— Ти ж дивися, Толю, приїдеш у свої Кугаївці, не забудь, попроси ще таку книжку. Без неї й не повертайся! Сам знаєш, зачитали до дір, а скільки ще людей просять її дати хоч на вечір!
Так наказували українці-заробітчани своєму побратиму з Чемеровецького району на Хмельниччині, коли він зібрався провідати домівку. А йшлося про невелику брошурку, такий собі районний
«самопал», виданий коштом родини та друзів кугаєвецького митця-самородка Володимира Мостіпаки. Назва «Творець дивосвіту» не обіцяє жодних інтриг. Це просто життєпис колгоспного художника-оформлювача, репродукції його робіт, відгуки земляків.А в кінці книжечки — пригорща поетичних рядків, віршованих гуморесок, влучних висловів та думок героя оповіді. Оце й є те, чим зачитуються наші земляки в чужій стороні. Виявилося, побувала книжка в руках майже 15 тисяч читачів, і не один із них вдивлявся в такі рідні українські слова крізь пелену сліз, похилив голову в тузі за Батьківщиною. От що таке слово!
Слово — як олово,
Золото — слово, слово — і радість,
слово — і сум, слово — мов камінь,
слово — мов пух, слово і тепле,
немов кожух.
Слово — і холод, слово — і тьма,
буває, що в слові Слова нема...
Ці прості сентенції Володимира Мостіпаки, здається, далекі від класичних висот. Але ж далеко не кожен класик годен достукатися до народного серця, як це вийшло у нього. А йому навіть не вдалося здобути омріяну вищу освіту!
...Про талант свого земляка кугаївчани вперше довідалися не в музеях та виставкових салонах, а ... в глиняному кар’єрі за селом. Тут раптом з’явився барельєф Тараса Шевченка.
— Як живий! І хто це зробив?
Молодий колгоспник Володимир Мостіпака стояв у гурті і ніяковів: не звик до похвали. Й не звикне до неї за всі свої 53 роки. Хоч стане автором 130 картин, які навідріз відмовлявся продавати, матиме успіх на виставках. А в рідному селі, районі жодної прижиттєвої експозиції не мав. Влада, якій він служив, його ніколи по-справжньому не цінувала, дарма що хвалилася ним аж у Москві, де показували скульптури Мостіпаки.
Художник-самоучка вважав: якби закінчив інститут, зміг би творити набагато краще. Але які там інститути, коли післявоєнна бідність, батькове каліцтво відкривали дорогу хіба що до єдиного вузу: разом із матір’ю впрягатися в воза, аби прогодувати велику родину. І все ж хлопець не пропускав обласних конкурсів, щоб дістати рекомендацію до Київського художнього інституту. Йому казали: тобі немає рівних у малюнку, графіці. Але
«путівки» отримували інші, у кого батьки багатші. І вкотре ні з чим вертався до села та й учив себе сам. Згодом у нього вдома зібралася велика бібліотека, листоноші несли до його хвіртки пачку газет та журналів, а все село користувалося його енциклопедичними словниками. Свою нескореність митець відтворить у найкращому автопортреті, який назве «Прометеєм».Сільські люди не лише в ріллю дивляться! Бува, підносять очі й до неба. Воно над Кугаївцями особливе. Ніби змагається з блакитними мілинами річки Жванчик. І те, й інше увіковічнене сільським майстром і виставлене в справжній галереї (кілька років тому відкрили її в місцевій школі).
Дивляться люди й дивуються: як це наш Володька Мостіпака зумів показати те, що ми найбільше любимо? Коли доньки майстра привезли його твори кандидату наук, мистецтвознавцю Наталі Урсу, вона була вражена:
«Жодного штампу, навіть натяку немає на стереотипне мислення, ніякої холодної академічності! Він вчився у природи, всі твори просякнуті чистотою, наївністю образотворчої мови, виразністю та несподіваністю побаченого і створеного. Інтуїтивно йому вдається досягти неабиякої художньої сили». У всьому — портретах земляків, живописі, скульптурних композиціях. І навіть через тисячоліття побачать нащадки кугаївчан, яким було їхнє село, їхні прадіди...Усвідомивши, яку велику справу зробив Мостіпака, селяни назвали його іменем вулицю, а на будинку митця, де на крилах сірого гусака мандрує в небо Івасик-Телесик, встановили меморіальну дошку. І все-таки багатьох досі не покидає відчуття боргу перед земляком.
«Суспільство — багатоголосий хор: як навчиш, так і співатиме», — записав колись митець. Ото ж бо! Колись «співали» так: головне — надої, а мистецтво має прославляти щасливий радянський лад. А Мостіпака терпіти не міг, коли керівні мужі прагли керувати митцем.То, може, й добре, що про літературну творчість Мостіпаки знало небагато людей. Бо хтозна, як сприйняла б влада отаке:
Лежали в складі лозунги старі,
Плакати і лопати,
З паперу гнізда звили тут щурі
І стали жити-поживати.
Отак і бюрократи, мов щурі,
Собі, ховаючись за лозунги старі,
Із тяганини гнізда в’ють,
Досхочу сплять, їдять і п’ють,
І сито ждуть від дати і до дати
Легенької державної зарплати.
Або:
Довго він дурив громаду,
Поки не обняв посаду.
А посаду як обняв,
Тільки й чути:
«
Гав!» та «Гав!»Володимира Мостіпаки не стало в 1989 році, але хіба не актуальні його слова й нині?!
Чи не через отих державних гавкунів шість мільйонів українців поневіряються за кордоном у пошуках шматка хліба, а поля в їхніх рідних селах заростають бур’янами? Якщо навіть чужинський хліб дістається комусь із маслом — а Батьківщина дорожча. Кожен спомин про неї, кожне слово звідти. Про те свідчить зачитана до дір книжечка.
Хмельницька область.
