«Б» та «А» — і тракторам «труба»

Сигнали про допомогу лунають з «борту» більшості вітчизняних підприємств, які випускають машини для агропромислового комплексу. Більшість селян через безгрошів’я їх майже не купують. У господарствах, де кошти є, — беруть іноземні. Де фінансів небагато — намагаються придбати імпортну «беушну» техніку (завозити, приміром, секондхендівські комбайни без мита законодавство нині дозволяє). Водночас сотні українських тракторів і десятки комбайнів стоять на складах і за нинішньої ситуації навряд чи до початку польових робіт дочекаються свого покупця. І це сумно, бо посівна, як полюбляли писати раніше газети, — «на носі», а й без того недоукомплектований технічний парк на 80 відсотків «виїздив» свій ресурс. Ставлячи собі запитання, чому іноземці переграють нас на внутрішньому ринку, керівники промислових підприємств, присутні на колегії Держдепартаменту тракторного і сільськогосподарського машинобудування у Глевасі (Київська область), здебільшого, сходились, на двох основних причинах:

а) неувага з боку держави і до галузі, і до агровиробництва загалом;

б) недостатня надійність багатьох машин «made іn Україна».

Хоча під час виступів промовців були і «в», і «г», і «д», й інші літери...

Дилема, яка зачепила наприкінці минулого — на початку нинішнього року майже всі підприємства галузі: або працювати на склад (причому невідомо, чи знайде продукція покупця і звідки брати оборотні кошти), чи зупиняти виробництво. Перемагало переважно останнє. Нині на складах і майданчиках Харківського тракторного заводу, Південного машинобудівного, «Ленінської кузні» тракторів є на 250 мільйонів гривень. Знарядь для обробітку ґрунту на різних підприємствах накопичилось більш як на 50 мільйонів, сівалок — на понад 50 мільйонів, жниварок — майже на 5 мільйонів, машин для збирання цукрових буряків — на більш як 10 мільйонів гривень. Продукція продається важко, хоча — парадокс — українському сільгоспвиробництву цієї техніки бракує. Для підприємств галузі це заморожені обігові кошти, яких і так не вистачає для розвитку виробництва і технічного переоснащення.

Тепер ХТЗ стоїть. Багато інших підприємств сільгоспмашинобудування — на межі зупинки і не мають альтернативних джерел поповнення обігових коштів. Для них це катастрофа.

Генеральний директор ВАТ «Харківський тракторний завод» Олександр Кривоконь (на знімку), аналізуючи виробничу діяльність, каже, що торік підприємство видало «на-гора» 2,5 тисячі тракторів — на 500 більше, ніж у 2004-му.

За оцінками керівника, харків’яни могли б скласти навіть 3,5 тисячі машин.

Але у цьому для підприємства немає сенсу. На кінець минулого року затовареність готовою продукцією сягнула понад тисячу машин. Слабкість вітчизняного ринку сільгосптехніки, вважає Олександр Кривоконь, характеризується неготовністю багатьох споживачів купувати техніку без державного стимулювання. Із 650 харківських тракторів, придбаних в Україні торік, лише кожен четвертий куплено за повну вартість. 62 відсотки техніки брали за 30-відсоткової компенсації вартості, 12 відсотків — за допомогою державного лізингу. Тож зрозумілим стає рівень державного впливу на забезпечення вітчизняного АПК сільськогосподарською технікою. Образно кажучи: бюджетні гроші неабияк сприяють «проштовхуванню» її на вітчизняний ринок.

На думку директора, щоб запустити виробництво, і тепер треба вмикнути компенсаційний механізм. Перерозподілити бюджетні кошти, аби 80 мільйонів гривень з лізингового фонду додатково спрямувати на 30-відсоткове здешевлення вартості вітчизняної сільгосптехніки.

Але цей механізм не задіяний, так само, як і інші придумані у високих столичних кабінетах заходи, що покликані підвищити купівельну спроможність сільгоспвиробників, а ті, у свою чергу, мали можливість купити напередодні польових робіт знаряддя виробництва і зняти у такий спосіб напруження на підприємствах машинобудування. Щоб в аграріїв з’явилися гроші, на державному рівні вирішено було платити їм дотації на кожен гектар посівів. Але 500 мільйонів гривень, які за планами вже до 1 березня мали б з’явитися на селі, стали замість економічного важеля черговим «блефом» про так звану допомогу з боку держави. Те саме стосується й механізму часткової компенсації процентних ставок користування довготерміновими кредитами.

