Виснажені атомом і... чиновниками,обмежили у наданих їм пільгах?або Чому ветеранів ядерних випробувань

«Обпалені ядерним вогнем» — книгу під такою назвою презентовано у Вінниці. Вона побачила світ завдяки старанням обласного комітету ветеранів ядерних випробувань. За розголошення фактів, описаних у ній, ще не так давно можна було потрапити туди, де Макар телят не пас. Утім, нині це вже не є таємницею. Про ядерні випробування в колишньому Союзі, їх кількість і місця полігонів, на яких вони проводилися, мовлено не раз і не два. Щоправда, про подробиці пекельного «дійства» знаємо небагато. Ще менше — про відчуття тих, кому довелося в ті хвилини бути присутніми на полігонах і на власні очі спостерігати за «буро-сизими» (порівняння одного з очевидців) ядерними «грибами». А їхнє подальше життя, схоже, взагалі мало кого цікавить. Дізнатися про пережите ними дають можливість спогади, зібрані у згаданій книзі головою обласного комітету ядерних випробувань Борисом Хмельовським. На жаль, дехто з представлених героїв, у виданні більше ста розповідей, уже ніколи не триматиме в руках цього видання.

Поки друкувалася книга, у набір її здали наприкінці минулого року, а до читача дійшла на початку нинішнього, в області не стало ще 28 «ядерників». Найприкріше те, каже Борис Олександрович, що вони покинули цей світ з образою у серці. Та й у нас, ще живих, вона глибоко засіла у свідомості. Несправедливість інколи завдає більше морального болю, аніж фізична недуга. І про це також ідеться в книзі. Вона для нас, як рятівна соломинка, ще один, можливо, останній шанс привернути увагу до проблем людей, виснажених атомом. Усі інші можливі для цього засоби — багаторічні листування, письмові звернення, записи на прийоми до посадовців, місцевих і столичних (індивідуальні й колективні), — ми вже використали. Нам співчували і співчувають. З нами погоджуються, що держава обійшлася з цією категорією людей несправедливо... Цим усе й закінчується.

Чиновники — проти ракетників

Ще у 1992 році ветерани ядерних випробувань і учасники військових навчань із застосуванням ядерної зброї отримали приємну звістку. Стало відомо, що держава прирівняла їх у статусі до ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Сподівалися, що нарешті й вони зможуть трохи полегшити своє життя, користуючись відповідними пільгами. Дуже багато часу пішло на оформлення документів. Найдовше доводилося чекати підтвердження участі у навчаннях із застосуванням ядерної зброї. Від цього залежало присвоєння категорії ліквідатора — першої, другої чи третьої. «Та яким же було наше здивування, — каже Б. Хмельовський, — коли довідалися, що видані нам посвідчення на ділі не дають можливості скористатися тими видами пільг, що їх мають «чорнобильці».

Лише у половинному обсязі, каже співрозмовник, ними користуються ті, хто має посвідчення ліквідатора першої чи другої категорії. А в кого третя категорія, їх ще більше обмежили у пільгах. Але ж ми так само, як і «чорнобильці», маємо «букет» однакових хвороб. Як кажуть, нюхали один і той же порох. Без ліків не обходимося жодного дня. Нам так само потрібна щорічна допомога на оздоровлення, на лікування. На відміну від ліквідаторів аварії на ЧАЕС, не маємо її. Не скоротили пенсійний вік. Чим ми завинили перед державою?.. Хто може визначити, кого атом «обпік» менше, а кого більше? Думаю, якби автори цього документа проконсультувалися з ученими-ядерниками, не допустили б такого. Адже ми на полігонах не були спостерігачами. Як ліквідаторів у Чорнобилі, нас так само кидали у саме пекло. Кому не відомо, що після кожного ядерного випробування на полігонах проводилися військові навчання? У документі про пільги не йдеться про вдів «ядерників». А яких же мук зазнали ці жіночки, доглядаючи своїх хворих чоловіків!.. Скільки коштів витрачено ними на лікування з бідного сімейного бюджету. Жодним словом не обмовлено про дітей, яких змушені обділяти у допомозі, бо кошти більше потрібні на лікування хворого батька...

