Ліберальна свобода чи соціальна справедливість — за що голосуватимемо?

«Напрасный труд — нет,

Их не вразумишь,—

Чем либеральней, тем они пошлее,

Цивилизация для них — фетиш,

Но недоступна им ее идея.

Как перед ней не гнитесь, господа,

Вам не снискать признанье от Европы.

В ее глазах вы будете всегда

Не слуги просвещенья, а холопы».

(Ф. Тютчев).

А хто в нас ліберали? Більше ста партій. Є ще напівліберали. Керівний склад яких підтримує ліберальні свободи, а низи вимагають соціальної справедливості. Тут суперечність.

Ось уже 15 років вони намагаються доїть капіталістичну корову і навіть до уряду лібералів увійшли, заплющуючи очі на те, що ця корова дає доларове молоко лише нуворишам — олігархам, а народу — обіцянки від виборів до виборів.

Супротивники лібералізму виступають за цілковиту соціальну справедливість, вимагають націоналізації базових галузей господарства, щоб повернути їх у спільне користування і реально допомогти людям відродитися після ліберальних реформ.

Ліберали їх бояться, а тому лають і зводять наклеп на них.

Уже 15 років Україна живе під ідеологічним і політичним ярмом лібералізму. Суть цього ярма у тому, що ліберали нав’язали українському суспільству ідеї облаштування життя на принципах свободи, вилучивши принципи соціальної справедливості. У цих суперечності, конфлікті, протистоянні між ліберальною свободою і соціальною справедливістю —корінь усіх криз в Україні. У чому суть ліберальної свободи? Ось основні ідеї лібералізму: індивідуальна свобода як найважливіша умова реалізації творчого потенціалу особистості; рівність усіх громадян перед законом; політичний плюралізм; поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову; приватна власність, конкуренція, вільне підприємництво — найголовніші рушійні сили суспільного прогресу; свобода думки, поглядів, переконань, совісті, слова; ліквідація державного втручання в економічне життя суспільства; свобода вибору роду занять; загальне виборче право. Останніми десятиліттями неолібералізм додав до перерахованих ідей захист державою підприємництва, ринку і конкуренції, забезпечення рівних соціальних можливостей у здійсненні основних прав людини і соціальний захист громадян. Ось весь основний набір ліберальних цінностей, що ліберали-демократи нав’язали Україні на початку дев’яностих років минулого століття і вже 15 років на основі цих цінностей реформують суспільство. Я хочу звернути увагу читачів на той факт, що за роки реформ практично всі ліберальні цінності втілені в життя. А жити 80 відсотків населення України стало ще гірше, ще безпросвітніше, ще бідніше, ніж на початку 90-х років.

Через реалізацію ідей лібералізму життя в Україні стало безнадійним, небезпечним, непередбачуваним й надто жорстоким.

У центрі ліберального світогляду як універсальна мета — ідеал індивідуальної свободи. Саме індивідуалізм лежить в основі плюралізму думок і переконань, американської мрії, ілюзорної і нібито рівної можливості для усіх у боротьбі за місце під сонцем, у швидкому просуванні нагору соціальною драбиною, у стимулюванні заповзятливості й агресивної активності особистості. Індивідуаліст — це людина, що умисне відокремлюється, що не зважає ні на інтереси інших особистостей, ні на інтереси колективу. Індивідуалістичному ідеалу надається самодостатня значущість, він сприймається як головний принцип життя буржуазного суспільства. Самостійність і опора на свої власні сили, індивідуалізм і вільна конкуренція в лібералізмі піднімаються до рівня стандарту способу життя людини.

Індивідуалізм як основний принцип лібералізму нерозривно пов’язаний із правом приватної власності. Лібералізм розглядає приватну власність як гарант і міру свободи. Втіленням індивідуалізму і права приватної власності в економіці є принципи вільного ринку і вільної конкуренції. В основі ствердження свободи індивідуалізму формується проблема відносин держави й окремої людини, а також проблема меж утручання держави в справи індивідів. Сфера індивідуальної діяльності людини розглядається як сфера реалізації природної свободи і природного права. Керуючись цими правами, кожний одержує те, що заслуговує: багатий — багатство, бідний — злиденність. Йдеться про насадження законів джунглів, лісу, первозданної природи, де сильний з’їдає слабкого. Це найголовніша ідея лібералізму. «Війна всіх проти всіх», «Людина людині — вовк» — логічно завершені формули з ідей індивідуалізму і права приватної власності як головних передумов ліберальної свободи. Лицемірство і брехливість лібералізму, таємниця його доктрини полягає саме в тому, що, проголошуючи принципи рівності, свободи, права приватної власності, економічного й ідеологічного плюралізму, загальної демократії, правової держави, парламентаризму тощо, лібералізм не уточнює, що весь цей інструментарій служить насамперед, і найчастіше винятково, імущим класам населення, лише багатим, лише великим приватним власникам засобів виробництва. Демократичність держави, законодавства, адміністративної влади, суду, правоохоронних органів в умовах реалізації ідей лібералізму доступні тільки незначній меншості населення, що має засоби виробництва.

