Лауреат міжнародних конкурсів Лідія Бичкова ще недавно значилася в афішах як солістка Національної опери України. Але згодом її концерти проходили лише у Нью-Йорку, Філадельфії, Монреалі, Торонто... Чи ми такі марнотратні, і столична сцена назавжди втратила одну з кращих виконавиць сопранових партій?

Свого часу Бичкова приїхала до Києва після солідної музичної освіти (училище, консерваторія й аспірантура в Москві). Коли вона співала на конкурсі імені Глінки, сама Ірина Архипова сказала, що із шістдесяти сопрано Бичкова найкраще виконала обов’язкову для конкурсу складну каватину Горислави з «Руслана і Людмили». Але ні лауреатство, ні престижні московські дипломи, вочевидь, не справили враження в Києві. До театру Бичкову прийняли одразу. Але що сталося потім?

Літ п’ять тому один із загальнонаціональних каналів запропонував Лідії Бичковій зняти про неї телефільм. За сценарієм там було запитання: «Чому ви не співаєте Тоску, Лізу і т. д.?». Відповідь була написана заздалегідь: «На все Божа воля...». Бичкова не схотіла зніматися в тому фільмі. Може, на ТБ не заведено було критикувати тодішнє керівництво опери. Але перекладати на Всевишнього провину за свій творчий простій співачка теж не хотіла. Адже насправді й Тоску, й Лізу, й багато іншого можна було заспівати, заручившись лише розчерком пера директора. А він виявляв схильність далеко не до кожного.

Безкомпромісна Лідія Бичкова й в іншому. Вона завжди точно знає про свій власний вибір. Маючи в репертуарі десятки романсів Чайковського, вона відмовляється співати «Снова как прежде один» — найвеличніший шедевр, але — дуже короткий романс, що вимагає порівняно невеликого діапазону голосу. «Краще за Атлантова це заспівати вже неможливо», — каже вона, свідомо обмежуючи себе. Те саме й з хрестоматійним романсом Глінки «Как сладко с тобою мне быть» — ефектним концертним номером надзвичайної краси. «Я не можу це співати», — каже співачка, хоч очевидно, що вона зробила б це краще за багатьох. Мабуть, є особливі принципи добору, відомі лиш майстрам. І лиш сам співак знає, яких сердечних витрат вимагатиме той чи той твір.

Якось вона сказала про Малера: «Він умів говорити глобально про інтимне». Мабуть, це притаманне і їй самій. У Бичкової на концертній естраді помічаєш дивну особливість. Коли вона співає повільну, споглядальну музику, то, беручи довгий звук, дивиться кудись угору і вже наступної миті переводить погляд на аудиторію. Вона ніби знімає звуки з неба. Вона з тих співачок, які завжди залишаються «з гарячим серцем і холодною головою». Її художнє кредо: жодної приблизності чи поверхневих ефектів. Лиш так можна встигнути сказати «глобально про інтимне»...

Як охарактеризувати її голос? У Бичкової драматичне сопрано повного діапазону, незвичайно красивого тембру, дуже польотне й ідеально «вирівняне» у всіх регістрах. Характерно, що за час роботи в театрі її голос не почав «розгойдуватися», як це буває майже з усіма сопрано.

Найцікавіші сторінки творчої біографії Бичкової вже давно не стосуються Києва. Та про два її нездійснені київські задуми хотілося б нагадати. У пору підготовки «Лоенгріна» в нашій Національній опері їй було офіційно запропоновано розучити партію Ельзи: голос Бичкової просто створений для Вагнера. Але співачка вже так звикла до відмов і простоїв у театрі, що не повірила у своє щастя. «Все одно не дадуть заспівати», — сумно казала вона. Але вивчила складний німецький текст і почала працювати над партією. На жаль, спектакль протримався недовго, а згадати про Бичкову дирекція так і не встигла. Подвійно прикрим був випадок, коли театр готувався до закордонних гастролей з «Князем Ігорем». Лідія Бичкова довгий час співає Ярославну — найскладнішу партію російського репертуару для драматичного сопрано. Приймаючи співачку до театру (ще за Стефана Турчака), про неї думали передусім як про незамінну Ярославну. Навіть колеги висловлювали щирі компліменти на її адресу («Ви — найкраща Ярославна!»). Але ніхто так і не запросив Бичкову співати в гастрольних виставах.

Бичкова здійснила кілька турне містами США (чи кожний український співак може похвалитися цим?). Її запрошував для участі в концертах американський диригент Роджер Мак-Меррін, співробітництво з яким тривало вісім років.

А в афіші театру і нині багато «її» спектаклів — «Трубадур», «Запорожець за Дунаєм», «Князь Ігор». Було б чудово, якби Лідія Бичкова виходила на сцену Національної опери в цих та інших виставах. І не двічі-тричі на рік, а частіше. Тоді й ми не почувалися б обділеними, та й співачка мала б більше підстав для оптимізму. Але тепер вона вже проживає інше життя —за океаном. Проживає без нас, а ми — без неї...