Проблема моральної політики, або взаємодії політики і моралі, належить до категорії вічних питань, що визначають суспільну самоорганізацію. Оптимальне співвідношення політики і моралі на різних етапах розвитку суспільно-політичного життя було, є і буде предметом наукових досліджень — істориків та філософів, політологів і соціологів, психологів і політтехнологів. А ще більший інтерес до етичної політики мають ті громадяни, члени соціуму, на кого спрямована дія політичних структур, хто на собі, у своєму повсякденному житті відчуває наслідки наявності чи відсутності моралі в політиці.

Ця проблема не втрачає своєї актуальності протягом усіх півтора десятка років існування Української держави. Вона загострюється, що природно й закономірно, у ті періоди, коли політика настійно стукає у двері до кожного. Це час глибоких суспільних перетворень або й потрясінь: виборів, референдумів, створення нових органів влади, внесення змін до Конституції, здійснення політичної або адміністративно-територіальної реформ тощо.

Брак цивілізованості у подібних процесах, які відбуваються в сучасній Україні, формує у громадян негативну, до стійкого несприйняття, реакцію на все, пов’язане з політикою. Це ненормальний стан суспільства, коли майже всі більш-менш помітні явища, що цікавлять чи хвилюють людей, одразу набувають вкрай політизованого характеру. Кожний інцидент, афера, злочин, аварія і навіть стихійне лихо, як правило, пов’язуються в людських уявленнях з державою, органами управління, політиками або політичними силами, обростаючи сакраментальними питаннями: хто за цим стоїть, кому це вигідно?

Підходячи до оцінки таких подій та явищ з традиційним мірилом народної мудрості і моралі, суспільний загал класифікує публічних політиків та державних діячів за ознаками добрих і злих, порядних і непорядних, народних і антинародних. У такому поділі практично немає напівтонів, спроможних якщо не приховати, то хоча б пом’якшити, згладити чиюсь моральну недолугість. Усе гранично чітко і викристалізовано; народ уміє розпізнавати негідників і віддавати належне кращим.

Але очевидно й інше — недостатність того таки політичного досвіду, невиробленість механізмів, які унеможливлювали б перебування у політичній еліті людей аморальних, кон’юнктурних, з розмитими критеріями добра і зла. Як досягти максимально можливої адекватності народного волевиявлення, об’єктивної, точної і безпомилкової політичної селекції, що відсівала б такий баласт, гарантувала від засмічення вітчизняного політикуму? Цього можна і треба навчитися.

Як здається, для досягнення в українському суспільстві гармонії і взаємодії між політикою та мораллю важливо з’ясувати коло таких тем:

— причини, що зумовили розрив між політикою і мораллю, утвердження в суспільній свідомості стереотипу: «політика — брудна справа»;

— аналіз усталених форм взаємодії практично-політичної діяльності людей із загальнолюдською мораллю, єдність яких забезпечує гуманістичне регулювання співвідношення цілей та засобів у політиці;

— прогноз: чи стане українська політика моральною;

— власне прагматичні аспекти цієї проблеми: ставлення людей до політикуму, сподівання на позитивні зміни у цій царині напередодні непростих подій — парламентських виборів, формування виконавчої влади на нових засадах, оновлення депутатського корпусу тощо.

Між політикою і мораллю існує діалективний взаємозв’язок, це аксіома. Політика і мораль взаємодіють як форми суспільної свідомості й практики. Моральні поняття — добро, справедливість, чесність, порядність — завжди, в усі часи, характеризують політичну діяльність влади, держави, партій, політиків. Коли етичні поняття наповнюють повсякденне життя людей, відіграють у ньому реальну роль, суспільство або підтримує, морально санкціонує і стимулює політичну діяльність, або ж засуджує, блокує, зупиняє протиморальні рішення, дії та вчинки влади.

Політика, не підкріплена моральністю, приречена на поразку. Безчесна, цинічна особистість, для якої егоїстичні інтереси понад усе — тимчасовий персонаж на політичній сцені. Термін його перебування там обмежують, скорочують до мінімуму саме міцні моральні засади суспільства. А в нерозвинених демократіях, навпаки, немає навіть механізму позбавлення депутатських повноважень тих, хто дискредитував себе аморальними діями.

Тільки політик, який справді виражає соціальні сподівання людей, керується ними і прагне послідовно втілювати їх у життя, отримує тверду, щиру і тривалу підтримку громадськості. А моральність кожного представника політикуму визначає етичність всієї влади і, опосередковано, суспільства.

