Володимир Яловий: «Якщо влада концентрується в одних руках, це закінчується або диктатурою, або революцією»

Роздуми лідера виборчого блоку «Евген Марчук — «Єдність», заступника Київського міського голови — секретаря Київради, голови Української партії «Єдність» про ситуацію у столиці, нову виборчу систему, розвиток місцевого самоврядування та розбудову владної системи України.Сьогодні Київ, як і вся Україна, долає зиму, займається господарчими справами, будується, розширюється, очищається від усього, принесеного холодом та снігами.

Він весь — в очікуванні весни — складної й непрогнозованої. І насамперед політичної. Бо тільки людина із заплющеними очима може не помітити маєво знамен, різнобарвність кольорів, що геть заполонили столицю, напругу, що аж гуде довкола. Ім’я всьому цьому — вибори, які цього року мають стати знаковими для Києва і всієї держави.

— Володимире Борисовичу Столиця — на те вона й столиця, щоб на неї рівнялися, орієнтувалися, а часто в неї й вчилися. Яка вона сьогодні в політичному вимірі? Чим характерні її виборчі ознаки?

— Насамперед небаченою безкомпромісністю й активністю політичних сил. Ви знаєте, у Київську міську раду депутатський мандат завжди діставався у не менш напруженій боротьбі, ніж до Верховної Ради. Але зараз при переході на пропорційну систему, сили, кинуті на «завоювання» Київради, удесятерилися. Здавалося б, можна було б тільки радіти з такого високого авторитету нашого виборного органу. Однак мене дуже непокоїть ситуація, коли, на моє переконання, під прикриттям структуризації суспільства окремі політичні партії — і провладні, і опозиційні — роблять усе, щоб у столиці створити свої політичні плацдарми. І основним з них вони хочуть зробити Київську міську раду.

— А що тут страшного? Таких прикладів у світі безліч.

— Було б це нормальним, якби у нас, як у більшості країн світу, була стабільна ситуація і дві-три партії відповідали за все, що діється у місті чи державі. Тобто переймалися тільки високими інтересами. Чого не скажеш про нас.

Давайте проаналізуємо минулі десять років, коли створювалася наша держава і формувалися політичні сили. Неважко переконатися, що влада весь цей час зазіхала на столицю, натикалася на її опір під час вирішення багатьох питань, пов’язаних із задоволенням власних егоїстичних інтересів. Пригадаємо історію із спробою відвоювати «Київенерго», «Київмлин» та інші ласі шматочки майна міської громади.

Як лідер виборчого блоку, кажу з повною відповідальністю: якби того часу в Київраді працювали депутати, обрані за пропорційною, тобто партійною системою, впевнений, що ці об’єкти давно б уже потрапили до чужих рук. А разом із ними — і метрополітен, і наземні транспортні системи, і багато іншого.

Усі ці десять років ми тільки те й робили, що відстоювали майно київської громади. Важко навіть передати, який шалений тиск чинився на нас звідусюди. Щоб відбити атаки охочих до комунальної власності, ми йшли на акціювання підприємств, на прямий перехід окремих із них під юрисдикцію міської громади. Але в будь-якому разі контрольний пакет акцій залишався у власності столиці — чи йдеться про «Київводоканал», чи про банк «Хрещатик», чи про раніше названі майнові комплекси.

Так чи інакше, але ми утримали цю ситуацію.

А сьогодні, гадаю, настає етап, коли нові команди, які готуються через вибори увійти до Київської міської ради, спробують наверстати те, що не вдалося іншим. Принаймні такі настрої читаються в ході передвиборних зустрічей.

Звичайно, можна продати все і декілька років жити на добрі бюджетні кошти, ні про що не думаючи. А далі? За рахунок чого поповнюватиметься міська казна, яка вимагатиме дедалі більших вливань?

А ціни? Всі бачать, як Київська влада тримає стабільну цінову політику на хліб, на тепло, на воду, на інше комунальне забезпечення. Чи робитимуть це нові власники? Думаю, що ні.

