Не дає скучити нинішнє життя, не випускає зі своїх чіпких лап жодну київську мураху, жодного скромного обивателя, який щодня слухняно дрібоче на роботу і щороку безвідмовно звикає купувати українську полуницю за ціною бананів. Тим із киян, хто народився в столиці і на сьогодні наблизився бодай до початково-середнього віку, нечувано поталанило. Не маючи про це й гадки, вони дістали змогу емігрувати до іншої країни, не переймаючись жодними анкетно-візовими проблемами!

Ця країна виблискує пістрявими вітринами, вражає іграшковими конструкціями добудов, а вночі кліпає капіталістичними очима цілодобових реклам. Відчуття «внутрішньої еміграції» невідворотно оселяється в душі кожного, хто волею долі мав можливість спостерігати за перетвореннями «урбаністичного ландшафту» столиці протягом останнього десятиріччя. Ті, хто приїхав до міста вчитися чи працювати, мимоволі сприймають його сьогоднішнє обличчя як даність і не замислюються над динамікою змін. А Київ, утримуючи на плечах всі шістнадцять століть своєї історії, вже не в змозі пручатися. Ми й не помічаємо, що сьогодні на вулицях не можна знайти жодного напису, який іменував би речі їхніми справжніми іменами, як-от: «газована вода» або «перукарня». Жоден гість з близького зарубіжжя вже не завмирає від подиву, запитуючи біля вивіски: «А што такоє шкарпєткі (панчохи, цукерки)?» Замість цього ми спостерігаємо за розмаїттям власних імен творців великих, маленьких та малесеньких торгових марок, переважно англійського або французького походження. Саме вони утворюють зримий словесно-візуальний ряд центральних вулиць Києва. Навіть кав’ярні вже давно не називають «Посмішками», «Струмочками» або «Затишками». Зате звичка до ефектних чужомовних назв виробляється без жодних зусиль. Утім, прагнення до запозичень пояснюється не так доцільністю, як прихованою і досі не втамованою спрагою за чимось чужоземним. Це радянський «синдром недоступності капіталізму», що озвався в нас і досі не дає нам спокою. От і виходить, що ми наближаємо до себе все те, що здатне створити ілюзію еміграції, не задумуючись про сполучуваність та єдність загальної картини. Але немає такої кушетки психоаналітика, яка вмістила б ціле покоління і чудом зцілила больові точки його підсвідомості.

Надійно прищеплені медіа-потоком, ми стаємо німими жертвами такого собі «усередненого глобалізму». За його законами всі мають бути схожими одне на одного і все життя брати участь у своєрідному флеш-мобі — однаково посміхатися, однаково думати, мати однаковий смак і однакову міру байдужості до довкілля. За доби наскрізної міграції така однаковість є життєво необхідною. Уявіть собі, якби кожен із нас все життя тужив за своєю рідною вулицею, за враженнями дитинства, за тими тістечками чи цукровою ватою, які він куштував кільканадцять років тому. І от у реальному житті таку уявну ностальгію успішно компенсувало тяжіння до загальномодних і загальновстановлених стандартів. Не завжди комфортно серед них щирій та чутливій слов’янській душі. Але що поробиш? Рух уперед — це рух удалечінь.

Проте лихо не без добра: тепер нам доступно значно більше. Зокрема, чималої популярності в столиці набув новий вид дозвілля — підземний туризм. Ви можете спуститися в уподобаний вами підземний перехід. А там, пройшовши демократичний і ненав’язливий фейс-контроль, знайти небувалу за розмахом рекреаційну зону. Головним чином вона призначена для прогулянок, зустрічей, ознайомлювального огляду і невеликих позитивних стресів. Тому що робити там регулярні покупки навряд чи спаде на думку комусь із розсудливих киян. Чого тільки не побачиш у цьому першому колі підземного раю! З розчуленням завмираєш перед вітриною, за якою красуються які-небудь рожеві чоловічі черевики. Дивишся на їхню ціну. Ага, три тисячі. Й одразу тебе відвідує зловтішна думка: «А все-таки це більше за професорську зарплату!». Від мармурової пишноти настає ейфорія, реакції притупляються, розум засинає. І, виходячи, ти вже думаєш: «Але ж за підземними показниками ми давно ввійшли до Європи! Шкода, що в Брюсселі про це не знають...»

Років 15 тому західні соціологи дійшли висновку, що середньостатистичне сучасне європейське місто здатне до оптимальної життєдіяльності за умови, якщо його населення становить приблизно 350 тис. осіб. А що ж робити столицям? Виходить, вони приречені на хаос? В Європі, до якої ми так мріємо наблизитися, є тип країн, які протягом свого існування зазнавали не так уже й багато змін. Яскравий приклад — Італія. Там вас не залишає відчуття минулого, вам також зрозуміло, що ця країна в кожному разі залишатиметься «країною минулого». Але від цього аніскілечки не перестане бути європейською. Дуже добре було б, якби муніципальні архітектори не соромилися власного обличчя Києва. Це обличчя не схоже на жодне інше, його вираз — гідний і привабливий. Живе тіло міста не можна піддавати вівісекції. Тим більше тоді, коли лихоманка змін спричиняє економічно непродумані наслідки. У центрі Києва інколи неважко помітити нові будівлі, на фасадах яких протягом тривалого часу висять оголошення про оренду. У переважній більшості випадків саме такі будівлі досить сумнівно вписуються в архітектурний контекст старих кварталів. Проте комусь неодмінно схотілося звести їх якнайшвидше. Водночас численні будинки, які протягом століття були окрасою центральних вулиць, занедбані. Вже виросли цілі покоління киян, які не розуміють, у чому полягає призначення таких приміщень, як колишній готель «Театральний», колишній ресторан «Лейпціг», «замок Річарда», примарний виставковий комплекс поблизу Нацбанку тощо. Здоровий глузд — не найгірший спільник будь-якого архітектора. І не може бути таких концепцій розвитку Києва, які прирекли б столицю на місто вічних парканів. Тому непогано було б найперше виходити з того, що Київ і так є винятково своєрідним, самодостатнім і прекрасно зорієнтованим у просторі містом. А вже потім вирішувати, що саме треба в ньому додати, а що прибрати. Адже місто без минулого — це місто без майбутнього.