Село Красна Слобідка, що в Обухівському районі Київщини, — одне з тих, про яке слава свого часу линула далеко за межами регіону. Та нині свідченням колишнього його розквіту лишилися хіба що будинок культури, подібних якому важко знайти, двоповерхова школа, дитсадок і побутовий комбінат, доглянуті дороги...

Лишилася, звичайно, й сама Красна Слобідка з мешканцями та їхніми проблемами. Як їм живеться нині, в рік села, оголошений Президентом України? Саме про це розмова з сільським головою Володимиром Білошапкою.

— Як і більшість селян, ледве зводимо кінці з кінцями, — каже Володимир Миколайович. — Хоча нині, якщо порівняти з серединою 90-х років, коли по кілька місяців сиділи без зарплати й два роки не опалювали будинок культури та дитсадок, трохи краще. Завершили, нарешті, газифікацію населених пунктів, яку розпочали одинадцять років тому. Голубе паливо тепер одержали і мешканці хутора Руди та села Безіменне, що звідси за 5 та 11 кілометрів. На це витратили 350 тис. грн. Кошти збирали, де могли, — з бюджету, у спонсорів, у депутата облради, у селян, які внесли по 600—700 гривень. Сільрада додала і своїх 19 тисяч. Відремонтували й половину дитсадка, який відвідує нині більш як сорок дітей (розрахований на 150); з допомогою районного «Укртелекому» телефонізували кожну другу хату.

— Головна проблема — це кошти. І як же вдається сільраді їх знаходити та утримувати соціальну інфраструктуру у населених пунктах, де майже тисяча дворів?

— Формуємо місцевий бюджет із трьох статей: фіксованого податку на землю, прибуткового податку з громадян і з оренди землі. Власних надходжень маємо 200 тис. грн., ще 120—130 тис. грн. — державна дотація. Разом набігає 360 тис. грн. Це дає змогу утримувати сільський ФАП, де працює п’ять чоловік, будинок культури, інші об’єкти соцкультпобуту і навіть 36 кілометрів доріг із твердим покриттям...

— Державна дотація не вічна. А закони «Про місцеві податки і збори», «Про місцеве самоврядування» не підказують, як громаді вчитися самій заробляти кошти?

— Ми над цим працюємо вже не перший рік. Щочетверга, наприклад, коли в центрі села проходять базари, кожен продавець за місце сплачує по три гривні. За оренду 90 гектарів земель запасу сільради одержуємо 90 тис. грн., здаємо в оренду і більш як 160 га невикористаних земельних паїв, вісім ставків... Закон дозволяє за оренду брати кошти від одного до десяти відсотків, однак нема з кого більше брати. Але навіть із тих прибутків, які маємо, майже 40 відсотків забирає держава. Якби в країні бюджет формувався знизу догори, а не навпаки, як нині, була б інша картина і село ожило б. Крім того, є такі програми, які село без державної допомоги не потягне. Будівництво доріг чи шкіл, скажімо.

— Рік села, який оголошено в країні, відчуваєте, бачите?

— Поки що ні. Село вимирає. Таке враження, що його давно списали. Торік, наприклад, у нас народилося десять дітей, а померло сорок чоловік. Колись у нашій школі вчилося 1100 дітей, сьогодні — 150. Або ще приклад. Іще чотири роки тому наші селяни тримали 500 корів, а нині 200. Та й хто їх триматиме, якщо закупівельні ціни на продукти тваринництва такі низькі. А на що перетворилася так звана приватизація землі? Раніше з селянина брали за це сто, потім двісті, а нині — до чотирьохсот гривень.

— Невдовзі обиратимуть не тільки депутатів, а й сільських голів. Ви на цій посаді майже патріарх, уже 15 років. Хто поряд з вами претендує на цю посаду в Красній Слобідці?

— Є кілька кандидатів — інженер, учитель, агроном. Але хто б не переміг, на нього чекає нелегка праця. Тому я бажаю всім кандидатам успіху, а переможцю — разом з депутатами попрацювати так, щоб наше село стало краще жити.

— І останнє. На вашому робочому столі бачу «Голос України». Це данина колишній традиції, коли керівник мусив читати центральний друкований орган, чи щось інше?

— Газета «Голос України» порівняно з іншими офіційними виданнями, на мою думку, важливі теми з життя країни висвітлює грунтовніше і професійніше. Широко й гостро пише про всі проблеми. Тому ця газета нерідко є для мене керівництвом до дії, як колись казали...