Можна згадати й про київський мільярд. Якби була така розкладка політичних сил у міській раді, як у Верховній, навряд чи вдалося б Києву відстояти свій мільярд. Прибігав же сюди народний депутат України Володимир Бондаренко, який замість того, щоб захистити інтереси киян, блокував повернення місту чесно заробленого мільярда гривень. Думаю, це переконливий приклад, як партійний інтерес депутата, який входить до партії «Реформи і порядок», що очолює міністр фінансів України Віктор Пинзеник, став вищим за інтереси киян.

Є й інші причини підвищеного інтересу політичних партій до української столиці. А саме: партії, які нині представлені у Верховній Раді, за певних політичних ситуацій, конфліктів, хотіли б мати в Києві свої осередки на рівні Київради, які б могли у потрібну мить організовувати певні групи киян для проведення політичних акцій громадянської активності, такі, як мітинги, маніфестації тощо, оскільки досвід Майдану показав, що ці акції можуть вилитися у велику силу.

Я переконаний, що в нових умовах сягнути такої синхронізованої, узгодженої роботи Київської міської ради, як нинішнього часу, буде дуже важко. Надто вона буде розділеною по своїх «куренях».

Сьогодні кияни тільки починають розуміти, що вибори у столиці відбуватимуться не за мажоритарною, а за пропорційною системою. І бояться, що Київська міська рада замість органу, що працює безпосередньо на них, перетвориться на суто політичний орган. І мешканці столиці недаремно дедалі частіше тривожаться майбутнім своєї міської влади. Невдоволень — маса. Я вже зустрічався під час депутатського прийому не з десятками-сотнями, тисячами людей, які кажуть: «Як? Тепер не буде депутатського округу?» Кажу: «Не буде». «А куди ж ми звертатимемося?» Відповідаю: «Ну, звертатиметесь у приймальню політичних партій. Будуть же райкоми, обкоми партій». «Так це що ж, — невдоволено, — повертаємося до старої системи?»

— Сто чоловік прийшло на недавній прийом. За цього холоду. Здивувало те, що прийшли люди з інших округів і навіть районів. Була делегація з Нікольського хутора, якого я, чесно, навіть не знав, з проханням вирішити земельне питання. «Ви ж зовсім з іншого округу, — кажу, — як же я можу зайнятися вашою проблемою?» У відповідь: «Ви секретар Київської міської ради і в змозі допомогти нам». Ну куди подітися? Довелося зайнятися й цією справою.

Тож я ставлю запитання. Коли ліквідовуватимуться оці округи, до кого звертатимуться люди? Хто їм зарадить?

— З кожного питання біля міськради влаштовуватимуть мітинги й пікети.

— Дуже болюча ситуація. 90 виборчих округів столиці багато значили для людей. І знімалися завдяки їм соціальні напруження. Могли бути певні збої. Але відсотків 70 депутатів нормально приймали людей. Тільки депутатських запитів нинішнього року було втричі більше ніж, скажімо, позаминулого. Хто цим займатиметься далі, не можу навіть уявити. І нехай мені не розказують байки, що черговий у партійній приймальні працюватиме так само, як нині депутат на окрузі. Відчергує він — і жодної відповідальності, жодних послідовних дій, бо він конкретно не відповідає перед своїми виборцями, так, як депутат мажоритарного округу.

А потім давайте подивимося, чиї імена в списках, який їхній авторитет. Я проглянув деякі партійні списки по Києву. Кого там тільки немає! І секретарки, і водії начальників, і діти, і родичі. Що вони вміють? На що здатні? Чи зуміють хоча б вникнути у проблему? Нарешті, як працюватимуть у міській раді? Вони копіюватимуть Верховну Раду, битимуться за посади, оскільки кожна партія прагнутиме закріпитися у виконавчій владі.

— Когось зніматимуть, своїх призначатимуть.

— А місто страждатиме. Бо його проблемами мало хто перейматиметься. В будь-якому разі виборчий блок «Євген Марчук — «Єдність» стоїть на тій думці, що пропорційна система не на користь сьогоденню. Ми повинні прийти до цієї системи, але не раніше ніж через 10—15 років, пройшовши певний перехідний період.

