Спочатку про одну зустріч, яка закарбувалася в моїй пам’яті. 1991 рік, Бразилія, вузенька жовта дорога в джунглях. Невеличка мистецька група з України разом з супроводжуючими — керівниками української громади — зупинилася біля одинокої хатини напитися води. Глечик з напоєм нам винесла жінка, з якою наші провідники спілкувалися португальською. Ми між собою тихо гомоніли українською. Почувши нас, вона зненацька заплакала, кинулась обнімати, цілувати гостей з далекого краю. І заговорила нашою рідною мовою, попросивши: «Розмовляйте зі мною вкраїнською». Виявилось, що Марія Каняк, так вона назвалася, живе самотньо. Найближче житло десь за півсотні кілометрів. Чоловік, поляк, давно помер. Донька з родиною мешкає в Ріо-де-Жанейро. Цілісінький день, працюючи на своїй плантації, Марія сама з собою, бо більше ж немає з ким, уголос, цілком свідомо балакає з рослинами українською, аби не забути її. Так їй востаннє заповіла мати.

Коли ми непокоїмось, і небезпідставно, про збереження української мови за межами України, то, передусім, говоримо про ті умови, які створені чи відсутні для її вивчення у державах поселення представників закордонного українського етносу. І значно менше звертаємо уваги на бажання самих зарубіжних українців оволодівати мовою своїх предків. Тому приклад берегині Марії з бразильських джунглів є воістину подвижницьким, може слугувати взірцем для тих, хто не дбає про знання мови своєї історичної батьківщини.

Вивчення української мови у зарубіжжі має свою досить давню історію, тісно пов’язану з життям іммігрантів різних поколінь. Школи для їхніх дітей зачинали за океаном священики. Перша з них з’явилася у США, в містечку Шамокін у 1893 році. Через п’ять літ у місті Прудентополісі (Бразилія) почали діяти дві українські школи, де навчання відбувалося у вихідні дні. Згодом такі громадські шкільні заклади виникли у багатьох країнах поселення вихідців з України та їхніх нащадків.

Після розпаду СРСР інституція суботніх-недільних шкіл, з урахуванням досвіду Заходу, стала утверджуватися в місцях компактного поселення українських громад у колишніх радянських республіках. У цих регіонах, а також у деяких східноєвропейських та азіатських державах такі заклади часто працюють під егідою наших посольств і консульств. Наприклад, за ініціативою і підтримкою Посольства України в Киргизькій Республіці відкриті недільні школи і класи у середніх навчальних закладах у кількох селах, у деяких державних загальноосвітніх закладів Бішкека функціонують класи з вивченням української мови і літератури, допомогу яким надають наші дипломати. Два роки тому українська недільна школа почала працювати при Генеральному консульстві України у Варні (Болгарія). Ще раніше на базі Бакинського слов’янського університету за сприяння нашого Посольства в Азербайджані було створено недільну школу. Таких прикладів чимало.

Проте загальна ситуація з українською мовою у світах викликає закономірну тривогу. За даними Світового конгресу українців, лише близько 20 відсотків громадян українського походження на американському континенті, в Австралії та Західній Європі вільно володіють українською мовою. Не краща її доля і в решті частин світу. Не всюди їй надається належна державна підтримка. Винятків небагато. У Придністровському регіоні Молдови українська мова є офіційною разом з молдавською та російською. За пропозицією депутата Законодавчої асамблеї штату Парана (Бразилія) українки Віри Ветчимишин Ажіберт у новій конституції з’явилася стаття, за якою викладання української мови як іноземної стало обов’язковим у державних школах у районах компактного проживання українських етнічних громад. Крім того, при вступі до вищих навчальних закладів були запроваджені іспити з української мови, як іноземної. Три роки тому уряд департаменту Ітапуа (Парагвай) ухвалив рішення про викладання у державних школах цього району української мови.

В одному матеріалі неможливо розповісти про всю географію існування української мови у світі, а надто про проблеми, пов’язані з її вивченням. Згадаю ще кілька країн. Насамперед, Російську Федерацію, про великі негаразди з українською національною освітою в якій у нас досить багато пишуть і говорять. Українська мова, література, географія, історія в рамках затверджених програм викладається у 7 середніх навчальних закладах у Москві, Башкортостані та Томській області, як факультатив — у п’яти школах. У Московському лінгвістичному ліцеї № 1555 два роки тому відбувся перший випуск українського класу, учні якого можуть похвалитися досить пристойними знаннями української мови. Пам’ятаю, з якими труднощами наші дипломати у Москві добирали дітей до цього закладу, зіткнувшись з небажанням батьків, щоб їхні діти вивчали материнську мову. Українознавчі предмети вивчаються сьогодні у 9 вищих навчальних закладах Росії. Але водночас в країні з майже тримільйонним українським загалом не існує державних повноцінних українських шкіл і дитячих садків. На всю Кубань, де українська мова зберігається лише в піснях і переказах про чорноморських козаків, тільки у Краснодарській мистецькій школі викладається «кубанскоє народноє нарєчіє», так загадково там називають нашу мову.

Драматичним вважають стан української мови у Канаді місцеві науковці. У 2001 році лише кожен шостий житель українського походження визнав її рідною. 20 років тому цим могла похвалитися третина канадських українців. Країна має досить потужні ресурси для оволодіння українською мовою -майже 300 шкіл — громадських, приватних і державних, дитячих садків, українознавчі студії в 10 університетах. Водночас з кожним роком суттєво зменшується кількість учнів і студентів, які бажають навчатися в цих закладах. Ця тенденція характерна і для інших держав.

Ще кілька прикладів. У Ризі та Тбілісі функціонують державні українські школи, які стали справжніми освітньо-культурними центрами місцевих українських спільнот. Українську мову в Словаччині вивчає тільки кожен восьмий автохтонний українець. Фінська держава фінансує заняття в українській суботній школі. Такі окремі факти з життя української мови у зарубіжжі.

У вірші «Молитва за рідну мову», написаному свого часу Степаном Ткачуком (Румунія), є звернення до Бога: «Якби нам, українцям, на цьому світі залишилася б тільки рідна мова».

Станіслав ЛАЗЕБНИК, голова громадської організації «Разом».