Є особлива категорія потерпілих від політичних репресій, зокрема в часи брежнєвського свавілля, коли на арену боротьби за права людини вийшли інакодумці. Це були переважно молоді представники тодішньої інтелігенції, яких викликали на допити в КДБ за справами дисидентів, переслідували після судів за тверді переконання — відмову писати «покаянні» листи, бути «стукачами» тощо.

Годі й казати, що в Законі України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» (1991) про таку категорію покривджених радянською владою — жодної правової статті. З належним обгрунтуванням. Ну нехай тоді, на хвилях бурхливого національного піднесення, наші народні депутати-демократи поспішали і призабули. А тепер?..

Я уважно проаналізував два новітніх законопроекти — за поданнями народного депутата Леся Танюка та Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Позаяк перший взагалі не виокремлює правовий статус переслідуваних за правозахисну діяльність, то досконалішим видається проект за редакцією Євгена Пронюка — голови ВТПВіР. Попри те, що й він має певні істотні вади. Понамагаюся переконати як зацікавлена особа.

За записом у трудовій книжці я 11 вересня 1972 р. звільнений з посади редактора одеського книжкового видавництва «Маяк» за власним бажанням. Насправді звільнення пов’язане з нагальною вимогою КДБ. За відмову давати свідчення проти ув’язнених в Одесі І97І р. інакодумців — Олекси Різникова та Ніни Строкатої.

Подібних прикладів з тієї епохи чимало. Такі потерпілі од політичних репресій мають поламані долі, підірване здоров’я, зазнаючи цькувань з боку КДБ, змушені були задовольнитися низькооплачуваною роботою, зрештою не могли реалізувати свої творчі можливості. Отож мають підстави сподіватися на конкретну допомогу від Української держави, боротьба за яку була їхніми переконаннями. Але саме вони, порівняно з іншими категоріями реабілітованих, проігноровані законодавством упродовж існування нашої державності. Позбавлені перспективи на суттєву допомогу і за названим законопроектом.

У ст. 1 визначаються основні терміни. Ті, кого за правозахисну діяльність звільнено з роботи або виключено з навчальних закладів, є особами, які переслідувані за правозахисну діяльність.

Можна погодитися з таким формулюванням. Але як довести це? Адже в трудовій книжці в кращому разі фіксували звільнення за власним бажанням. Принаймні мені пощастило хоча б у тому, що колишній директор видавництва виявився живим і порядною людиною, засвідчивши через 30 літ у нотаріуса, що я «за рекомендацією партійних органів був звільнений з посади як небажаний з ідеологічних міркувань», але ж і таке формулювання навряд чи трактуватиме прокуратура (або суд), як звільнення за правозахисну діяльність.

За ст. 2 переслідувані особи (за браком уточнення) не підлягають реабілітації. Але чому?..

Ст. 5 обумовлює статус осіб, переслідуваних за правозахисну діяльність: вони визнаються потерпілими од репресій. Ну й що з того?

За ст. 8 — про державну допомогу окремим категоріям реабілітованих — особи, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність у колишньому СРСР, можуть поновитися на роботі та навчанні. Оце все. І не більше. Отакої!..

З’ясовується, тепер мені можна повернутися до Одеси й домагатися тієї ж посади; Марія Овдієнко та Людмила Авдієвська, які проходили за справами тих же інакодумців, матимуть можливість знову стати студентками тамтешнього держуніверситету.

Та ж такі потерпілі від репресій уже переступили пенсійний поріг, переважно є ветеранами праці або інвалідами. То задля чого їм вдаватися до судової тяганини? Щоб лише отримати ухвалу, яка нікого ні до чого не зобов’язує? Образливо до глибини душі.

Поки не пізно, слід на законодавчому рівні обумовити таке.

До ст. 1 ввести термін «Позасудові органи», зазначивши, що це — так звані двійки чи трійки, особливі наради, а також рішення адміністрацій про звільнення з роботи чи навчання за наполяганням партійних органів чи безпосередньо репресивного апарату.

При визначенні терміна «Особи, переслідувані за правозахисну діяльність» додати «та свої переконання». І тут же уточнити, що до таких належать особи, звільнені в адміністративному порядку з роботи або виключені з навчальних закладів за наполяганням ідеологічних органів.

У ст. 2 зазначити: «Підлягають реабілітації також особи, до яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру, та особи, переслідувані за правозахисну діяльність та свої переконання».

До ст. 7 (державна допомога реабілітованим) додати: «Встановити для осіб, які зазнали репресій..., були переслідувані за правозахисну діяльність та свої переконання, грошову компенсацію як державну допомогу».

У ст. 8 зазначити, що особи, які зазнали переслідувань за правозахисну діяльність та свої переконання, на загальних підставах мають право на передбачувану цим законом державну допомогу.

До ст. 9 — реабілітація осіб, переслідуваних за правозахисну діяльність та свої переконання, здійснюється на основі подання до районної прокуратури за місцем проживання відповідної довідки або ж нотаріально завіреного свідчення про звільнення з роботи чи навчання за вимогою ідеологічних органів; свідчити можуть і колишні репресовані, за судовою справою яких переслідували.

Гіркий досвід, набутий од спроб досягти справедливості на основі закону від І991 р., спонукав мене стати, так би мовити, експертом розробленого проекту.

Нас отаких не так уже й багато, як декому здається. І задоволення скромних потреб усіх, хто потерпів од політичних репресій, навряд чи призведе до перегляду державного бюджету. Не кажучи про зменшення високих пенсій для наших переслідувачів. А головне — правова реалізація зазначених пропозицій довершить акт історичної справедливості, компенсацій моральної та матеріальної шкоди громадянам, які стали жертвами злочинної ідеології московсько-більшовицького режиму.

Іван МАЛЮТА, член Національної спілки журналістів України.