Проблема співвідношення політики і моралі є однією з центральних у політичній та етичній теоріях. Вона була сформульована ще у філософсько-політичних трактатах давньогрецьких мислителів, які вже тоді виявили й окреслили її складність, неоднозначність та багатогранність.

Віками людство йшло до вироблення ефективних механізмів взаємодії моралі і політики. У тій самій Греції, в афінському музеї древньої Агори — народних зборів — можна побачити прообраз нашої системи «Рада». Це винайдений стародавніми греками хитромудрий кам’яний пристрій з безліччю чарунок і спеціальними чорними та білими фішками для голосування. Саме цей експонат, що дійшов з глибини часу, незримою ниткою єднає давню колиску демократії з сучасними демократичними суспільствами. Нагадуючи, крім усього іншого, про життєздатність і пріоритетність демократичних, моральних традицій, які мають важити не менше, ніж правові приписи.

Які ж морально-політичні настанови дісталися нам у спадок від давньогрецьких мислителів?

Геракліт, викладаючи свою етико-політичну доктрину, вважав неприпустимою тиранію, палко обстоював додержання законів, за які народ, згідно з його настановою, мав боротися, мов за свої стіни.

З позицій демократії витлумачував сутність політичного життя і політичної етики Демокріт. Він вважав, що підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов’язок, у цьому сутність суспільної справедливості. Джерело ж моралі — в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом. За Демокрітом, правитель, який володарює над іншими, повинен насамперед навчитися володарювати над самим собою.

Арістотель і Платон взагалі ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всезагальному», тобто у державі. Платон вважав ідеальною, досконалою таку державу, що є втіленням людських моральних чеснот — справедливості, мужності, чесності. Політика, на його думку, є наукою про те, як на основі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином. Арістотель, окрім цього, вважав, що моральні якості людини не є вродженими, вони виробляються практичними діями. Людина в політиці має певну моральну мотивацію і свободу політичної поведінки.

Середньовіччя та ранній Новий час дали зразки іншого трактування проблеми моралі і політики.

«Мета виправдовує засоби» — це висловлювання італійського політичного ідеолога Н. Макіавеллі на цілі століття стало маніфестом політичного аморалізму. Доводячи принципову розбіжність політичного і морального світів, він виходив з того, що у політиці домінує суспільна доцільність, а в моральному світі — етичні переконання. Відтак у реальному політичному житті правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, убивство, обман. Н. Макіавеллі не настоював, що політика має бути аморальною, але стверджував, що вона є такою насправді.

Як багато засвоїв дехто із сучасних українських політиків від макіавеллізму і як мало від давньогрецьких мудреців!

Теза про протистояння політики і моралі виявилася досить живучою. Англійський мислитель Т. Гоббс вважав, що суспільство тримається на ворожнечі, адже людина — егоїстична істота, яка керується законом самозбереження. «Війна всіх проти всіх» загрожує цьому закону. «Тільки в державі існує загальний масштаб виміру доброчесності й пороків», — стверджував Т. Гоббс. Мораль, таким чином, розчиняється у державництві.

Дж. Локк стверджував, що людина від народження схильна до добра, а всі люди є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державу і громадянське суспільство, мета яких — закріплювати і гарантувати цей закон. На думку Локка, благородна природа істинної моралі робить можливим розумний державний устрій.

Французький політичний мислитель Ж.-Ж. Руссо обстоював пріоритет морального начала в суспільному житті, вважаючи, що людина за своєю природою схильна до добра й солідарності. Але політичний лад, заснований на приватній власності, псує характери, порушує права людини. Ключем до розв’язання дилеми політики і моралі є безумовна свобода і рівність юридичних прав, що може врівноважувати існуючу соціальну нерівність.

І. Кант підкреслював роздвоєність становища людини, яка постійно перебуває між тим, що продиктовано суспільством, політикою, і тим, що диктують моральність, свобода.

Г. Гегель ототожнював моральність і політичну дійсність — «те, що дійсне, те розумне». Моральна діяльність людини, її контакти з державою, стверджував він, виявляються в сім’ї, корпораціях, громадянському суспільстві.

М. Вебер, німецький теоретик, доводив повну розбіжність, несумісність політики і моралі, за що його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики у трактуванні М. Вебера полягає в досягненні й збереженні влади, а головний засіб політики — насильство.