У суспільстві політичні партії мають пройти природний відбір. Значна, якщо не більша, частина їх повинна скоротитися. Уже сьогодні безліч малих партій зрозуміли, що ні фінансово, ні організаційно через сито конкуренції їм не пробитись. Давайте будемо відвертими: нині значна частина партій веде боротьбу скоріше не за ідеї, а за гроші. Або посади. У нас є лише кілька партій, які мають чітку ідейну платформу. Це, скажімо, комуністи, соціалісти, ну і «Єдність», рушійна ідея якої — місцеве самоврядування. Якщо взяти програму Партії регіонів, партії Литвина чи есдеків та багатьох інших і познімати назви партій з цих документів, і перетасувати їх, то ніхто не визначить, яка саме партія під тією чи іншою програмою. Бо всі вони — на одне лице.

Я вже не говорю про «боротьбу партійних ідей» на рівні невеликого міста. Це все має вигляд, якщо не абсурдний, то, принаймні, смішний. Бо партійні організації, за великим рахунком, там здебільшого мають суто умовний характер. Отож якщо вже так захотілося комусь спішно оновити виборчу систему, то треба було б, на мою думку, почати з принципу 50 на 50, тобто половина депутатів іде до місцевої ради за партійним списком, а друга — за мажоритарною схемою. Верховна Рада, як ви пам’ятаєте, «тренувалася» в цьому переході цілих два скликання. Чого ж вона тоді отак раптово кинула в цю систему місцеві ради? На низовому рівні без будь-якої підготовки одразу переходимо на пропорційну систему.

Скажу більше: партії, які ініціювали цю безглузду систему виборів на місцях, однозначно зневажливо поставились до свого народу. Взагалі, до людей. Чому про це говорю? Бо якщо взяти Європейську хартію самоврядування, то там сказано: такі рішення, які стосуються всього населення, зокрема, й системи виборів, повинні враховувати думку людей через референдум. Це обов’язкова умова в європейському просторі. Тобто ви хочете перевести вибори на пропорційну систему — запитайте у людей. Хочете іти в НАТО — підіть, спитайте у людей.

Загляньте в нашу Конституцію. У п’ятій її статті записано, що влада належить народу безпосередньо, і всі значні питання в його житті вирішуються через референдум. Де ж тоді конституційність, якщо навіть у такій надзвичайно важливій справі ніхто і не намагався спитати думку народу? Чому рішення, яке абсолютно не сприймається людьми, нав’язується їм фактично силоміць?

Нині зрозуміло одне: цей період часу, 2006 рік, та й наступні за ним роки, буде дуже складним для столиці. У цих умовах, коли кожна партія тягнутиме на себе рядно, важко працюватиметься голові міста, важко буде контролювати раціональне використання бюджету, який, хоч би там що казали, досі жорстко контролювався депутатським корпусом і не давався на поталу будь-яким групам чи групкам. Як використовуватиметься бюджет у новій Київраді і чиї інтереси обслуговуватиме — це вже велике питання.

Отже, хочемо цього чи ні, напрошується гіркий висновок: вибори сьогодні часто слугують прикриттям «демократії», яка спрямована на закріплення такої влади, яка діяла досі. Уже й дитині зрозуміло, що списками пропорційної системи остаточно закріплюється влада певних олігархічних кланів України.

— Тож що робити з виборчою системою, яка себе сьогодні компрометує? На кого тоді орієнтуватися? На Швецію?

— Швецію, Швейцарію, країни, де дуже високий ступінь залежності суспільного життя, всієї влади від громадської думки.

Треба добиватись децентралізації влади і передачі її територіальним громадам. Я не кажу — місцевому самоврядуванню, не кажу — конкретним чиновникам, я кажу: територіальним громадам. Кожна територіальна громада — це свого роду «міні-держава» в державі. І не цілим регіонам — вони до біди можуть довести. А от на рівні територіальної громади — села, селища, міста — там повинні концентруватися основні ресурси і функції, щоб забезпечити нормальну життєдіяльність людей.

