«Стандартизована»... табуретка

Мій дід Антон, котрий помер ще до того, як я з’явився на світ, кажуть, був добрим столяром. У нашій сім’ї ще й досі як реліквія зберігається зроблений ним стільчик, що дістався у спадок від батьків. Виросло на ньому не одне покоління з нашого роду, а він і досі нівроку — сідай хоч малий, хоч дорослий. Робив дід і столи та табуретки, й вікна-двері, й ложки вирізав довгими зимовими вечорами... Навіть домовину собі «заготовив» заздалегідь, бо, повернувшися через багато років на батьківщину з донецьких шахт, знав уже, що небагато йому відміряно. Не знав дід тільки одного: якби оце тепер узявся він за своє ремесло, то мав би багато мороки. Хоч і «струмент» тепер добрий, і з «матірялом» проблем особливих нема, та невтямки було б дідові, що робити ослони чи ложки — це «підприємницька діяльність». А, отже, бери ліцензію, веди «булгактерію», плати податки, пиши звіти...

А то прийшов би ще суворий товариш з течкою і давай вимагати: «А де ваші зразки продукції? А як зі стандартами? Як з якістю? Чи маєте акт радіологічного контролю?» Знаючи про непоступливий характер діда Антона, важко було б поручитися за здоров’я того чинуші, який на власній спині відчув би якість дідового товару. Без жодних там стандартів! У ліпшому разі дід і десятому б «заказав» ті ослінчики «стругати»...

Утім, коли навіть припустити, що плюнув би старий Лелюх на своє столярство та й узявся б шити кожухи (а він і це вмів!), то й тут «прижучили» б його перевіряльники: «А як з якістю вовни? Хто у вас відповідає за техніку безпеки? Чи сертифіковане шило? Покажіть документи на смушки!»

Ще б і штраф «припаяли» — хоч власну домовину продавай!

Смішно? А от полтавцеві Олександрові Козеренку не до сміху. Він, приватний підприємець, теж спокійно собі столярував, від податків не ховався, за оренду невеличкого цеху платив справно, нарікань на свою продукцію не мав... Продукція й справді у нього нівроку — вікна, двері, шафи тощо — все нічим не поступається «заморському» товару, що його завозять до нас у «неміряній» кількості замість того, щоб організувати з нашими майстрами власне виробництво. Але ж то який клопіт! А польські чи іспанські двері — привіз і готово!

Утім, мова не про це. Одного не дуже прекрасного для підприємця дня пожалував до Олександра Миколайовича інспектор з якості державного підприємства «Полтавський регіональний науково-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації» і виявив у маленькій столярні, натрапивши на готові уже двері, «кричущі» порушення. З’ясовується, «перевірена партія дверей дерев’яних ДО-20,6-8,6 в кількості 2 шт., вартістю 1528 грн. не відповідає вимогам указаних НД за такими параметрами: продукція не сертифікована по відсутності маркування, протоколів періодичних випробувань, не проведенню робіт по постановці продукції на виробництво».

Але й це ще не все. Виявив інспектор і «незадовільну організацію вхідного контролю сировини» та «незадовільну організацію приймального контролю готової продукції — відсутність зразків—еталонів шорсткості та маркування, відсутні сертифікати про якість продукції, не проводяться приймально-здавальні та періодичні випробування».

Роблячи висновки, інспектор пише: «Продукція підлягає обов’язковій сертифікації в Україні в системі УкрСЕПРО», а деревина, яку використовує Козеренко, не має «відповідних сертифікатів про якість та висновків Державної санітарно-епідеміологічної служби».

Навряд чи дід Антон чув щось про «систему УкрСЕПРО», але й на його ослінчики в Держстандарті, як і Козеренку, приписали б «розробити план організаційно-технічних заходів, в якому слід зазначити конкретні заходи щодо усунення порушень стандартів, норм і правил та причин, які їх викликали. Затверджений план організаційно-технічних заходів у строк не пізніше 5 днів після видачі приписів надіслати до ДП «Полтавастандартметрологія». Та ще і штраф на 600 грн. «припаяли» б з одночасною забороною «реалізації продукції». Отих самісіньких двох дверей, з якими в таку халепу влип підприємець.

