена війною Хазарія на багатолюдних ринках Дамаска і Багдада, цих казкових базарах епохи «Тисячі й однієї ночі», завалених товарами місцевого виробництва чи привезених туди з усього світу відважними Сіндбадами-мореходами? Мабуть, тільки хутро, сильних рабів і гарних рабинь з північних країн. Товар ходовий і прибутковий — ще з часів непереможних скіфів.

Поляни і сіверяни, так і не об’єднавшись навіть перед лицем ворога, поступаючися державній моці каганату, ще років сто з лишнім платитимуть данину «по білці з диму». Причому білками справа, звичайно, не обмежиться. Будуть раби і рабині з Півночі йти на ринки Багдада і Дамаска в обмін на дзвінке срібло.

Але настане день, і їхні вожді, як сказано в літописі, постелять хазарам замість данини мечі. А потім уже могутні князі Русі, що стала «країною міст», приведуть свої дружини під стіни Саркела й Ітіля, дійдуть до Дону і Волги — одне слово, помстяться «нерозумним хазарам».