Голова Верховної Ради України Володимир Литвин відвідав з робочою поїздкою Запорізьку область. Він побував на підприємствах, зустрівся з представниками органів місцевого самоврядування, виступив перед професорсько-викладацьким складом і студентами Запорізького національного університету. Нижче публікуємо текст виступу.

«Шановний пане ректоре!

Високоповажне зібрання!

Щиро вітаю вас із 75-річчям Запорізького університету, який знаменує прорив легендарного козацького краю до вершин знань, культури й інтелекту. Його стіни настояні правдивими знаннями і вічними гуманістичними цінностями, спонукою державницької еліти до плекання національної культурної спадщини.

Відтак ювілей університету — добра нагода для того, щоб поглянути вглиб століть, побачити своє тисячолітнє коріння, відчути титанічну енергію творення добрих справ великими попередниками, перейнятися романтичним духом Великого Лугу.

Колись високі й неприступні дніпровські пороги надихнули українську військово-політичну еліту на створення в цьому краї національної військової твердині — Запорозької Січі.

Саме тут наша історія несподівано для багатьох змінила свою ходу, а її творці рішуче випросталися після столітніх принижень.

На цій землі розрослася козацька вольниця, натхненна історичною пам’яттю й звитягою києворуської доби, освячена водами Дніпра-Славути, тут кувалися воля й державність.

Кожен, хто вступав до січового товариства, до останку позбувався психології рабства, здобував волю духу й мислення, усвідомлював власну гідність і цінність.

Січ дала високі зразки військової організації та демократії, стала знаковою історичною епохою не тільки для запорізької землі, а й священним символом, покликаним допомогти сьогодні усвідомити нашу сутність, зрозуміти наше єство, розбудити пам’ять, загострити розум, перейнятися сумлінням, упевнитися у своїй цінності й самодостатності.

Перебування запорізького краю на стику цивілізацій і культур, військово-політичних інтересів і торговельно-економічних шляхів різних держав було часом великих військових зіткнень і козацької звитяги, а водночас — устійнення самобутньої культури українського народу.

Заснування у 1770 році міста Алєксандровська, нинішнього Запоріжжя, стало частиною широкомасштабних задумів імператорського двору щодо освоєння Росією нових земель на Півдні. Це заснування відбувалося всупереч волі Коша та жителів Великого Лугу — тих, про кого ще в 1621 році Захарія Копистенський у «Палінодії или Книге обороны» з гордістю писав: «На за-порогах живучіи козаки».

А вже через 150 років їхні нащадки з острахом і відчаєм сприймали чутки про те, що «на устье Московки будут делать город, а крепостью такій, як Кіев, куда на поселенье, сказывают, идут русскіе...».

Символ Києва — «Богохранимого града» — з’являється у цих тривогах не випадково. Подібні настрої й оцінки зустрічаємо ще в «Казанській історії», пам’ятці російської публіцистики середини 1560-х років: «Воссия ныне стольный и преславный град Москва яко вторый Киев», що, на думку сучасних дослідників, варто розглядати як рефлексію на різке піднесення ролі Києва в ідеології могутньої єдиновірної держави.

Услід за чутками настала, за спостереженням Якова Новицького, дослідника історії міста Алєксадровська, «гірка дійсність»: на виконання «указа Государственной военной коллегии» на річці Московці розпочалися енергійні заходи царських команд з будівництва Нової Дніпровської лінії, в тому числі й Алєксандровської фортеці задля посилення військової могутності південних рубежів Російської імперії та її торговельно-економічної присутності у сусідніх державах.

Переселенців — «солдат с женами и детьми и прочаго народа также с женами и со всякими надобностями к поселению» — вабили казкові багатства дикого степу. А командування відразу поклало око на фортифікаційні переваги місцевості, створені самою природою.

У відповідному зверненні до уряду Запорозького війська вимагалося «дать знающего человека, чтобы имеющиеся пороги показать мог, ибо тіи пороги, по нынешнему военному времени, ко вписанию надобность (имеют) состоять».

Запам’ятаймо цей урок, бо час безжальний до тих, чия пам’ять не зберігає знані й маловідомі імена людей і поколінь, яких народжувала ця благословенна земля, які жили й творили в її ім’я.

Відтак історична пам’ять — це і основа духовності нації, і запорука її майбутнього. Лише доглибинно пізнавши своє минуле, ми зможемо гідно зустріти виклики нової доби.

Сьогодні для утвердження й розбудови України вкрай потрібно, щоб священні дніпровські пороги знову постали в новітній історії як заслін бездуховності, національно-культурній роз’єднаності, історичному безпам’ятству й байдужості.

