Півстоліття тому в товщі мармуроподібних скель західного берегу Балаклавської бухти розпочалося будівництво надсекретного укриття для підводних човнів з підземним комплексом для їхнього обслуговування і ремонту, з ядерним арсеналом і паливосховищем... Тепер на його місці — військово-історичний музей. Історія тепер уже суто цивільного будівельного управління №528 сягає першого лютого 1956 року. Його керівник Віктор Янчук та інші ветерани підприємства, правда, вважають, що починалося ця будова століття значно раніше. Сьогодні вже не відшукати секретні документи колишньої поштової скриньки А-3861, котрі, напевно, зберігаються в московських архівах оборонного відомства.

Будуправління-528 ВАТ «Харківметробуд» нині обслуговують менш як двісті осіб. Балаклавські метробудівці звели в севастопольському передмісті ще один військовий об’єкт, який навіть перевершує перший. Якщо базу підводних човнів будували п’ять років, то на «Кам’яний кар’єр» у скельному масиві урочища Алсу знадобилося тринадцять. Два дивізіони в товщі Балаклавських гір мали по дві пускові ракетні установки, що піднімаються з-під землі. І на кожній — по два контейнери з крилатими ракетами «земля-море» з імовірністю влучення в ціль по всьому Чорному морю до 98 відсотків. Сучасний береговий ракетний комплекс, утім, так і не було введено в експлуатацію. У 1991 році, коли розвалився Радянський Союз, об’єкт №221 (з автономною системою життєзабезпечення в умовах завдання ядерного удару) мав готовність 95 відсотків. Незалежній Україні вже було не до решти п’яти відсотків. А у військових чиновників, мабуть, не вистачило ні часу, ні коштів, щоб наглухо задраїти вхідні ворота, аби зберегти безцінне устаткування комплексу і планованого запасного командного пункту Чорноморського флоту СРСР, який так ним і не став. Сьогодні тут усе розграбовано, а унікальному спорудженню так і не можуть знайти гідне застосування. Навіть в екскурсійні маршрути його поки що не включили.

Після розвалу СРСР почалися найскладніші роки для будуправління-528. Його реорганізовували, перепідпорядковували, скорочували штати з наслідками, що звідси випливають, — страйками через затримку з виплатою зарплати, відмовами прохідників виходити з вибою. Щоб зберегти колектив фахівців, доводилося і вином торгувати, і зарплату вином, консервами, цеглою і цементом, борошном і цукром видавати. Багато хто тоді пішов, не вірячи у світле майбутнє. Але деякі фахівці потім повернулися і навіть з нагоди 50-річного ювілею будуправління одержали квартири.

Свою історію метробудівці пишуть і гідротехнічними спорудами. Сім з половиною кілометрів самопливного водовідного тунелю від Щасливинського водоймища в Бахчисарайському районі до Ялти прохідники збудували під масивом знаменитої гори Ай-Петрі. Водовідні тунелі та водоводи балаклавці будують по всьому Криму.

А для найбільших виноробних заводів Криму і Севастополя побудували і модернізували більш як десять підземних сховищ. На рахунку будуправління — більш як 20 км каналізаційних тунелів з колекторами, свердловинами, притоками, акведуками. А ще — понад 100 об’єктів для військових частин і цивільної оборони в Севастополі, Сімферополі, Новоросійську.

Практично всі об’єкти, побудовані чи реконструйовані колективом БУ-528, мають і стратегічне значення.

Колектив будуправління-528 не раз нагороджували прапорами, грамотами, які всі збереглися. БУ-528 і його начальник Віктор Янчук, котрий працює тут більш як 30 років, удостоєні пам’ятного знака «За заслуги перед містом-героєм Севастополем». А в 2004 році Вікторові Янчуку присвоєно звання «Заслужений будівельник України».

Про цей колектив у Севастополі кажуть, що гірничопрохідники живуть за шведського соціалізму, такий високий у них соціальний захист. Сьогодні тут стабільна зарплата, розмір якої не розголошують, але мріють досягти п’ятитисячної межі. І це цілком реально, бо гірничопрохідники будуправління-528 будуть затребувані завжди, адже ми живемо в горах. А майстерності балаклавським метробудівцям не позичати.