Істотним чинником стримування корупції в освітній системі могло б стати запровадження громадсько-державної системи управління нею. Тобто частину функцій слід передати недержавним організаціям та приватному сектору. Органи громадського управління повинні наймати на роботу керівників закладів освіти і педагогічний персонал, звільняти їх від займаної посади. Вони ж повинні мати вирішальне слово під час розподілу коштів, формування організаційної структури управління, правил внутрішнього розпорядку тощо. Саме на таких засадах працюють органи громадського управління в більшості розвинених країн світу. У нас же багато рішень приймається з огляду на політичні сили.

Чи не так сталося, коли Президент підписав указ про створення комісії з питань реформування освітньої системи, а тим часом не пройшло й п’яти років від дня прийняття Національної доктрини розвитку освіти, яка так і не реалізована в повному обсязі. Принагідно зазначимо, що в історії незалежної України це вже четверта спроба реформувати освіту. Чи не забагато?

Подоланню корупції, на мою думку, може сприяти формування на законодавчому рівні «правил гри» для суб’єктів управління освітньою сферою. Насамперед йдеться про визначення їхньої відповідальності за прийняті рішення, програми, що реалізуються, інші управлінські дії. Досі в жодному із чинних нормативних документів навіть найдопитливіший шукач не знайде положень, які визначали б сферу відповідальності МОН чи управлінь освіти і науки обласних державних адміністрацій за результати функціонування освітньої системи. Чи не тому, коли міністерство критикують за неякісні й надмірно заполітизовані підручники, його представники твердять: «Це вирішують науково-методичні ради, комісії, а не ми». Але відомо, що колективна відповідальність породжує безвідповідальність.

Хто підрахував, яку суму платники податків вимушені сплачувати за так звану профілізацію старшої школи, що насправді стала справжньою профанацією важливої справи? Вона була запроваджена без належної підготовки, кадрового і методичного забезпечення. Це стосується, зокрема, програми комп’ютеризації професійно-технічних училищ. Там сьогодні немає навіть застарілих слюсарних, токарних, будівельних інструментів, верстатів, автомобілів, тракторів, комбайнів, іншої техніки, зате будуть комп’ютери...

«Створена Міністерством освіти і науки за сприяння Міністерства економіки, Міністерства фінансів та інших міністерств і відомств недосконала та неефективна, в кінцевому підсумку, система виконання державного замовлення на підготовку фахівців з вищою економічною освітою без вивчення потреб економіки та необхідності працевлаштування випускників відповідно до вимог чинного законодавства призвела до використання коштів державного бюджету України з правопорушеннями та неефективно у сумі 268,8 мільйона гривень».

Це дані Рахункової палати за результатами перевірки у 2005 році. Схожа ситуація не лише у системі вищої освіти. Колегія Рахункової палати розглядала питання про результати перевірки використання державних коштів на підготовку робітничих кадрів у професійно-технічних училищах. Висновок: 114 мільйонів гривень також використано з правопорушеннями і неефективно. До речі, про надзвичайно низькі рентабельність та коефіцієнт корисної дії системи профтехосвіти ми вже писали («Голос України», 15—16 липня 2005 року). Наші міркування і прогнози підтвердив, на жаль, фінансовий аудит.

Перелік таких управлінських рішень, за ефективність яких ніхто нікого і ніколи не питає, можна продовжувати. Але ж ні для кого не секрет, що багато з них приймаються заради реалізації певних тіньових схем.

Важливе значення має демонополізація управління освітою. Сьогодні монополія виявляється в тому, що органи управління видають дозволи на здійснення освітньої діяльності, виступають її замовником, визначають зміст освіти, контролюють її якість тощо. Коли всі заклади були державні, така система мала право на життя. Але в умовах існування закладів освіти різних форм власності монополія органів управління освітою створює ідеальний грунт для розквіту корупції. Це добре видно на діяльності системи ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів. Для того, щоб пройти через її наземні та підземні рифи, потрібно не лише розумові та фізичні зусилля, а й певні ресурси. І їх вимушені знаходити ті, хто хоче отримати ліцензію чи пройти акредитацію. Чи не тому за кількістю вищих закладів освіти та їхніх філіалів ми далеко попереду всієї Європи? Дарма, що наші університети не входять навіть у першу сотню найпрестижніших вузів світу. До речі, у переважній більшості країн світу подібні служби не підпорядковані освітнім міністерствам, а існують як самостійні державні структури.

Аналогічна ситуація із контролюючими освітянськими інстанціями. Державна інспекція закладів освіти в Україні також підпорядкована МОН. Її працівники, отримуючи заробітну плату в цьому відомстві, є залежними від нього. Чи може у такому разі їхня діяльність бути ефективною та результативною?

У боротьбі з корупцією в освіті є ще один важливий шлях, який недооцінюється. У нас багато зроблено для того, щоб головними корупціонерами зробити вчителя та викладача ВНЗ. Звичайно, у багатотисячній педагогічній армії є й такі. Але переважна більшість — чесні, справедливі та добросовісні вчителі, вихователі, майстри виробничого навчання, викладачі, доценти і професори. За останні роки вони зазнали стільки поневірянь, принижень і зневаги, що вистачить не на одне покоління. І великим гріхом перед суспільством є намагання зробити їх хабарниками. Адже не їхня вина в тому, що навіть після останніх широко розрекламованих підвищень зарплати у грудні 2005 року, за даними Міністерства фінансів України, середня заробітна плата в освіті становила 848 гривень, тоді як у промисловості — 1126. Принагідно зазначимо, що наприкінці ХІХ століття лаборант вищого навчального закладу отримував зарплату, яка була в 4,7 разу більша за робітничу.

Віддамо належне нинішньому керівництву МОН та особисто в.о міністру Станіславу Ніколаєнку. Підвищення заробітної плати освітянам було вагомим. Але... Педагоги живуть бідно, багато елементарних цивілізаційних благ їм недоступні. То, може, досить втішатися досягнутим?

Названо аж ніяк не всі, але чи не основні шляхи боротьби з корупцією в освітній системі. Щоб її подолати, потрібна воля Президента, уряду та вищого освітянського керівництва. Необхідно внести принципові зміни в чинне освітнє законодавство. Врешті-решт, необхідно розробити та прийняти Закон України «Про управління освітою», який сформував би законодавче поле для утвердження громадсько-державної системи керування галуззю.

Ігор ЛІКАРЧУК, директор Центру освітнього менеджменту Міжнародного освітнього фонду ім. Ярослава Мудрого, професор, доктор педагогічних наук, заслужений працівник освіти України.

Київ.