Треба сказати, що жоден закордонний завод не може дозволити собі виробляти сотні машин «на склад», здебільшого їх починають штампувати, коли є замовлення. Проте годі чекати, що збанкрутілі господарства масово подаватимуть заявки на придбання техніки. Координатором між господарствами та заводами у цьому плані намагається виступати Міністерство аграрної політики, яке щороку скидає на підприємства заявку, сформовану через рай- та облуправління сільського господарства. Останні, в свою чергу, спираються на загальну ситуацію в регіонах. Керманичі, прагнучи нарешті вивести село з глухого кута, щедро замовляють техніку. Але це певний самообман, бо платять, врешті-решт, за неї конкретні господарства. Тому вартість заявлених нинішнього року тракторів, комбайнів та сівалок перевищує реально викуплені на більш як 500 мільйонів гривень. Зокрема, сільськогосподарських машин недобрали майже на 350 мільйонів, запчастин до них — приблизно на 100 мільйонів, різного обладнання для переробних галузей — до 50 мільйонів гривень.

Проте вітчизняна техніка накопичується на складах ще й тому, що вона іноді зовсім не відповідає сучасним вимогам. За даними Держмитслужби, торік в Україну завезено 1337 комбайнів різного призначення на суму понад 76 мільйонів доларів, тракторів — 5223, майже на 72 мільйони, іншої техніки — на 68 мільйонів доларів. Цифри свідчать про те, що в багатьох господарствах віддають перевагу закордонним агрегатам, хай навіть на них не поширюються ні дотації, ні компенсації.

— Навіть із Замбії, — розповів директор Держсільгоспмашу Володимир Саченко, возять якісь машини для збирання та обмолоту, а з Коста-Ріки торік імпортовано 50 прес-підбирачів. Особливо непокоїть експансія турецьких та чеських млинів, унаслідок чого у складному становищі опинилися вітчизняні виробники аналогічної техніки, зокрема Могилів-Подільський машзавод. Доки приймалося рішення про часткову компенсацію вартості сільгосптехніки — турецької лише в січні завезли 28 одиниць. У них 60 відсотків дотацій державні — такої ціни Могилів-Подільський витримати не може. Гадаю, що і Держсільгоспмашу, і керівникам наших підприємств треба задуматися над шляхами підвищення конкурентоспроможності вітчизняної техніки та захисту українських виробників, можливо, через квотування машин, що завозяться.

Директор Держсільгоспмашу закликав керівників галузевих підприємств добре замислитися над причинами цього явища і вжити термінових заходів із підвищення конкурентоспроможності (читай — якості) вітчизняної техніки. Адже інколи дешевше і вигідніше отримати готові вузол чи деталь належної якості, вироблені колегами, хай навіть за кордоном, ніж самотужки освоювати всю гаму необхідної комплектації.

Треба сказати, пункту «б» під час колегії також приділялося чимало уваги. Технічна політика ґрунтуватиметься на постулаті: що вміємо якісно робити — виготовлятимемо, що не освоїли чи робимо неякісно — імпортуватимемо. Але нову конкурентоспроможну машинерію таки будемо створювати — під це Держбюджет нинішнього року передбачив 20 мільйонів гривень. Коли вирішуватиметься питання грошової підтримки, по один бік, обіцяють, сядуть науковці, інженери, а по другий — агрономи, тваринники, які аналізуватимуть, треба це чи ні.

Ще 19,3 мільйона піде на технічне переоснащення машинобудування для АПК.

На заводах згадали забутий було досвід залучення провідних іноземних фірм до створення в Україні спільних підприємств з виробництва як нових машин високого технічного рівня, так і якісної елементної бази для вітчизняного сільгоспмашинобудування.

Так, ВАТ «Одессільмаш» збирається разом з фірмою «Лемкен» випускати ґрунтообробну техніку. Кіровоградська «Червона Зірка» у виробництві сівалок кооперується з фірмою «Амацоне». Французька «Моро» закріпиться в Тернополі на місцевому комбайновому заводі, де складатимуть спільно бурякозбиральну техніку. А на ХТЗ досягли домовленостей зі створення тракторів з «Нью-Холландом».