Недавно вінницькі «ядерники» зіткнулися ще з однією, на їхню думку надуманою, проблемою. В області, як відомо, дислокувалася 43-тя ракетна армія. Після її ліквідації переважна більшість офіцерів і прапорщиків залишилися у місті над Бугом. Вони й поповнили лави згаданої громадської організації — обласного комітету ветеранів ядерних випробувань. Чинне законодавство дає їм право на отримання тих самих посвідчень, що й ветеранам-«ядерникам», адже і ті, й інші мали справу з ядерною зброєю.

— Спочатку, — продовжує керівник організації, — у чиновників з Міноборони, які оформляють такі документи, не виникало зайвих питань. Але раптом справа загальмувалася. 36 ракетників отримали документи, решта, а це приблизно ще стільки, змушена чекати.

Коли таке чекання розтягнулося на тривалий час, Б. Хмельовський став з’ясовувати його причину. «Виявляється, — каже Борис Олександрович, — ті, від кого залежить видача таких документів, раптом спіймали себе на думці, що вони неправильно читають одне з положень чинного законодавства. Ніяк не збагнуть, до якого епізоду можна, а до якого — не можна, застосовувати такі слова: «...брали участь у складанні ядерної зброї». Мовляв, якщо хтось складав ракету в заводських умовах, то він не підпадає під статус ліквідатора. Бо такі дії, нібито, мають стосуватися лише тих ракетників, які мали справу із складанням ракет у військовому підрозділі».

Поки чиновники читають — ракетники чекають. Заодно висловлюють різні здогадки. Кажуть, що хтось злякався появи великої кількості нових «ядерників». Коштів і без того бракує, а тут — нові пільговики. «От і маємо тепер ситуацію, — пояснює співрозмовник, — коли два ракетники служили в одному й тому ж підрозділі, але статус у них різний: один має посвідчення ліквідатора, інший не встиг його оформити, а тепер уже й не знає, вдасться це коли-небудь чи ні?».

Кілька років тому автор цієї публікації розповідав у газеті про справді пекельну роботу ракетників — ліквідацію ядерної зброї. Публікація неспроста була названа промовисто «А смерть ходила поряд...» Жахливі епізоди довелося повідати читачам. Сьогодні ще одна розповідь, почута з уст найстарішого члена Вінницької організації ветеранів ядерних випробувань Тимофія Грицишина. Ядерний «гриб», який йому довелося побачити 14 вересня 1954 року, дотепер у нього перед очима. Його сизо-бурий колір не стирається з пам’яті.

Після ядерного вибуху на полігон приводили дітей на екскурсію

На ядерний полігон у місті Тоцьку, що в Оренбурзькій області, старшина надстрокової служби Тимофій Грицишин прибув у складі свого підрозділу 25 травня 1954 року. Протягом усього часу, аж до 14 вересня того ж року, бійці активно готувалися до військових навчань. Саме того вересневого дня, як відомо, в Тоцьку було проведено друге в історії Союзу випробування ядерної бомби. Одного не могли збагнути солдати, навіщо їм на навчання видали новеньке обмундирування? У час «Х» усе стало зрозуміло: на полігон прибуло найвище керівництво держави на чолі з тодішнім Першим секретарем ЦК КПРС Микитою Хрущовим. А командував «парадом» маршал Георгій Жуков.

Для Жукова обладнали окремий бліндаж, згадує колишній старшина. До того ж він зусібіч був обставлений великими... дзеркалами. У них мали відбиватися, до подробиць, усі події, пов’язані з ядерним вибухом. Усі військові підрозділи — загалом більш як 30 тисяч солдатів і офіцерів мали у своєму розпорядженні 600 танків, 500 бронетранспортерів і 320 літаків — отримали однакове завдання: прорвати оборону противника із застосуванням ядерної зброї.