Чимало сучасних теоретиків принципово дотримуються позиції Н. Макіавеллі та М. Вебера, підкріплюючи їх новою аргументацією — Г. Кан, Г. Моска, Ф. Хайєк та інші. Але загалом у новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує визнання важливості моральних критеріїв політичної діяльності. Популярними є спроби поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (Дж. Ролс). Набувають «другого дихання» ідеї облагородження політики мораллю (А. Швейцер, М. Ганді), пріоритету моральних цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Якщо узагальнити науково-теоретичну спадщину та реалії суспільно-політичного життя, то напрошуються кілька важливих висновків.

По-перше, мораль і політика — це вічні союзники й супротивники. Політика, з одного боку, сприяє утвердженню мережі соціальних зв’язків людини, групи, спільноти з державою. А мораль, зі свого боку, покликана забезпечувати і здійснювати духовне єднання суспільства.

По-друге, політика і мораль, виникнувши як об’єктивно необхідні та споріднені регулятори суспільного життя, у процесі своєї еволюції стали самостійними суспільними інститутами, почали діяти за іманентними, внутрішньо притаманними їм законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Літопис моральних угод помітно багатший порівняно з історією політичних договорів.

По-третє, політика і мораль, виконуючи в суспільстві регулюючу функцію, все-таки різняться за своїм суб’єктом. Суб’єкт політики — великі соціальні спільноти і утворення (клас, партія, держава). Суб’єкт моралі — вселюдська спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль) та окремий індивід (індивідуальна мораль). Політика заглиблена у практичні проблеми, а мораль — у сферу духовних цінностей.

По-четверте, політика віддає перевагу корисному (недарма її називають мистецтвом можливого), а мораль орієнтує особистість на краще. Політика транслює свої принципи і правила мовою владних розпоряджень, державних законів та інших актів. А мова моралі — це апеляція до совісті, духовності, душевних струн з метою пробудити в людях такі чесноти й устремління, які могли б стати орієнтирами добровільно обраної поведінки. Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється і матеріалізується за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Відсутність моральних чинників як у «верхів», так і в «низів» спричинює суспільну катастрофу. Політика може бути різною, а мораль або є, або її немає.

По-п’яте, політика і мораль різняться за підходами оцінки ефективності політичної діяльності. З точки зору політики навіть одна поразка нерідко означає завершення всієї кар’єри. А моральною свідомістю це може сприйматися інакше: невдача політика не лише не дискредитує його, а, навпаки, викликає співчуття до нього, надає додаткової сили й переконливості його аргументації. Політика, як уже не раз підкреслювалося, націлена на практичний результат, має виразний і, більше того, винятково прагматичний підтекст, а моральна поведінка в основі своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження — головне для політика. Мораль згасає, тільки-но починає кимось або чимось керувати.

Такі та подібні теоретичні умовиводи можуть підштовхнути багатьох з сучасних політиків до висновку, що політика і мораль несумісні. Та навіть не заглиблюючись у теорію, а лише оглянувши повсякденне політичне буття, можна знайти безліч доказів цієї фатальної тези. Надто вже полюбляють наші політики прикриватися цитатами відомих інтелектуалів, освячуючи аморальність своєї позиції, вчинків та дій. Наприклад, О. Уайльд: «Якщо ви не можете хоча б двічі на тиждень розмірковувати про моральність перед обширною і цілком аморальною аудиторією, політична кар’єра для вас закрита». Або вислови Д. Гелбрейта: «Найцінніше в політиці — коротка пам’ять», «Політика — це не мистецтво можливого. Це вибір між поганим і дуже поганим». Політики певного штибу, давно і широко відомі своєю безпринципністю й аморальністю, знаходять собі виправдання у фразі В. Леніна: «Моралі в політиці немає, а є тільки доцільність». Той, у свою чергу, добре засвоїв заповідь свого основоположного попередника: «У політиці заради відомої цілі можна укласти угоду навіть із дияволом; потрібно лише бути впевненим, що ти ошукаєш диявола, а не диявол тебе» (К. Маркс).

А резюмував моральну сторону політики не теоретик, а практик, який зіграв багато ролей на сцені і в житті, в тому числі, двічі — президента держави, віднесеної до найбільш демократичних у світі: «Є дві найдавніші професії. Друга — політика. Її схожість із першою не викликає сумнівів» (Р. Рейган).

