Отже, безоплатної освіти у нас немає. Ніхто із розсудливих давно не вважає набуття знань у школах і вузах сиром у мишоловці. У державних навчальних закладах щонайменше 50 відсотків студентів гризуть граніт науки завдяки нам, платникам податків. Інша половина навчається (до того ж наполегливіше, сумлінніше) за свої кревні чи гроші майбутнього роботодавця.

До слова, із 25 опитаних мною третьокурсників одного зі столичних нацуніверситетів лише троє усвідомлювали, що їх освіту оплачує держава і що перед нею вони в боргу. Тому окремим дбайливцям захисників конституційної норми про безоплатність освіти, які «повстали» свого часу проти обов’язкового відпрацювання випускниками-бюджетниками «куди пошлють» на три роки, ставлю елементарне запитання: а як платникам податків повернути вкладені у фахівців гроші? Адже вони прагнуть не на вітчизняне виробництво, а в закордонну тінь. Мити посуд, заправляти машини — лише б на чужині, де їх, дипломованих, сподіваються і вірять, коли-небудь влаштують на більш дохідне місце. Там-то і знадобляться непогані, за світовими мірками, знання наших інженера, лікаря, електронника.

А чому, власне, за мій рахунок повинні вправлятися мізки, які спливають до капіталістів, котрі не витратили жодного цента на підготовку кадрів?

Чи не чесніше визнати в Основному Законі, що освіта, медична допомога у нас платні, якими вони є фактично?

У цьому сенсі недержавні, тобто приватні вузи, більш привабливі. Вони готують професіоналів за гроші і, по-перше, знімають напруження з бюджету. По-друге, частково розв’язують проблему безробіття (молодь навчається, викладачі — з бутербродом). По-третє, нашим дітям, завдяки регіональній мережі приватних вузів, стала ближча і доступніша альма-матер. По-четверте, що дуже важливо — в секторі приватної освіти мотивація на отримання диплома, а не «корочки» помітно вища. А отже, вимоги до організаторів навчального процесу — відповідні. Чи не тому багато недержавних вузів та їхніх філій, які поставили завдання викачувати гроші зі студентів, мало піклуючись про умови навчання і його якість, почили у Бозі? До них перестали звертатися за послугами, розгледівши шарлатанський підхід до справи. Життя саме відсіює неспроможних.

Нині охочих навчатися більше, ніж тих, хто вміє добре навчати. Але не забуваймо про демографічну ситуацію. Через років 10—15 набиратися розуму, припускаю, будуть у державних класичних вузах і в десятку-другому приватних. Інші «вимруть» через відсутність абітурієнтів. На той час освіта стане доступна як ніколи, до того ж за державний рахунок (якщо державні вузи, звичайно, не приватизують). В одному разі ми будемо близькі до Японії, де мета кожного громадянина — здобути вищу освіту. Чи до Китаю — тут держава кредитує того, хто бажає навчатися, а потім повертає вкладені кошти. Обов’язково.

Хочеться вірити, через півтора десятка років держава визначиться, кого і в якій кількості готувати для економіки і гуманітарної сфери.