А у нас всі ресурси витягуються в центр, а потім щось роздається. А звідси і Алчевськ, і Комунарськ, і 90 відсотків міст України, які перебувають у такому жахливому стані. Це також причина того, що й досі не знищена влада фінансово-олігархічних кланів.

Дивіться — Швеція. Є там влада олігархічних кланів? Немає. Є влада короля, парламенту і місцевого самоврядування. Система оподаткування, соціальна справедливість працюють там на людей, залежать від думки людей. І чиновник знає, що в таких умовах високого громадянського контролю працювати на власну кишеню не вдасться. А у нас всі оці неподобства йдуть від того, що місцеве самоврядування слабке і не має свого голосу. Навіть готуючи вибори на місцевому рівні, місцевому самоврядуванню, територіальним громадам, народу нав’язали пропорційну систему, про яку народ не знав, за яку не голосував, якої не підтримував. При нинішній слабкості самоврядування влада на місцях буде підконтрольна, підзвітна фінансово-олігархічним кланам, а якщо так, то, мабуть, у цій ситуації потрібно щось змінювати. Можливо, методом майдану.

— Добре. Але як при системі, коли територіальні громади одержать, скажімо, величезні важелі управління, встерегтися від «розтягування» влади по кутках, загального ослаблення влади в державі?

— Не може такого статися з одної простої причини: кожен рівень влади матиме чітко визначені обов’язки. Держава не повинна займатися питаннями життєзабезпечення людей на місцях. Не її функція займатися благоустроєм міста, його інженерним станом, розвитком місцевого бізнесу і т. д. Центральна влада повинна тільки регулювати якісь процеси, що впливають, скажімо, на життєзабезпечення міста — через закони, фінансування, інші методи загальнодержавного впливу. Хіба місцеве самоврядування братиме на себе питання зовнішніх зносин? Або оборони країни? Не зможуть вони зайнятися будівництвом автобанів, портів і т. д. А проблеми кордонів, міграційні питання — чия це прерогатива? Зрозуміло, державної влади. Регуляторні процеси, контроль за виконанням загальнодержавних рішень — все це функції центральної влади. І розвиток місцевого самоврядування аж ніяк не може втрутитися у функції державної влади, якось ослабити її. Для цього й існує жорстка система розподілу гілок влади, функцій державного управління. Саме на цій позиції і стоїть наш виборчий блок.

— Але хто цим займатиметься? Хто розподілить владу на ті складові, про які ви говорили? Хто скаже: оце ось влада територіальної громади, а це — держави?

— Парламент і народ. Парламент — через мережу законів, а народ — через референдуми та інші способи волевиявлення.

— Але ж владою ніхто не хоче ділитися — ні Президент, ні уряд.

— Так у цьому й наша біда. В таких випадках справа закінчується або диктатурою, або революцією — хочемо ми цього чи ні. Ви ж, мабуть, спостерігаєте настрої людей, значна частина яких воліє бачити в державі сильну руку. А чому? Тому що їм набридла владна невизначеність, бедлам у суспільстві. А щоб не прийти до сумнівних наслідків, треба уже нині, негайно розпочати перерозподіл владних повноважень, важливою складовою частиною яких є розвиток місцевого самоврядування.

У світі накопичилося чимало прекрасних зразків у цій справі. Інша річ, що чиновники і можновладці не хочуть цієї моделі, бо тим самим втрачають вплив на своїй території. Сьогодні вони місцеві божки — що хочуть, те й роблять. Процес становлення суспільства, країни дуже складний. Можливо, я забігаю надто вперед. Однак, переймаючись глобалізацією світу і місцем України в ньому, думаю: що ми зробили, щоб людині жилося легше в цьому світі, щоб вона почувалася в ньому легко і затишно? Чи маємо ми концепцію подальшого руху України в цьому глобалізованому світі? На жаль, позитивної відповіді немає. Через багатства своєї землі, виняткове територіально-географічне становище ми вже стаємо об’єктом інтересів усього світу. Однак складається враження, що наші політики, урядовці, вчені цим навіть не переймаються. Ось звідси —шарахання з крайнощів у крайнощі, аморфна міжнародна політика. Ми без кінця борсаємося у власних проблемах і не хочемо поглянути ширше. Щоб хоча придивитися до світового досвіду.

