Жінка, овіяна легендами

«Королева фронтової лірики» залишила після себе самобутній спадок. Її знамениті «Синий платочек», «Давай закурим» та інші пісні стали символом воєнної і повоєнної епохи.

Біографи Клавдії Шульженко детально відтворили сходження колишньої актриси Харківського українського драмтеатру на естрадний олімп. Зафіксували народження кожної пісні, безліч тріумфальних гастролей артистки від Москви до Владивостока.

Однак у тих статтях і книжках про «співачку на всі часи» годі знайти якусь згадку про її дитинство та ранню юність.

Автори найвідоміших видань, зокрема, Гліб Скоморохов у книжці «Клавдия Шульженко: судьба актрисы — судьба песни» (1974 р.), Ірина Василініна у монографії «Клавдия Шульженко» (1979 р.) та інші ані словом не обмовилися про те, де формувалася творча особистість майбутньої «російської Едіт Піаф».

Та й сама артистка у мемуарах «Когда Вы спросите меня» (1981 р.) лиш мимохіть згадала про початок свого життя у Харкові. Народилася, писала вона, на Москалівці, околиці Харкова, у 1906 році. Вчилася у гімназії. Любила співати. Сімнадцятирічною пішла до драмтеатру на проби. Заспівала улюблену батькову пісню «Розпрягайте, хлопці, коней» і... її прийняли. От і все.

Спогади про ранок свого життя для будь-кого найдорожчі. Але Шульженко про це промовчала. Чому? Що вона не воліла розповідати? Відповідь на це запитання несподівана. І дискусійна.

Народилася у Гущівці?

Сьогодні будь-хто в Чигирині скаже, що уславлена естрадна артистка... їхня землячка. Народилася вона, мовляв, на початку ХХ століття у наддніпрянському селі Гущівка в небагатій селянській родині. Й досі півсела Вітового, куди у 50-х роках переселилися гущівці, носить прізвище Шульженко...

Уперше ці перекази з’явилися на сторінках місцевої преси. Зокрема, ще на початку 60-х років ХХ століття у розвідках відомого краєзнавця Олександра Найди. Згодом у наукових збірниках, як-от «Історія Чигиринщини» (2004 р.) Валентина Лазуренка. Записав народну історію про долю Клавдії Шульженко й черкаський дослідник минувшини Олександр Солодар. Вона така.

У столипінську реформу малоземельні селяни Чигиринського повіту виїжджали до Сибіру та Далекого Сходу. Вирушила й родина Івана Шульженка з малою дочкою Клавою та сином-юнаком Миколою...

У Гущівці на батьківському дворищі залишився Іванів рідний брат Василь. Він мав шестеро дітей і трудився на кількох десятинах землі. Невдовзі з далеких країв почали надходити листи. Старший Шульженко повідомляв, що на нових землях добре обжився. Має багато худоби, парові млини, молотарку. Кликав брата до себе. Та після Жовтневого перевороту зв’язок з Іваном перервався. Кілька гущівців привезли із Сибіру сумну звістку. Захищаючи від ревкомівців своє господарство, Шульженко, очевидно, загинув разом із сином. Ще раніше померла дружина. Лиш Клавдії вдалося виїхати до далеких родичів у Харків і стати їм за дочку. Там їй «підправили» біографію і, очевидно, рік народження.

Про «козацьке» походження героїні естради досі добре пам’ятають старожили колишньої Гущівки, а нині Вітового. У місцевій школі навіть є меморіальний куточок, присвячений «землячці».

— Наша, гущівська, Клава! — підтверджує 94-річна жителька Вітового Марія Назарівна Зелінська. — Мені Василь, бувало, не раз казав, що вона йому небога. Ще й на його дочку Єлизавету схожа, наче з ока її випала...

А зустрітися не довелося

Діти Василя Шульженка — Марія, Єлизавета, Мотря, Лукія, Роман і Василь — усе своє життя пишалися тим, що мають знамениту двоюрідну сестру Клавдію.

— Мій чоловік, Василь Васильович, — каже 78-річна Анастасія Омелянівна Шульженко, котра нині мешкає в Одесі, — скільки пам’ятаю його, писав Клавдії листи, запрошував її в гості.

Якось, мабуть, у році 1954-му, загадали всім Шульженкам їхати до Чигирина. Вістовий із сільради повідомив, що обізвалася Клавдія Іванівна. Від неї надійшов запит у район про те, хто з її родичів живий. По телефону сказала, що приїжджає у Чигирин на свято і просить прийти на зустріч усю рідню.

— Шульженки дуже зраділи, — пригадувала Анастасія Омелянівна. — Пішки подалися до Чигирина... А там їм пояснили, що Клавдія Іванівна нібито захворіла і залишилася в Москві. Тоді я й почула від свекра, що з усієї рідні з Клавдією зустрічався на фронті лише Роман. Він загинув на війні. А чи залишилися у його дочки, яка тепер живе у Києві, батькові листи — не знаю.

Багато чула різних оповідок від свого діда Василя та від матері Лукії Любов Шульженко-Кулішова, котра нині живе в Чигирині. Вона зберігає старі знімки гущівських Шульженків та купчу на землю столипінських часів. Документ підтверджує, що Василь Шульженко сплатив братові Івану вартість земельного наділу.

— Я часто питала діда, чому його племінниця-артистка нас цуралася, — каже Любов Іванівна. — А потім сама зрозуміла, що й до чого. У Клавдії Шульженко була «чиста» харківська біографія. І про чигиринські корені їй краще було мовчати. Співачку й так за горду вдачу недолюблював Сталін. Вона під кулями дала на фронті 500 концертів, а звання народної присвоїли лише 1971 року! Клавдія Іванівна не могла не знати, що мій дядько, а її двоюрідний брат Василь Васильович Шульженко, вісім літ сидів у в’язниці — за «український націоналізм та самостійну державу». Співачка ж була прапором радянської естради...

Міфологізують тільки видатних людей

На мій дзвінок до харківського музею Клавдії Шульженко відповів його співробітник, друг і колега співачки Олександр Григор’єв.

Вислухавши чигиринські оповідки, порадив: «У селищі Бабаї під Харковом мешкає племінниця Клавдії Іванівни, Анна Олександрівна. Вона вам усе розповість. У Бабаях одразу після війни Клавдія Іванівна двічі гостювала у родичів по батьковій лінії. А найкраще — зателефонуйте у Москву, синові артистки, Ігорю Володимировичу Кемперу-Шульженку...»

Розмова з жителькою Бабаїв Анною Благою дала небагато. На жаль, сказала 77-річна жінка, родоводу Шульженків вона не знає. Звідки родом батьки Клавдії, Іван Іванович та Віра Олександрівна, невідомо. Цих даних немає і в невеликому музеї в Бабаях. Доброзичливо вислухав про «родичів» з Чигиринщини Ігор Володимирович. «Це дуже гарна легенда, — сказав 74-літній москвич. — Вона ще раз засвідчує — Клавдія Шульженко була справді народною артисткою. Адже міфологізують тільки видатних людей...»

Подякувавши приязно за телефонне спілкування, Ігор Кемпер-Шульженко попросив надіслати йому примірник «Голосу України». Для нього та для дочок, Єлизавети і Марії, дуже цікаво буде ознайомитися з «українськими Шульженківськими переказами та легендами».