Напередодні 8 Березня моя поштова скринька раптом завагітніла вітаннями із міжнародним жіночим днем. Якусь невідому пані Єву від імені найрізноманітніших партій і блоків вітав цілий сонм новоявлених Адамів. Навіть попри те, що в хаті — жодної особи жіночої статі, включаючи пса та кота (вони теж чоловічої статі). Колишня власниця будинку ще дванадцять років тому змінила місце проживання, а минулого року померла. Та й звали її не Євою...

Історія повторилася й перед виборами. Замість мене й двох дорослих синів запрошення прийти виконати свій конституційний обов’язок адресувалося тій же загадковій Єві. Взявши ноги в руки, бо до виборів залишилося лише три дні, біжу на виборчу дільницю. Разом з її членами переглядаю списки виборців. Намарне. Нас там нема.

— А це не наша вина, — чую у відповідь. — Бо списки виборців формуємо не ми. Для того, щоб вас внесли у списки, звертайтеся, поки не пізно, до територіальної виборчої комісії.

Телефоную туди, бо комісія — далеченько від мого дому, не наїздишся... Хтось із членів комісії заспокоює:

— Приїжджайте, але беріть із собою паспорти та ідентифікаційні коди.

— Щодо паспортів — зрозуміло, а коди навіщо? Чи, може, я помилився номером і зателефонував до податкової інспекції?

— Ні, телефон правильний, але код потрібен. Така вимога.

— Чия?

— Не знаю, але така вимога, здається, є.

— Може, це знає голова тервиборчкому?

— Він зайнятий іншою роботою — надійшли виборчі бюлетені.

... Уже згодом і на моїй, і на деяких інших виборчих дільницях довелося почути, що таких некомпетентних голів комісій, як нині, ще не було. Їх висували політичні партії, й щоб заповнити вакуум, рекомендували туди осіб без досвіду, а в деяких випадках — мало не з ще церковнопарафіяльною освітою. Закон про вибори вони вперше побачили на виборчих дільницях.

Для остаточного з’ясування обставин їду на місце. І переконуюся, що як «бомж» я не один. Із схожою проблемою на той час сюди звернулися ще кілька людей.

— Для того, щоб ви мали право проголосувати, треба звернутися в міськраду, написати заяву з проханням внести вас у список виборців. А для цього надати, крім паспортів, ще й ксерокопії, — популярно пояснюють там. Щодо ідентифікаційних кодів — жодного слова. Ну й слава Богу...

У міськраді пішли назустріч — хоч ксерокопії паспортів нам виготовили безоплатно. Ще й заспокоїли, мовляв, у списки вас внесуть, але на виборчу дільницю все-таки навідайтесь і уточніть, чи там зробили все правильно.

— А взагалі-то в цій ситуації ми теж не винні. Бо базу даних на виборців нам дають з міліції.

— Але ж на президентських виборах ми у списках виборців були!

— А тепер, щоб уникнути численних фальсифікацій, тобто «мертвих душ», вона оновлюється.

— Але ж я — жива душа, ось тут, перед вами...

— Таких випадків — безліч, але вини нашої в цьому немає.

І все-таки — хто, зрештою, зробив з мене та сім’ї бомжів? І хто компенсує час та нерви, не кажучи про транспортні витрати, заради відновлення нашого статус-кво?

Іван ГУДЗОВАТИЙ, ще вчорашній ужгородський «бомж».