У світі партії і суспільства формувалися десятиріччями, а то й сторіччями. В Україні хіба можна було отак різко кидати місцеве самоврядування на пропорційну систему виборів? Так, багато партій з часом відпадуть. Але сьогоднішня система місцевих територіальних громад — хіба їй дасть можливість ефективно працювати пропорційна система на цьому рівні? Це для Києва — і то проблематично. А що говорити про Жмеринку?

Не говорю вже про повне функціонування місцевого самоврядування, так як це робиться в інших країнах світу. Я кажу: розширте права територіальних громад, дайте їм можливість бути самостійнішими, забезпеченішими, зрештою, заможнішими. Що таке Одеса, Вінниця, Житомир? Це невеличкі для їхніх мешканців держави. Дайте можливість цим «державам» вести самостійну, відносно місцевих зборів, податкову політику, дайте їм додаткові права під час розв’язання суто місцевих, комунальних проблем.

І знову при цьому вдесяте постає питання: а як це робити? І вдесяте напрошується відповідь: єдиним інструментом може бути розширення повноважень територіальних громад через законодавчі рішення.

— А якщо Верховна Рада і далі зволікатиме з прийняттям цих рішень, що тоді робитиме Київрада?

— Якщо діюча влада, парламент і далі зволікатимуть з прийняттям відповідних документів, Київраді нічого не залишатиметься, як ініціювати проведення з цього питання Всеукраїнського референдуму.

Іншими словами, в рамках закону чинити тиск на владу. Нормальне ж становище у Європі, коли під тиском профспілок чи інших організацій — влада відступала, приймала необхідні для народу рішення. Наше завдання на цьому етапі — консолідувати, вчити людей і об’єднаними силами виступати на захист прав громадян. Думаю, що народні фронти, які створювалися в багатьох країнах, не така вже й крамольна річ.

— З Верховною Радою все зрозуміло: вона незабаром кардинально зміниться. А яка позиція Київради буде відносно дій Президента України, якому ще працювати й працювати?

— Спочатку давайте подивимось, якою невдовзі стане Київрада. На мій особистий погляд, Київрада вітатиме Президента, якщо він повернеться до принципів Майдану, займе чітку лінію, виробить послідовну програму розвитку України і буде неухильно, рішучіше її здійснювати. При цьому виробить нормальну кадрову політику, стане на позиції необхідності зміни системи влади, домагатиметься, щоб Україна стала країною самоврядних громад. Ось тоді, вважаю, він виконає свою історичну місію.

— Чимало політиків, дбаючи про розвиток Української держави, бачили центром притягання усіх конструктивних сил національну ідею. Нині про неї майже нічого не чути.

— Національна ідея, безперечно, могутній центр притягання патріотичних сил. Але ж і досі ніхто її —як чіткий, ясний, простий, зрозумілий документ — не розробив. Замість неї щедро розкидаються гасла, на яких, як відомо, далеко не заїдеш.

Національна ідея — це жива річ, яка розвивається, відгукується на потреби часу, чутлива до будь-яких змін у внутрішньому і планетарному світі.

Сьогодні, на мою думку і нашого виборчого блоку, значним елементом національної ідеї міг би бути розвиток самоврядності, місцевого самоврядування, який би значною мірою об’єднав українське суспільство. Адже головна ідея самоврядування — наближення влади до людини. А хіба знайдеться у нас хтось, кого б не хвилювала ця проблема? Ось нині, коли ми цієї зими добряче намерзлися, на весь голос заговорили про реформу комунальної системи. Але ж саме ця комунальна реформа стоїть на першому місці ідеї самоврядності територій! Так це ж тільки один аспект тієї величезної роботи, яку треба провести в рамках практичного утвердження перебудови владної системи України. Казав і ще раз скажу: наближення влади до людини можливе тільки за рахунок децентралізації діючої влади, зміни системи державного управління.