Тим актуальнішою стає мудра настанова Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

Чужим розумом щасливі не будемо, а оманливі принади глобальної інформаційної павутини не мають заступити у пам’яті і свідомості першовитоки нашої державності й культури. Доки ми тримаємося своїх історичних порогів — доти ми у цьому складному глобалізованому світі залишаємося неповторними й цікавими і для себе, і для світової спільноти.

На крутих поворотах історії неминучими є великі ілюзії, історичний романтизм. Та не поспішаймо його відкидати: адже у найтяжчі моменти національних випробувань, коли відчай сковував волю народу, українська земля народжувала велетів духу — великих національних романтиків і великих діячів. Це вони проникали в найглибші пласти історії, філософії та культури нашого народу, гордо скидаючи інтелектуальні вудила, вправлені нам попередніми століттями.

Лише великі сини народу, страждаючи й возносячись у вірі разом зі своїм народом, прозрівали перед жахливою прірвою кривд і обману, заквітчаної словесними міфами та страхом репресій.

Лише висока відповідальність перед народом могла сформувати кредо: «За всіх скажу, за всіх переболію».

Вжахнувшись від кількості зруйнованих упродовж 30-х років ХХ століття київських храмів і соборів, возведених ще князями і гетьманами, Олександр Довженко в 1943 році занотував: «Двадцятий вік помстився. Погуляв по слідах і дев’ятнадцятого, і сімнадцятого, і одинадцятого... Зоставив ... відсутність смаку, відірваність від природи, і моральний занепад, і душевну сліпоту...».

Смертельне жало репресій, голодоморів, асиміляційних експериментів уп’ялося в самісіньке серце українського народу — його історичну пам’ять, мову та віру.

А ще ж не було тоді штучних дніпровських морів і назавжди затоплених козацьких сіл, не було й ганебного перепоховання праху Івана Сірка в 1967 році, ще й на горизонті не чигала жорстока розправа з морально випростаним поколінням шістдесятників, не пролунав ще Чорнобиль.

Чи ж не завдання нинішнього покоління інтелектуалів з’ясувати: за які провини й гріхи історія й досі мститься Україні постійними геополітичними викликами, перманентними загрозами розколу, стандартними провалами і забуттям, історичними запізненнями?

Можливо, тут, у цьому легендарному краї, де гомін великої історії підноситься над суєтою повсякдення, почуємо чіткі відповіді на великі запитання.

Відповіді мають з’явитися, адже справа честі нащадків лицарського козацького стану — повернути рідному народові ту «зброю обоюдоостру», яка ревно обороняла мову, православну віру, вольності, звичаї саме на цій землі. Й увага співвітчизників знову буде прикута до самих себе, до козацької дідизни, праматері-землі, моральних чеснот і духовних подвигів.

А в серці кожного дороговказом сяятиме Софія Київська, Києво-Могилянська академія, Запорозька Січ, Тарасова гора в Каневі.

До цих святих місць, сходжених національними апостолами правди і науки, де наша історія творилася, де кожне слово на захист отчих порогів карбувалося із щирозлотої правди й почуття національної гідності, зобов’язаний хоча б один раз у своєму житті прийти кожен українець як на прощу.

Це й буде істинний духовний шлях зцілення та консолідації українства у ХХІ столітті.

Той, хто зможе пройти зазначений шлях, неодмінно перейметься щирою вдячністю до яскравих поколінь книжників, любомудрів, богословів за те, що впродовж століть підтримували національні вогнища культури і просвітництва.

Той осягне історичну велич задумів наших князів, митрополитів і гетьманів вивести українське суспільство з пустелі неосвіченості до висот державності, знань і духовності.

Той неодмінно вклониться пам’яті національних провідників, інтелектуалів, які з Острозької і Києво-Могилянської академій розійшлися в усі куточки руської землі, посіли провідні місця у європейських університетах, королівських дворах, на папському та патріарших престолах, доклали титанічних зусиль до удосконалення духовного життя і військового зміцнення України.

Це спонукає нас шанувати Запорозьку Січ — військово-політичну і духовну твердиню, яка залишила нестертий слід в історії України і Європи.

Вшановуючи, даймо відповідь на непросте питання: чи маємо сьогодні сили та змогу відродити подібну інтелектуальну й духовну потугу в нових суспільних реаліях, у вируванні політичних пристрастей?

Зважено й аргументовано відповісти мають саме університети, які залишаються осередком генерування нових інтелектуальних і культурних цінностей, елітарним об’єднанням інтелектуалів — дозорцями національної совісті на тернистих шляхах історії.