Саме ліберал-демократи стверджують, що вони виступають за свободу, справедливість, солідарність для усіх громадян України. А насправді, якщо придивитися і замислитися над реальними відносинами, що складаються у процесі реформ в Україні, стає очевидним, що усі свободи і права дістаються тільки тим, хто має великі гроші. А це щонайбільше 10—15 відсотків населення. Інші 85 — стали жертвами фактичного збагачення купки реформаторів. Народ має замислитися і зробити висновки з того факту, що до «демократичного» перевороту 1991 року в Україні не було людей, що легально володіють мільярдними, навіть мільйонними статками. То де вони за короткий час реформ одержали свої мільярди? Відповідь одна — із грабунку загальнонародної власності. Ідеологічним виправданням цього грабунку і є постулати і «цінності» лібералізму. Реалізація принципів вільної конкуренції і загального ринку, що були виправданням придушення і поглинання слабких сильнішими, призвела до концентрації капіталу в руках обмеженого числа приватних осіб, різкого зростання ваги і впливу промислових і фінансових магнатів олігархії. У результаті найважливіші положення лібералізму набули функції захисту інтересів привілейованих шарів населення.

Виявилося, що нічим не обмежена гра ринкових сил аж ніяк не забезпечує соціальної гармонії, справедливості і свободи. Ідея лібералізму про невтручання держави в ринкову економіку і вільну конкуренцію зазнала цілковитого краху в країнах Заходу. Лібералізм довів економіку західних країн до Великої економічної кризи 30-х років XX століття, після якої почався перегляд всіх ідей лібералізму.

Українські ліберал-демократи заходилися впроваджувати в Україні західні ліберальні ідеї, не вивчивши досвіду західного лібералізму. А він надто показовий. Уже наприкінці 60-х років минулого століття в літературі Заходу дедалі частіше з’являються такі висловлювання, як «убогість лібералізму», «кінець лібералізму», «смерть лібералізму». Відомий американський соціолог Р. Нісбет відверто заявив, що лібералізму, як ми його розуміємо в XX столітті, місце на смітнику історії. Ліберали Заходу давно усвідомили, що ринок сам по собі не в змозі подолати ні інфляцію, ні безробіття, що тільки державне втручання і реалізація програм соціальної допомоги вразливим верствам населення дають можливість захистити буржуазне суспільство від революційних потрясінь. А наші доморослі українські ліберали, захопивши за допомогою напівправди і прямої неправди державну владу в Україні, відповідно до принципів лібералізму, грабують власний народ, лицемірно і підло закликаючи до свободи, солідарності і справедливості. Особливо очевидно й одіозно, огидно це звучить у передвиборні дні, коли партії, що сповідують ліберальні ідеї, змагаються між собою, хто більше і брехливіше, безсовісніше, лицемірніше обдурить виборця. Усі вони діють за рецептом Бісмарка, котрий казав, що політик без докорів сумління може брехати в трьох випадках: перед виборами, під час війни і після полювання. Ось і змагаються в неправді лідери лібералів. Усі вони обіцяють поліпшити життя простих громадян одразу після виборів, не пояснюючи, за чий рахунок, з якого джерела. У цьому й уся облудність їхніх передвиборних обіцянок. Тому що ліберали здатні тільки грабувати і розоряти Україну, а не творити, будувати, організовувати виробництво.