То що, політика справді «брудна справа»? Невже суспільство приречене на панування в ньому аморальних типів? І чи й справді настільки живучий макіавеллізм?

Не хочеться в таке вірити. На тлі дискусії про моральну й аморальну політику, що має досить довгу історію і, мабуть, не завершиться ніколи, все-таки вбачаються ознаки утвердження морально здорової політики.

Найважливіший симптом і запорука цього — дедалі більша відкритість влади. Які політики не люблять публічності, заперечують проти телекамер у залі Верховної Ради та прямих телетрансляцій її засідань? Ті, хто звик вирішувати державні — і не тільки — справи, як мовиться, «підкилимно», вузькою групою втаємничених осіб.

Народ контролює й оцінює дії своїх політиків. Кожна більш-менш помітна подія в нашому парламенті, особливо коли це чергова сутичка чи якийсь інший нецивілізований вияв, одразу спричиняють резонанс у суспільстві. І так уже склалося, що політика в нас, в Україні, асоціюється головним чином з діяльністю Верховної Ради. Ресурс публічності тут справді унікальний, парламент і його депутати завжди на виду, тоді як далеко не так доступні для всенародного огляду дії уряду або секретаріату Президента. Такими історично є роль і специфіка парламентаризму. І це закономірно, з цим треба змиритися. Як і з тим, що саме на прикладі Верховної Ради, її діяльності, атмосфери під її куполом люди великою, якщо не вирішальною, мірою судять про моральність чи аморальність політики і політиків загалом.

Ми є свідками того, як навіть найбільш чесні і благородні люди, потрапляючи в політику, не так уже й рідко втрачають свої кращі якості, морально деградують самі й негативно впливають на інших. Для такої трансформації є свої причини та пояснення.

По-перше, реальна причетність до політики, перебування у владі з доступом до управління і керівництва відкривають додаткові можливості, пов’язані з розподілом ресурсів і матеріальних благ, наданням статусів, пільг та привілеїв. І, треба визнати, не всі здатні встояти перед такими спокусами.

По-друге, індивідуальні й суспільні інтереси, як правило, суперечать одне одному. Живучи в суспільстві, людина зобов’язана підкорятися тим правилам, які в ньому склалися. Суспільство, образно кажучи, «репресує» індивідуальність та унікальність особистості. А шанс вийти за межі цього контролю й обмежень надає саме політика. У небезпеці розбещення владою і криється головна загроза для суспільної моралі.

Хоч як прикро, образливо це звучить, але має під собою вагомі підстави відома сентенція: які суспільство, його мораль, такі й політика і політичні лідери.

Тривале і настирливе педалювання на тезі про несумісність моралі та політики — далеко не теоретична дискусія чи абстрактне філософствування. За цим проглядаються намагання принизити роль народу в політиці з відповідними цілями і наслідками, що з них випливають.

Необхідною передумовою і запорукою оздоровлення сучасної політики є, на нашу думку, поява й реальне функціонування інститутів безпосередньої демократії. Адже історичний досвід засвідчує, що партнером автократичної влади виступає переважно виборець із психологією, за висловом одного з політологів, «цинічної вівці». Саме він слухняно й беззастережно завжди йде туди, куди його веде чи жене правитель. Ненавидячи існуючу владу, такий виборець водночас незмінно її підтримує. Бо вважає, що всі політики однакові — думають лише про власну вигоду, а тому міняти їх не треба, оскільки награбували вже достатньо, а нові прийдуть голодні й жадібні. Виключаючи моральні критерії з оцінки діяльності політиків, людина стає толерантною чи й байдужою до публічної брехні, фальсифікацій та інших неблаговидних діянь з боку тих, хто перебуває при владі чи рветься до неї.

Населення перетворюється на громадян тоді, коли в ньому формується нетерпимість до аморальності влади. Ознаки цього спостерігалися на рубежі 2004—2005 років, коли було зруйновано стіну, що розділяла моральний і політичний дискурси. Слова про порядність і мораль, про справедливість і чесність перестали сприйматися у прикладенні до влади як вияв наївності або, навпаки, демагогії. Саме мораль створила в Україні ту ауру піднесеності, яку відзначили всі зарубіжні спостерігачі. Зважуючись на відкритий протест проти влади, люди ризикували своєю роботою, кар’єрою, бізнесом — причому не з якихось меркантильних міркувань, а в ім’я свободи і справедливості. Демонструючи та обстоюючи цей свій вибір, люди виходили вже з того, що не всі політики одним миром мазані. І не їхня вина в тому, що сталося після осінніх випробувань 2005 року, коли корупційний скандал, відставка уряду Ю. Тимошенко та інші колізії породили загальне розчарування. Народ ще раз переконався: якщо моральні політики в українській владі і є, то їх ще дуже і дуже мало.