Коли у небі з’явилися три літаки (один ніс ядерну бомбу, два інші супроводжували, щоб не відхилився від курсу), пролунала команда: «В окопи!». А потім, каже співрозмовник, так рвонуло, що в декого кров пішла з вух. Укриття наполовину присипало землею. «А воно верне! — згадує Грицишин. — Клекоче, двигтить земля. Господь його знає, наскільки піднявся в небо той «гриб». Після короткого затишшя — нова команда: «В атаку!». Заревіли танки, загуділи над головами літаки, вдарили гармати...» Бійці 69-го танкового полку, в якому служив Грицишин, уже через п’ять хвилин змушені були стягувати з себе протигази. Не було чим дихати від пекельної спеки.

Що характерно, умовний противник також був споряджений найсучаснішими на той час зразками техніки. Її й справді виставили у радіусі приблизно 10 кілометрів від місця вибуху. Тільки замість бійців до танків і БТРів прикріпили... тварин — кіз, собак, ягнят. Лише ріжки та ніжки залишилися від них. Що казати, коли більшість техніки розплавилася, навіть танки пошматувало й порозривало... Земля спопеліла на шкло.

Жуков після того залишив спогад (його слова наведені у книзі): «Коли я побачив атомний вибух, переглянув вкотре кінострічку, де було в деталях зафіксовано все, що відбувалося після вибуху, дійшов висновку, що війну із застосуванням ядерної зброї не можна вести ні за яких умов».

З кожного учасника тих тактичних навчань узяли письмову підписку про заборону розголошувати військову таємницю протягом 25 років і відправили назад у свої підрозділи. «Ніхто нас не обстежував ні на полігоні, ні після повернення з нього, — каже Т. Грицишин. — Це вже пізніше, коли з тих подій зняли гриф «таємно», я довідався, що із 45 тисяч учасників тих навчань протягом двох наступних років пішло із життя 30 тисяч осіб. Із спогадів про події на тоцькому полігоні, які мені вдалося прочитати, найбільше вразив і обурив один неймовірний факт. Через деякий проміжок часу місцева влада, аби задовольнити допитливість людей, а ще більше — утвердити у їхній свідомості, що маємо наймогутнішу зброю, організовувала на полігон екскурсії для учнів та передовиків виробництва.

Моєму співрозмовнику через два роки виповниться 80. Він, як і всі «ядерники», також хворіє. А своє довголіття пояснює спадковістю. Каже, що батькам вдячний за міцне здоров’я. Матері, Ксенії Степанівні, дотепер кланяється за це у ноги. «Скільки ж їй років?» — «Та вже ген-ген, 103 стукнуло. Та й батько нівроку прожив, до 84 літ».

А ще Тимофій Федорович переконаний, що радіоактивні речовини «бояться» спиртного. Він не приховує, що постійно виганяв їх зі свого організму спиртними напоями. «Не подумайте, що я пияк, Боже збав, люди у нашому селі з гарною назвою Лелітка, це у Хмільницькому районі, такого не скажуть. Та й роботу я мав завжди відповідальну. Але, повторюю, якщо організм міцний змалку, він може боротися з тим лихом. Тільки треба йому трохи допомагати».

У Т. Грицишина статус ліквідатора другої категорії. Каже, що півціни сплачує за електрику, телефон і газ. А ще, за його словами, отримує щомісячно 69 гривень «гробових», на так зване чисте харчування. Оце й усі пільги.

Треба ж такому статися, що в ядерних випробуваннях брав участь ще один представник їхньої родини — племінник, син рідного брата Олександр Грицишин. Сталося це 2 серпня 1987 року на полігоні на Новій Землі. Хоч ще молодий, 1960 року народження, але теж мучать недуги.

Для довідки. Загалом у нашій державі налічується 7,5 тисячі членів Всеукраїнської спілки ветеранів ядерних випробувань.

Вінницька область.