— У жодному разі я не заперечую результатів перевірки, — свідчить Олександр Миколайович. — Згоден я і з тим, що продукція має бути якісна, але ж на мою продукцію ніхто й ніколи не скаржився. Навпаки — скаржаться тепер, адже у зв’язку із «забороною реалізації» виходить, що я підвів замовника. Однак, вважаю, що в більшій мірі вимоги перевіряльників мають стосуватися великих підприємств, де продукція поставлена «на конвеєр», — у них є можливість мати технічні, юридичні відділи, лабораторії для випробувань та перевірки якості, а на моєму підприємстві працює лише двоє осіб — я та мій напарник. Виконуємо індивідуальні замовлення, де сам клієнт диктує нам умови замовлення. Здебільшого використовуємо й сировину самого замовника. Навіть якщо бачимо, що той брус вологіший, ніж має бути, ми попереджаємо людину про можливі наслідки. Але ж у даному разі наші клієнти виходять з того, що за матеріал у них, скільки вони можуть заплатити! І це в них я ще повинен вимагати якийсь «сертифікат якості»?!

Я добре пам’ятаю ті часи, коли столярні вироби виготовлялися на державних підприємствах за ГОСТом, який, до речі, діє й нині. Але ж ми пам’ятаємо і якої якості то були товари! Однак кращих тоді не було: ще те cпробуй купи! Мало не в кожному сільмазі можна було побачити гітару чи скрипку, виготовлені за відповідними ГОСТами, але як же далеко їм було до звучання інструментів Аматі, Страдіварі, Гварнері... Вважаю, що коли людина не має свого «внутрішнього» ГОСТу, то ніякий паперовий їй уже не допоможе...

...Останнім часом у нас багато декларацій з приводу розвитку малого бізнесу. Але позитивних зрушень у цій сфері чомусь надто мало. Майстра-приватника, як бачимо, й нині намагаються «обкласти» різними інструкціями, надуманими стандартами, суворими приписами й постановами... На нього «точать зуби» всі мислимі й немислимі служби. І замість того, щоб з рубанком у руках людина спокійно заробляла собі на шматок хліба, майстер змушений ходити «по інстанціях», писати пояснення, що «він не верблюд» і навіть «студіювати» закони. Адже в будь-який момент його можуть «прищучити по повній програмі»: незнання законів, мовляв, не звільняє від відповідальності. Як, до речі, трапилося і з нашим героєм, котрий якось не вклався в ліміт використання електроенергії і зраділий інспектор буквально вигукнув тоді: «Ну от ти й влетів!»

— І досі ще ніхто не прийшов і не запитав: «А може, вам чимось допомогти? — дивується Козеренко. — Адже, повірте, що моя робота — це навіть не бізнес. За моїх оборотів — це виживання, спосіб заробляти власними руками на шматок хліба. До того ж я ще й сплачую державі все, що належить. А мене за це — штрафом! Розумієте, річ не лише в грошах, хоча для мене кожна копійка дорога. Прикро те, що я займаюсь улюбленою справою, я маю певну (вважаю, доволі високу) кваліфікацію, я роблю красиві речі, але держава — в особі своїх чиновників — хоче весь час зробити з мене дурня! Чому так?

І справді, коли нарешті держава опікуватиметься людьми, які її годують, а не вичікуватиме в особі прискіпливого чиновника, доки вони десь «влетять»?

...Ось такі питання лізуть у голову, коли сидиш на дідовому стільчику, змайстрованому півсотні років тому «за відсутності зразків—еталонів шорсткості та маркування». Та, бач, служить і досі. А от віконні рами, виготовлені 10 років тому на місцевому деревообробному комбінаті з дотриманням усіх ГОСТів, торік довелося викинути. Згнили, прокляті!

Полтава.