Оглянімося на результати ліберальних реформ в Україні за останні 15 років. За багатьма показниками виробництво України відкинуто у своєму розвитку на 20—30, а то й 100 років назад. Сільське господарство і більше половини виробничих потужностей зруйновані вщент. Підірвано здоров’я населення і демографічне благополуччя нації, що оцінюються рівнем народжуваності і тривалості життя, природного відтворення, працездатності. Смертність різко перевищила народжуваність. Більш як 80 відсотків населення забуло, що таке достаток, поліпшення житлових умов, повноцінність харчування, відсутність безробіття, справедливість влади, доступність освіти й охорони здоров’я, безпека існування, впевненість у майбутньому. Усе, що оточує нинішнє життя, принижує і гнітить людину. І невиплачена заробітна плата, і її низький, аж ніяк не прожитковий рівень, і комунальні платежі, що перевищують на дві третини чи й усю зарплату, і неможливість учити і лікувати дітей, і безробіття, і ситі задоволені пики багатих обіцяльників на екранах телевізорів, і багато чого іншого пригнічує людину, викликає в неї лють протесту, невдоволення, бажання чинити опір гнобленню влади.

Оглянімось і запитаймо в себе, хто винен у тому, що Україна сьогодні зруйнована більше, ніж після війни? Чи не ці демократи, що сьогодні умовляють вас віддати свій голос на виборах? Чи не вони за 15 років реформ практично знищили колись могутню організацію виробництва на селі, промисловість відкинули на 30 років назад, базові галузі народного господарства разом із прибутковою енергетикою, горілкою і тютюном продали за безцінь нуворишам — олігархам, спаплюжили культуру, принизили науку, освіту, охорону здоров’я. І все це на очах у кожного з нас. Народ перебуває в заціпенінні, у гіпнозі, у шоку, неспроможний осмислити, що відбувається в країні, у селі, у місті, у селищі, в установі. Така ціна ліберальних свобод для нашого народу. Ви вільні, навіть можете кричати: «Ганьба уряду!», «Ганьба президенту», ходити юрбою з різними прапорами, стукати касками чи пластиковими пляшками по асфальту, вигукувати гасла і заклики, вимагати зарплат, пенсій, допомоги, чого завгодно. От і вся сутність ліберальної свободи. Буржуазна конституція проголошує тільки формальні свободи і формальні права. А реально їх мають тільки ті, у кого є гроші.

Що таке свобода в розумінні ліберал-демократа? Насамперед це свобода збагачуватися в будь-який спосіб, тільки не потрапляти під дію закону. А для інших громадян свобода як ліберальна цінність добре описана ще в XІX столітті Ф. Достоєвським: «Що таке «Lіberte»? Свобода. Яка свобода? Однакова свобода усім робити все що завгодно в межах закону. Коли можеш робити все що завгодно? Коли маєш мільйон. Чи дає свобода кожній людині по мільйону? Ні. Що таке людина без мільйона? Людина без мільйона не та, що робить все що завгодно, а та, з якою роблять усе що завгодно». Ось так розуміють свободу наші ліберали, що рвуться на виборах до депутатських крісел. А наївних громадян повчають, що свобода для всіх. Якщо для ліберала цінність мають тільки гроші і його власність, то вільна людина в його уявленні є тільки людина з грошима. Отже, свобода лібералів — це свобода для тих 10 відсотків багатих, котрі сьогодні володіють мільйонами. А на виборах для громадян кажуть про свободу для всіх. І наївні люди вірять, що ліберал бореться за їхню свободу, не розуміючи того, що свобода з грошима і свобода без грошей — надто різні свободи. А для ліберала людина без грошей узагалі не є соціальною цінністю. І вже будуються і реалізуються глобальні плани, як позбутися зайвих людей на планеті. Звичайно, насамперед тих, у кого немає грошей. Ось такий сенс буржуазного гасла «Свобода». Отже, голосуючи за буржуазні партії чи їх кандидатів, ви, громадяни, голосуєте за їхню свободу і за своє рабське становище. Це природний закон буржуазного суспільства. На совісті наших лібералів такі гріхи-діяння, як лібералізація цін, знецінювання доходів і ліквідація довірених державі заощаджень громадян. Це в ім’я своїх брехливих ліберальних ідей демократи закликали до формування «вільного власника», «дбайливого хазяїна», «справедливого розподілу». Де вони? Може, 200—300 родин нуворишів, що заволоділи в результаті ганебної грабіжницької приватизації 60 відсотками всієї власності України, це і є «дбайливі хазяї» і «вільні власники»? А може, «дбайливі хазяї» — це ті, які нажилися на фінансових «пірамідах», трастах і інших шахрайських схемах? Бідні, довірливі в своїй святій наївності громадяни України. На майбутніх виборах їм ліберали знову пообіцяють і громадяни знову повірять, і знову будуть обмануті. Така доля усіх, хто вірить у ліберальні свободи. Свідомі, розсудливі люди розуміють, що тільки формальною свободою ситий не будеш. Свобода залишається недосяжною мрією, поки кожному члену суспільства не буде забезпечено рівний доступ до всього розмаїття життєвих благ, поки кожний не матиме можливості повноцінно задовольняти свої найперші життєві потреби. Це можливо тільки за реалізації принципу соціальної справедливості, за справедливого розподілі власності, а отже, і доходів у суспільстві. Необхідно пам’ятати, що фундамент будь-якої держави розвалиться, якщо він не стоїть на принципах соціальної справедливості. Арістотель, зокрема, підкреслював, що державним благом є справедливість, тобто те, що служить загальній користі. А св. Августін стверджував: «Що не було справедливим, не може бути і законом». ( Чи пам’ятають це наші приватизатори?) «Держава без справедливості —що це, як не великі банди розбійників?». Дуже актуально для нашої сучасної України, де в результаті ліберальних реформ розтоптано, принижено і не визнано соціальну справедливість.