Університетська інтелектуальна еліта сьогодні має бути послідовною і непоступливою на шляху до реального утвердження високих стандартів демократичної, правової, соціальної держави.

Погляд університетської спільноти на духовні подвиги великих попередників — очима правдивого серця — мав би вказати шлях суспільно-політичного оновлення України, творчого синтезу історичної традиції з реаліями сучасності. Адже суспільство чекає від інтелектуальної еліти оживлення цих «золотих заповідей», переданих нам у спадок великими попередниками, зокрема й запорозькими кошовими та гетьманами.

Правдивий голос століть має визначати реалії нашого сьогодення та чіткі контури майбутнього. Майбутнього на своїй землі, а не десь на принадливій чужині.

Саме університети, як динамічні осередки суспільствознавства і суспільствотворення, повинні відігравати провідну роль у визначенні конкурентоспроможної парадигми розвитку країни та консолідації суспільства.

Тільки незаангажовані вчені, користуючись правдивою людиноцентричною оптикою, спроможні запропонувати панорамне й об’ємне бачення розвитку України на засадах моралі та совісті.

Сьогодні, коли для нашої держави особливо актуальною є консолідація усіх регіонів України та національна солідарність, аксіомою політичного життя має стати засада: мова, рідна земля, віра, історія не можуть бути об’єктом політичних торгів і спекуляцій.

Як на мене, то увага «мовоборців» до мовного життя держави від виборів до виборів свідчить не про те, що їм справді болить стан справ у цій сфері, а про те, що цим людям взагалі ніколи й нічого не боліло, вони не бачать і не усвідомлюють страждань народу.

Було б добре, якби моральний авторитет університетських учених гамував на всіх рівнях суспільного життя необґрунтовані пристрасті, переконливо доводячи, що радикальні політичні ініціативи призводять до зайвого напруження й дестабілізації, тоді як нам потрібна програма гармонійного мовного та етнокультурного розвитку нашого суспільства на засадах Конституції.

Не обіцяти переписувати Конституцію від виборів до виборів, від одного кандидата до іншого, а навчитися шанувати цей Закон Законів, реально визнати його панівну силу — ось вище мірило патріотизму й уболівання за інтереси кожної людини.

Конституцією України та Законом «Про мови в Українській РСР» чітко гарантовано право громадян користуватися національною мовою або будь-якою іншою мовою, передбачено створення необхідних умов для розвитку і використання мов інших народів і національностей, які проживають в Україні.

Мова — це стрижень, серцевина кожної нації, яка має об’єднувати нас в одне ціле, а не роз’єднувати. Так само мають єднати суспільство книги, школи, театри, засоби масової інформації, де є простір для самоствердження і вироблення консенсусу.

Послідовна й невтомна праця на мовній ниві, відповідальне ставлення до мови — життєдайного джерела нашої духовності і неповторності серед інших народів — ось те головне, що сьогодні має нас об’єднати, додати творчої снаги на тлі втоми від частих історичних невдач і зневіри в день прийдешній.

Наш стратегічний пріоритет — загальнонаціональна консолідація, базована на національно-культурній, мовній і конфесійній толерантності, визнанні прав політичної опозиції як загальноприйнятої форми реалізації демократичних прав усіх громадян.

І тут не може бути місця спекуляціям навколо цих питань!

Одним із головних наслідків парламентських виборів 2006 року має стати консолідація політичних партій шляхом подолання їхньої розпорошеності і створення цивілізованої партійної системи замість нинішньої партійної мозаїки, яка викликана переважно особистими амбіціями окремих політиків.

Гадаю, що немає кращого шляху консолідації сил нації, як спільна праця над розв’язанням нагальних завдань сьогодення — політичних, економічних і духовних, як і творенням основ дня завтрашнього.

У час, коли питання політичних орієнтирів для нашої Держави стоїть гостро, коли щодня точаться дискусії на предмет «чи з Москвою, чи з Америкою, чи з Європою Україна прямуватиме у майбутнє?», важливо не тільки не потонути у вирі цих дискусій, а насамперед усвідомити золоте правило, перевірене практикою: у світовій політиці існує жорсткий прагматизм, який завжди визначав, з ким і як будувати своє майбутнє.

Нам потрібна не романтико-дипломатична фразеологія про братство народів чи боротьбу за демократію у світовому вимірі, а лише забезпечення національних інтересів — конкретних, породжених обставинами сьогодення. Тому Україні іти вперед треба так, щоб залишитися повноправними господарями на власній землі. Не можна вибирати спільників так, щоб завтра від нас залишилася лише згадка, історична довідка про те, що тут була Україна, тут була поширена багата традиційна культура.