Таких політиків треба виховувати. І робити це через можливості, засоби та механізми громадянського суспільства, серед чільних завдань якого — активно, послідовно і цілеспрямовано проводити селекцію таких людей, виносячи уроки з кожних чергових виборів, роблячи висновки як із здобутків, так і невдач. Бо громадянин, виборець — не всезнаючий і всемогутній, він не може раз і назавжди, за одну лише виборчу кампанію забезпечити собі пристойну владу. Та ще й з огляду на те, що кандидат у депутати — це одне, а з мандатом, отриманою разом з ним недоторканністю — нерідко зовсім інше.

Україна вже має вагомий, хоча ще й недостатній, досвід демократичного обрання депутатського корпусу різних рівнів. Зрозуміло, що виборче законодавство слід буде вдосконалювати й надалі. Але головне нині в іншому — надати депутатству його первинного змісту і значущості, суспільного призначення. Адже депутат (від лат. deputatus — визначений, посланий) — особа, уповноважена групою, спільнотою на виконання певних обов’язків, завдань, прийняття рішень, участь у представницьких зборах, партійних з’їздах; виборний представник народу, що репрезентує та відстоює його інтереси, приймає від його імені рішення та закони.

Для того, щоб ці функції та завдання реалізувалися найкращим чином, суспільству потрібні ефективні важелі впливу на уповноважених ним осіб. Не парламентські пристави мають стежити за моральністю і поведінкою депутатів, а весь народ. А тут ще є багато над чим працювати — і Комітетові з питань Регламенту та депутатської етики, і всій Верховній Раді. Якщо з регламентом ще більш-менш розбираємося, то з етикою справи значно гірші. Ті викиди не зовсім конструктивної, скажемо так, енергії в сесійній залі, які нашим співгромадянам доводиться бачити на екранах своїх телевізорів, є найбільш наочним з того, що не прикрашає український парламентаризм на нинішньому етапі його історії та розвитку.

Водночас, жодною мірою не виправдовуючи таких фактів, явищ і тенденцій, треба мати на увазі принаймні три істотні обставини.

По-перше, і на цьому доводиться наголошувати вже вкотре, Верховна Рада є досить точним зрізом українського суспільства з його широким розкидом думок, поглядів та позицій, відсутністю консенсусу в підходах до головних, кардинальних питань свого життя, розвитку та перспектив. А також, про що теж треба говорити відверто і чесно, з помітною схильністю частини соціуму до крайнощів на різних флангах політичного спектру.

Ця напруженість нагромаджується в концентрованій формі у сесійній залі і час від часу проривається непередбачуваними і контрпродуктивними викидами.

По-друге, за всієї небажаності і шкідливості таких інцидентів вони жодного разу не перекидалися на суспільство і не виводили людей на вулиці, провокуючи акції громадянської непокори.

Новий, демократично обраний український парламент довів і продовжує доводити — аж до завершення вже четвертої своєї каденції, — що він не тільки спроможний гасити іскри потенційних суспільно-політичних конфліктів власними силами, не випускаючи їх за свої стіни, а й виступати гарантом стабільності та громадянського миру в державі, генератором конструктивних ідей та імпульсів.

Останній і найбільш разючий доказ цього — роль, яку Верховна Рада відіграла в усуненні загрози широкомасштабних потрясінь кінця 2004 — початку 2005 років.

Про це доводиться нагадувати знову і знову. Насамперед тим, хто не перестає вправлятися у дошкульних епітетах на адресу Верховної Ради — аж до позначення її як найбільш нестабільного органу в українській владі і порівняння з п’ятою колоною.