Загальним і найважливішим принципом соціальної справедливості є положення, що кожна людина чи суспільство в цілому повинні одержувати те, що вони заслуговують. Соціальна справедливість — це чесна міра рівності і нерівності, норм і дій, праці і винагороди, вимог і виконання тощо.

В Україні після державного перевороту 1991 року ліквідовано принцип соціальної справедливості стосовно всіх конституційних прав і свобод працюючих громадян України. Усі конституційні права і свободи проголошені, але не гарантовані, тобто вони являють собою порожню формальну декларацію. Але найголовніше нехтування принципу соціальної справедливості відбулося у сфері власності на засоби виробництва. Насамперед це стосується власності на базові галузі промисловості і аграрно-промислового комплексу.

До 1991 року вся сфера базових галузей промисловості була у власності держави і являла собою спільне надбання народу України. З цієї власності блага життя одержував кожен громадянин України. Саме за рахунок спільного надбання народу державою було встановлено низькі ціни на комунальні послуги, електроенергію, житло, харчові продукти, забезпечення освіти, охорони здоров’я, відпочинку тощо. Соціальна справедливість полягала в тому, що всі багатства народу України, через механізми виробництва, обміну, розподілу, споживання і ціноутворення задовольняли конкретні потреби кожного громадянина України. Навіть низькооплачуваній людині в Україні були доступні за цінами харчові продукти, одяг, комунальні послуги, навчання дітей, лікування тощо. Це було можливо тільки тому, що базові галузі промисловості, котрі дають прибуток, «працювали» на бюджет України, а не на особисті рахунки окремих нуворишів. Соціальна несправедливість у сьогоднішній Україні полягає в тому, що все нажите народом України протягом десятків післяреволюційних років привласнено невеликою купкою приватних осіб і практично задовольняє лише їхні інтереси.

Несправедливість полягає й у тому, що корисні копалини України, залізна руда, нафта, газ, уран, марганець, золото тощо віддані для розробки і присвоєння приватним особам, але ж корисні копалини належать усьому народу України. І кожен громадянин України має одержувати свою частку доходу від усіх видів корисних копалин. Так вимагає принцип соціальної справедливості. А відповідно до принципів ліберальної свободи ці багатства належать тому, хто їх зумів вчасно «прихватизувати», практично украсти у власного народу. Тут ліберальна свобода і соціальна справедливість категорично протистоять один одному, стають непримиренними антагоністами.

Приватний власник повинен нажити власне багатство власною працею — в цьому полягає принцип соціальної справедливості. А якщо наші мільярдери-нувориші нажили мільярди доларів, привласнивши багатство, що належить усьому народу України, прикриваючися принципами ліберальної свободи і знехтувавши принципи соціальної справедливості, то вони протиставили себе народу і їх грабіжницька приватизація має бути переглянута. Кожному повинно бути зрозуміло: всі основні багатства України украдені в народу невеликою купкою приватних осіб. Вони володіють, користуються і розпоряджаються цими багатствами, тому немає коштів ні на село, ні на науку, ні на промисловість, ні на культуру, освіту, охорону здоров’я.