Не можна нехтувати і минулим, намагатися відсахнутися від країн і народів, з якими пов’язана багатовікова спільна доля.

Але не гасла — чи то про спільність походження, чи про єднання у відстоюванні загальнолюдських цінностей, чи якісь інші популістські постулати — визначають реальні відносини між народами, державами, а економічна й політична доцільність окремо кожної країни. А також — історична пам’ять. Саме для цього потрібен політичний реалізм, політична воля, щоб розгледіти приховану за красивою формою обіцянок реальну порожнечу, загрозу нашій державності і нашому майбутньому.

Нам доконечно треба дати оцінку реального економічного стану і потенціалу України, можливостей його розвитку.

Про ці та інші невідкладні завдання доводиться говорити саме в національних університетах.

Тому знову й знову актуалізується питання університетської еліти. Такої еліти, яка своїм подвижництвом досягає суспільно-політичної стабільності у державі і суспільстві, зміцнює позиції України у світі, виробляє, визначає напрямні віхи суспільного розвитку.

Найвищим ціннісним орієнтиром у діяльності держави, її владних і представницьких органів є людина, умови її економічного буття, її фізичний і морально-психологічний стан.

Недекларативна і непоказна увага до людини — це основа діяльності держави у будь-якій сфері, і насамперед в економіці.

Проте забезпеченням хліба насущного не вичерпується буття людини: духовна складова не тільки залишається незнищенною, а щораз виразніше набуває ознак пріоритетності, особливо сьогодні.

Необхідність і здатність реалізувати європейський вибір у сенсі наближення рівня життя українців до стандартів Європейського союзу і рівності всіх громадян перед законом бачимо серед головних завдань. Амбітним задумом університетської інтелектуальної еліти мав би стати процес зближення не лише політичних і географічних, а й ментальних складових України і сучасної Європи.

Посилення відносин України з ключовими акторами міжнародного співтовариства націй, зокрема Сполученими Штатами Америки, Китаєм, Індією, Японією, великими європейськими державами, де можуть і повинні відстоюватися стратегічні пріоритети нашої держави, має відбуватися одночасно із досягненням стабільності і прогнозованості у відносинах з Російською Федерацією, передусім на засадах політико-економічного прагматизму і людського виміру.

У стосунках з Росією час уже відійти як від тотальних підозр, так і від запопадливості, спробувати за сприяння науки й культури налагодити серйозний діалог про дальший розвиток двосторонніх відносин.

Тільки провівши загальну інвентаризацію наших стосунків, зможемо вивести взаємини з Росією на прагматичний рівень і не програти при вирішенні власних національних інтересів.

Як важливе завдання бачимо відновлення довіри народу до влади, реальну відповідальність влади перед народом, мінімізацію корупції, сприяння кооперативним відносинам між державою і бізнесом, створення нормальних умов для ділової активності.

Коли метою кожної нашої людини стане перетворення України на державу з європейською політичною системою, яка унеможливлює створення авторитарних політичних режимів і механізмів соціального визиску, національну, мовно-культурну чи релігійну дискримінацію, тоді можемо констатувати утвердження консолідованої української політичної нації.

Але вже сьогодні університети повинні дати відповідь: що необхідно зробити, щоб до влади приходили моральні особистості й професіонали, щоб здійснилися структурні зміни, які забезпечать нові робочі місця, реальні й узаконені можливості самореалізації особистості?

Давайте ж знаходити спільно відповіді на ці питання. До цього нас зобов’язує історична пам’ять і громадянське сумління.

Вірю, що такі відповіді невдовзі з’являться, а отже, місто за дніпровськими порогами, як джерело пасіонарності у становленні української нації, матиме велику притягальну силу для співвітчизників, сповнених високих громадянських ідеалів.

Відповідно й Запорізький університет покликаний високо нести прапор національної освіти, примножувати славу козацького краю, поповнювати лави інтелектуальної еліти України незламними оборонцями правди і моральних чеснот, провідниками суспільних інтересів.

Тільки такий університет у Запоріжжі, якому самою долею визначено набути ім’я видатного козацького гетьмана Петра Сагайдачного, увійде до кола провідних творців і літописців нашої історії та культури.

Хай мудрість і досвід професорів і викладачів, творча наснага і устремління до честі та громадянського обов’язку студентів університету постануть над усіма тимчасовими незгодами й прикрощами як істинні національні домінанти.

А з ними постане, опершись на міцні дніпровські пороги, і єдина українська нація.

І тоді, за словами великого Кобзаря,

«... забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України».