Про такий можливий центр консолідації суспільства в столиці говорять давно. І якщо раніше деякі політичні сили на цю ідею дивилися як на щось другорядне, то нині вони стали активно експлуатувати її у своєму виборчому процесі. Взяти, наприклад, Партію регіонів. Її лідери вже не кричать, як це було раніше, про регіоналізацію України. Вони підхопили нашу ідею і на весь голос заговорили про децентралізацію влади і розвиток територіальних громад. Не чув я жодного заперечення проти розвитку місцевого самоврядування й від інших партій та блоків, які очолюють нинішній виборчий процес.

Хочемо ми цього чи ні, але ми ще й досі не відійшли від авторитарної моделі державного управління. При спробі демонтувати її наткнулися на давню біду: дах зняли, а на більше духу не вистачило. І що вийшло? Взялися за політреформу і одразу затупцювали на місці. Бо перерозподіл влади між Президентом, Верховною Радою і Кабінетом Міністрів нічого не дав, оскільки цей процес не підкріплений ані законами, ані передачею владних повноважень територіальним громадам. А якщо це не підкріплено подальшими діями, значить, залишилися ті само риси авторитарного управління, тільки дещо припудрені. Навіть вічно живий лозунг «Вся влада —радам» залишився тільки лозунгом, не більше, оскільки, як і раніше, продовжують успішно функціонувати такі сильно розвинуті управлінські пухлини, як адміністрація Президента. Скільки вже ми б’ємося, щоб Верховна Рада прийняла нарешті закон про комунальну власність. Десять років поспіль ведуться розмови про цей закон, але результат нульовий. Те, що у нас форми власності рівні, декларують усі. Однак у нас добре захищені тільки державна і приватна власності. А комунальна — ніяк. Вона й досі лишається предметом зазіхань різних інтересів.

Нині весь Захід (я розмовляв на цю тему з багатьма мерами міст Європи) вкрай зацікавлений у збільшенні обсягів комунальної власності. Бо це й можливість брати кредити, і збільшувати дохідність бюджету, й проводити реформи, про які говоримо. А ми тупцюємо на місці.

Як фахівець і управлінець можу стверджувати: ефективність економіки не залежить від форми власності. А у нас чомусь вперлися всі тільки у приватну. Та дурниці це. Досвід Китаю, інших країн свідчить зовсім про інше: ефективність роботи підприємств залежить передусім від менеджерів, які керують цією власністю. У Києві теж є безліч прикладів, які підтверджують цю думку. Агрокомбінат «Пуща-Водиця» ще недавно ледь животів. Прийшов до керівництва Олексій Приліпкo, і це підприємство розквітло, незважаючи на те, що там залишилася форма державної власності. Не можу втриматися, щоб не сказати, що в цьому господарстві найвищі у країні надої молока, найвищі врожаї зернових, найкращі сади. Так до чого тут форма власності? І ось Олексій Васильович тільки те й робить, що рятує міський агрокомбінат від приватизації.

Чимало прикладів успішної діяльності підприємств і комунальної власності. На них теж ведеться постійне полювання. А захистити їх нікому. Була б законами утверджена самоврядність у столичному місті, не довелося б витрачати стільки часу й енергії на захист таких підприємств. Міська влада, заснована на принципах місцевого самоврядування, сама була б здатною мінімізувати оті загрози, які пливуть звідусіль, у тому числі, й зверху. Так, управлінські імпульси повинні вестися. Але питання, пов’язані з успішною діяльністю підприємств, благоустроєм міста, удосконаленням роботи комунальних служб та багато чого іншого мають розв’язуватися тільки на місцевому рівні, без втручання інших сил.

Якщо у свідомості киян закріпиться оця теза, а сама система самоврядності дістане державно-правову підтримку, жодна зміна Київради не зможе зруйнувати систему життєдіяльності міста. І за це з усією рішучістю боротиметься виборчий блок «Євген Марчук — «Єдність».

Друкується на підставі ч. 5, 6 статті 70 Закону України «Про вибори народних депутатів України».