Нарешті, по-третє, надто бурхливі вияви депутатських емоцій не є чимось рідкісним чи винятковим, властивим лише представницьким органам влади в Україні. Подібними хворобами тією чи іншою мірою вражені й парламенти багатьох інших країн, у тому числі тих, які прийнято відносити до зрілих демократій. Борються з цим різними засобами і з різними результатами. Наприклад, у польському Сеймі наприкінці минулого року був представлений проект Кодексу депутатської етики, який визначає норми поведінки депутатів, відповідальності за свої висловлювання та вчинки. Показово, зокрема, що парламентаріям забороняється ігнорувати запитання, які ставлять їм і як учасникам політичного процесу, і як представникам суспільства.

Ще складніші зводи етичних норм уже давно діють у парламентах таких західноєвропейських держав, як Велика Британія, Франція, Німеччина. Закони, що регулюють поведінку народних обранців, приймають у Російській Федерації, причому й на регіональному рівні.

Щоправда, дехто ставиться до таких методів досить скептично, вважаючи їх декларативними, і віддає перевагу суспільному контролю за поведінкою депутатів, скасуванню недоторканності та всьому іншому, що мало б слугувати виробленню в них внутрішньої дисципліни та відповідальності, серйозного і необхідного самообмеження. А можливо, істина лежить, як завжди, десь посередині — в оптимальному поєднанні нормативних приписів і міри усвідомленої особистої відповідальності депутатів перед людьми, які довірили їм представляти свої інтереси у законодавчому органі?

Українська демократія — молода, вона ще осягає і засвоює не знані раніше в нашому суспільстві цінності. У тому числі й особливо — моральність політики, яка сьогодні виходить на передній план. І це не утопія, не абстракція. Для утвердження такої політики є серйозні передумови, насамперед загострення в ній суспільної потреби, хоча не всім це до вподоби, не всі воліють цю потребу помічати й бачити. Підступність, віроломство, невиваженість і безвідповідальність у висловлюваннях, рішеннях та діях усе ще домінують в арсеналі багатьох політиків та політичних сил. Відмовитися від аморальних методів політичного життя для них означало б втрату суспільної ваги, впливовості і влади.

Усе це, здавалося б, очевидно, але до декого доходить повільно і непросто. Водночас, якщо у нас обмаль практичного досвіду вибудови моральної політики, вироблення навичок політичної етики і, за великим рахунком, політичної культури, то суто теоретичних моделей не бракує. Українська філософія і політична думка, за всіх складнощів їхнього розвитку, зуміли напрацювати потенційно продуктивні ідеї, що могли б і сьогодні справляти креативний вплив на формування засад моральної політики.

Відомий український філософ, історик, публіцист і громадський діяч В’ячеслав Липинський здійснив системний аналіз поняття політичної культури стосовно українських реалій. Його положення про роль політичної культури у функціонуванні політичної системи не тільки належать до надбань української політології, а й мають непересічне значення для розвитку світової політичної теорії. У «Листах до братів-хліборобів» окреслено такі поняття, як політична культура нації, класу або стану, політична культура особистості. Ці обидва види градацій взаємно співвідносяться. Політична культура нації, за Липинським, виявляється у прагненні і, головне, здатності та вмінні провідної її верстви — еліти — використовувати для політичної, державницької творчості кращий політичний досвід, надбання політичної теорії і науки, норми політичної етики. У зв’язку з цим видається цікавим і корисним твердження про те, що еліта нації має завжди поновлювати себе шляхом об’єднання «старих панів з новими».

Що це означає на українському ґрунті? Ми не раз переконувалися з уроків вітчизняної історії, як «нові українці» (будь-якої епохи, бо це явище універсальне) заперечували, відкидали і громили все, що було створено їхніми попередниками. Змінювались покоління політиків, одна сила приходила на заміну іншій, проголошуючи чергові «найновіші завдання». Тимчасова кон’юнктура, розрахунок на короткочасний результат, сьогохвилинну вигоду застилали очі новоявленим лідерам, які забували головне — вічність і тяглість національно-державницьких інтересів.

В. Липинський заповідав нам, що без органічного поєднання еліти традиційної (за його фразеологією — «старих панів») і контреліти не постане нова українська провідна верства, а з нею й українська держава, оскільки перша з них буде надто консервативною, а друга — надто революційною, радикальною, але малодосвідченою. Тож ці дві складові національної еліти будуть просто неспроможні керувати Україною одна без одної. Як це суголосно з сучасними українськими політичними реаліями, хоча й писалося в далекому 1926 році...

Ще один заповіт В’ячеслава Липинського нащадкам — у так званому «ірраціональному кодексі честі». На його думку, кожна соціальна