виводить на стінах власноруч збудованого храму отець Іван
У невеликих Паплинцях, що в Старосинявському районі на Хмельниччині, якщо і було колись яке багатство — то це старий храм. Кажуть, десь поряд був штаб Хмельницького, й він, може, молився в тому храмі. Але від церкви залишилися тільки спогади: простоявши віки і війни, не витримала вона радянського атеїзму.
Коли дев’ять літ тому молодий протоєрей Іван Пукас, випускник Київської семінарії, приїхав у Паплинці, церкви тут не було. Та тільки зібрали перші пожертви і привезли будматеріали, отець Іван першим став до роботи. Мурував, тесав, місив розчин...
Сільський батюшка не бігав по чиновницьких кабінетах, листи із проханнями не писав, а все починав робити сам. Кращої агітації і не треба було — сільський люд швидко підтримав отця Івана. Так за два роки у селі знову з’явилась своя церква. Але в нові стіни треба було вдихнути церковне життя. Отець Іван відклав кельму і взявся за пензлі та теслярський інструмент.
Художні таланти мав змалку. Перше, що взяв у житті в руки, був олівець. Після школи вступив до художнього училища. Малювання, різьба давалися легко. Але душа наверталася до Бога. Тому вслід за художнім училищем була духовна семінарія.
За такий шлях отець Іван не перестає дякувати Богові. Вважає себе щасливим, бо і душа його, і руки віддані улюбленій справі.
Після богослужіння отець Іван міняє рясу на малярський халат. Навіть чорнову роботу робить сам — чотири рази ґрунтував стелю і стіни під розпис. А вже потім почав виводити чисті лики.
Той, хто писав ікони, знає, що це справжнє таїнство. Колись богомази перед роботою довго молилися, постили, готували душу. А до роботи просили благословення і одягали чисту сорочку.
Отець Іван від цих правил не відступає, хоч розповідати про це не хоче — не годиться виставляти на люди свої молитви, а тим більше вихвалятися цим. Але не приховує, що не раз перечитав житія святих, чиї образи вивів на стінах своєї церкви.
Чотири місяці розписував отець Іван свій храм. Аж поки і руки, і фарби не почали холонути від зимових морозів. Тепер тільки й чекає весняного тепла, щоб закінчити свій благословенний труд.
І півроку потрібно було йому, щоб виготовити ще одну прикрасу для своєї церкви. Тонкий узор іконостасу — теж його робота.
Заїжджі мистецтвознавці оцінили іконостас у 14 тисяч євро — кошторис усієї церкви дешевший! Та не в грошах річ. Отець Іван зробив цей дарунок і для церкви, і для паплинчан із щирою вірою в те, що дух української церкви переможе усі чорні помисли.
У селі отець Іван став взірцем служіння своїй справі. Тому до його голосу дослухаються не лише у справах духовних. Не буває жодного сходу села, де б отець Іван не сказав свого слова.
Було, пообіцяли до Паплинець підвести газ. Збирали по півтори сотні гривень на проект, потім — по півтори тисячі на трубу. Та отець засумнівався: чи вистачить тих грошей на проект, вартість якого три мільйони гривень? Хто ж доплачуватиме різницю?
Побоювання справдилися. Практично усі гроші пропали, а газ до села не дійшов. Нинішня районна влада каже: надурили вас колишні керівники, тепер треба все починати заново.
А чому не використати електроенергію, вартість якої вночі становитиме лище три копійки за кіловат? Отець Іван першим взявся за підрахунки. Вважає, що першим споживачем нового тепла стане його церква. А далі — все село піде.
На те він і пастир, щоб вів людей за собою. А Паплинці не сушать голову, якій владі довіритися. Тій, що вміє і молоток, і пензель у руках тримати. Що не просить, а будує. Що не про себе, а про людей дбає. Що дає тепло душам і оселям.
Хмельницький.
