Площі під овочевими культурами майже зникли в господарствах Хмельниччини

Коли статистика наводить цифри, що в області торік овочів зібрали 225 тисяч тонн, і це практично на рівні позаминулорічних показників, одразу навіть не знаєш, радіти чи сумувати. Коли починаєш аналізувати, видно, що 99 відсотків картоплі і 97 відсотків інших овочів зібрано господарствами населення. А це означає, що дані доволі умовні. Бо хай би що казали про універсальність методики підрахунків, навряд чи хто насправді знає, скільки господиня вибрала огірків зі своєї грядки і скільки голівок капусти запасла на зиму.

Умовність цифри ще очевидніша на ринку. Не будемо посилатися на власний досвід того, скільки коштує найпростіший набір найтрадиційніших українських овочів. Зауважу лише, спираючись на ту-таки статистику: минулоріч продаж продуктів рослинництва на ринках Шепетівки, Кам’янця-Подільського і Хмельницького зменшився на 5,3 відсотка, а ціни водночас зросли на 14,6 відсотка. А що ближче до весни, то більша різниця в цих показниках.

Тим часом «посівна» для багатьох овочевих культур вже давно розпочалась. Щоправда, активність у цій справі знову дедалі більше проявляють дачники та городники, заповнюючи ніжною розсадою всі домашні підвіконня. А серед господарників, готових узятися за овочеві культури, особливого руху не спостерігається.

Чому? На це запитання ми намагаємося знайти відповідь разом із Юрієм Вельмою (на знімку) з Полонного, приватним підприємцем, який саме й вирощує овочі.

Справа його — родинна. Так склалося, що мати все життя працювала в городній ланці місцевого господарства. Для великої родини, де росли шестеро дітей, праця на полі була звична.

Щоправда, був час, коли Юрій хотів раз і назавжди покінчити із нею: захоплення кіно, технікум кінематографії, який закінчив із відзнакою, здавалося, відкривають зовсім інші обрії. Але сталося так, що єдиний у Полонному кінотеатр був проданий під магазин, і широкоформатне кіно просто зникло із життя району. Від кіноромантики довелося знову топтати стежину до знайомих бурякових, капустяних, морквяних грядок.

Але тоді, коли Юрій із дружиною вирішили взятися за цю справу на п’яти гектарах батьківських земельних паїв, з’ясувалося, що це просто екзотика і для району, і для області. Якби новоявлений підприємець сказав, що хоче торгувати овочами, нікого це не здивувало б. А от щоб вирощувати?..

Нікому на думку не спало підтримати фермера-початківця кредитами, пальним чи добривами. Навіть зареєструватися було непросто: скільки не навідувався Юрій до кабінетів чиновників, скрізь знизували плечима: що це за фермер на п’яти гектарах, він і чужих земель в оренду не бере, і за оренду паїв нікому не платить та й займається незрозуміло чим.

Юрій на всі ці пояснення махнув рукою, але сіяти моркву, буряк, капусту не перестав. Буквально за кілька сезонів поля його збільшилися вдвічі. А нині разом із дружиною і тестем працюють уже на п’ятдесяти гектарах. Не приховує, що в гарячу пору кличе на допомогу велику родину. Саме на її руках і тримається цей приватний бізнес. Хоч як важко, але кидати цю справу не збираються і планують ще подвоїти площі посівів. Та орендувати чужу землю не поспішають. Адже держава не хоче брати жодних зобов’язань перед такими трударями, як Вельми. А з них одразу запитає, чи сплатив податки, чи віддав орендну плату, чи все робив по закону... Отож поки що Юрій розраховує лише на землі своєї родини.

А ще — на важку працю. Хоч і каже, що вирощування овочів — це не така вже й складна справа, не потребує особливої техніки (універсальними залишаються плуг та сапа), проте одразу додає, що кожну капустину від ниточки-розсади до кам’яного качана треба не просто виростити — виплекати. Тоді і поле родитиме гарно, і справа буде прибуткова.

Уже кілька років поспіль підприємець годує овочами місцеві дитячі садки, лікарні, школи. Саме ці замовники й підтримують його господарство на плаву. Бо, як уже переконався на власному досвіді, не так важко виплекати на полі гарбузових родичів, як потім їх продати. Дивна ситуація виходить: овочі з року в рік стають дорожчі, імпортний продукт витісняє з ринку традиційні українські харчі, а тим часом продати їх щораз стає дедалі важче. Саме через це, вважає Вельма, у великих господарств впав інтерес до таких культур.

Сховища, розфасовка, спеціальний транспорт для доставки, розгалужена торгівельна мережа — ось що важливо для процвітання овочевого бізнесу. Нічого цього ні у Вельми, ні в інших небагатьох ентузіастів цієї справи немає. Тому й виживають за рахунок отих бюджетних структур, що роблять великі замовлення. На ринок, до пересічного споживача, культури з подільських овочевих полів практично не потрапляють.

Чи можна знайти вихід із такої ситуації? Думається, можна, якщо дуже цього хотіти. Вельми не новачки в городній справі, тому добре пам’ятають, як діяла система заготівельних контор, пересувних пунктів прийому та овочевих баз. Звичайно, не варто ідеалізувати і цю систему, бо практика колишніх овочевих магазинів була доволі сумна. Але ідея мала раціональне зерно.

Сьогодні знищення такої системи пояснюється законами ринку. Мовляв, покупцеві все одно, яку цибулину він купить — українську, польську чи корейську. І, за великим рахунком, це справді так — на ринку ми не відчуваємо дефіциту практично жодного із продуктів. Але суть, напевно, в іншому: чому так вперто набиваються в родичі нашому гарбузові його «іншомовні сусіди». Чому тамтешні поля родять щиро та рясно і фермери готові сіяти, саджати у десятки разів більше, аби все це з’їдав український споживач. І чому наші «гарбузові сини й дочки» мають такий сирітський вигляд на своєму полі?

Не треба глибокого економічного аналізу, щоб зрозуміти: найбільшим нашим багатством залишається земля. І найшвидше капіталовкладення можуть окупитися саме на ній, бо для будівництва будь-якого підприємства потрібні якщо не роки, то місяці. А вся городня фабрика — це крихітне зернятко, яке треба кинути в землю. Вже час. Підганяє не лише весна, а й ціни на ринку.