Тільки повернувши в державне управління базові галузі промисловості можна вимагати в держави зарплат, пенсій, стипендій, військового постачання, паритету цін між промисловістю і сільським господарством, стабільності і доступності цін на харчові продукти і товари першої необхідності, повернення украдених лібералами в населення внесків, мінімальних зарплат, пенсій, стипендій на рівні прожиткового мінімуму й інших життєвих благ. Без націоналізації базових галузей промисловості найближчим десятиліттям в Україні немає і не буде коштів на підвищення життєвого рівня десятків мільйонів людей. У цьому вся колізія між ліберальною свободою і соціальною справедливістю. Прихильники побудови суспільного ладу на принципах ліберальної свободи ніколи не зможуть виконати свої передвиборні обіцянки, тому що ці обіцянки не мають матеріальної бази. Ця база привласнена групою приватних осіб — приблизно 200—300 родинами нуворишів, що володіють реальними багатствами України, позбавляючи народ можливості вибратися з трясовини бідності й убогості. Соціальна справедливість у тому й полягає, що всі багатства України, дані їй природою і нажиті її народом, повинні служити кожному громадянину України, а не окремим нуворишам.

Ліберали під заклики до свободи наразили народ на всебічний терор.

Економічний — коли немає роботи, нічого не виробляється, а все тільки продається, перепродується і «прокручується».

Не менш жорстокі і такі види терору, як інформаційний, комерційний, етнічний, ідеологічний. Усі ці види терору є результатом реалізації в Україні ліберальної ідеології, ліберальних свобод, приниження і нехтування принципу соціальної справедливості. Це результат неконтрольованих державою т. зв. ринкових відносин, корумпованості влади, розпродажу, розграбування нажитого спільною працею спільного надбання народу, загальнонародної власності. Німецький філософ І. Кант писав, що коли справедливість зникає, то не залишається нічого, що могло б додати цінності життю людей. Саме так і відбулося в нашій Україні. З утратою соціальної справедливості втратилася і віра людей у цінності життя. Народ перебуває в заціпенінні, у гіпнозі, у шоку, у стані нездатності осмислити те, що відбувається в країні, у селі, у місті, селищі, установі. Цим користуються ліберали, обіцяючи народу всілякі неможливі блага, обманюючи народ у тому, що вкрадена в народу власність — реальне живе джерело його добробуту, має залишитися у грабіжників-олігархів, а народу з величезних, незліченних багатств цієї власності обіцяють збільшення заробітку в 20—50 гривень на рік, яке ціни негайно «з’їдають». Народ, кожного громадянина України вже 15 років ліберали приваблюють діркою від цього ліберального бублика, обіцяючи поліпшення життя, що щороку стає дедалі гірше, складніше, безнадійніше, підлотніше. Може, досить їм вірити, може, настав час усвідомити, що біло-блакитні, помаранчеві, зелені, жовті, з сердечками і без сердечок, котрі такають і не такають — все це ліберали, що думають про особисте збагачення і торгують обіцянками для народу.

Являючи собою єдину сутність, вони розбилися на блоки і партії, щоб народу було неможливо визначитися, хто ж реально здатний висловлювати його інтереси. І виходить так, що виборець, проголосувавши за ліберала, жодних реальних змін на краще життя не одержує. Порожні ліберальні свободи — більшого дати ліберали неспроможні. Тому що сама ліберальна свобода тільки тоді наповняється життєвою силою, коли вона поєднується з соціальною справедливістю.

Без соціальної справедливості ліберальна свобода є обман, є дурна можливість ходити юрбами, викрикувати заклики, обурюватися, стукати касками чи пляшками, дзвонити в шкільний дзвоник біля будинку Кабміну і залишатися при своїх інтересах у стані обманутого, приниженого й ображеного. На більше ліберали нездатні, бо все, що виходить за межі ліберальних свобод, ущемляє їхні інтереси. Голосуючи за лібералів, народ голосує за своїх грабіжників, що присвоїли народне надбання і знущаються над своїми жертвами. Народ — жертва обману, що триває вже 15 років.

У сьогоднішній Україні тільки одна партія вистояла і не клюнула, не спокусилася ліберальними свободами, а залишилася вірною вимогам соціальної справедливості, її члени послідовно вимагають повернути базову власність народу і на цій основі витягнути Україну з нерозв’язної системної кризи, куди її завели грабіжники-ліберали. І на цих виборах, і на наступних народ вибиратиме між ліберальними свободами і соціальною справедливістю, між поступовою деградацією і повнокровним життям з достатком і свободою, наповненою соціальною справедливістю. Так за що голосуватимемо? Я вибираю соціальну справедливість!

Василь СІРЕНКО,народний депутат України, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, академік Академії правових наук України, безпартійний.