Геннадій Руденко: «Я роблю паузу в політиці»

Про Геннадія Руденка, наймолодшого у цьому скликанні голову Комітету з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, говорять багато. Колеги, навіть опоненти, поважають за коректність та чесність — він ніколи на тримався за посади (найперший після «помаранчевої» революції відмовлявся від портфеля голови комітету) й відкрито заявляв про непопулярні рішення, бо вважає, що популістські лозунги — найліквідніша валюта у політичному бізнесі. Молодь, навіть аполітична за поглядами, знає Геннадія Борисовича як спортсмена-екстремала, який у непленарні дні може з’явитися у джинсах, а на вихідних — приїхати на роботу на мотоциклі. Він фахівець у сфері екології, завдяки якому в Україні імплементували Кіотський протокол і всерйоз зацікавилися альтернативними видами палива й екологічним бізнесом у цілому. Щоправда, ліберала та реаліста, який є автором чи співавтором понад 200 законопроектів, немає у жодному виборчому списку березневих перегонів.

— Геннадію Борисовичу, ви вирішили зовсім піти з політики? Вам набридло бути головним екологом-законодавцем?

— Ні, просто потрібна пауза. Хочу зробити крок назад, щоб пізніше зробити два вперед. Авторитет можна завойовувати роками, а втратити одним натиском кнопки. Я не вважаю свою місію в політиці вичерпаною. Але нині модель формування виборчих списків мене не задовольняє. Я абстрагуюся від перегонів і переговорів, що побудовані на ідеї «дружити проти когось», щоб не зраджувати своїм принципам. Чесно скажу, хочеться спробувати себе у виконавчій владі — мій досвід та знання це дозволяють. Я ліберал, мені подобаються сміливі та новаторські ідеї, які легше реалізовувати будучи урядовцем. Тим паче що я люблю бачити результати своєї роботи кожний день, а не чекати роками й шукати підтримку того магічного числа депутатів у Верховній Раді — 226 голосів.

— Як ви оцінюєте той ажіотаж, що сьогодні спостерігається за місця у списках до парламенту?

— Пам’ятаю, в якомусь творі було: барикади спорожніли, герої, колись зв’язані солідарністю, перетворилися на одинаків, які хватаються за все, тільки уціліти б. Не лише у парламенті можна творити політику й рухатися вперед.

— На які зміни ви чекаєте?

— У нас зміни на краще йдуть так швидко, що ніщо хороше не встигає прижитися (сміється). Якщо серйозно, то точно має змінитися прохідний бар’єр у парламент. Скажімо, 10 відсотків — для партій, до 15 відсотків — для блоків. Доцільно повернутися до схеми пропорційної моделі, але на засадах регіональних рейтингів, тобто з урахуванням активності кожного депутата в окрузі, оскільки сьогодні сам принцип формування списків — кумівський, він не залежить від активності й позиції конкретних персоналій.

Думаю, що майбутні депутати повинні прийняти кодекс поведінки. Сьогодні нинішня влада отримала бумерангом критику, яка інколи необ’єктивна, але політично доцільна з боку сьогоднішньої опозиції. Тому що сама нинішня влада (вчорашня опозиція) досить часто критикувала й звинувачувала своїх попередників. Безпідставно й бездоказово, інколи з розмахуванням рук та бійками. У багатьох країнах, що мають етику поведінки в парламенті, політики сперечаються на ідеологічній платформі. Саме на ній — з самого початку і до останнього дня — має працювати майбутній парламент. А сьогодні, на жаль, зовсім інша ситуація: під вибори майже всі стають демагогами та популістами.

І найголовніша зміна, якої потребують усі, — влада повинна стати відповідальною за свої дії, а кожен українець має знати, хто і за що відповідає. Політика — штука раціональна, і головний критерій оцінки діяльності будь-якого депутата і урядовця —його ефективність. Я за підхід, де політик розглядається як топ-менеджер, що наймається суспільством на певний термін заради ефективного управління державою.

— Які розчарування у вас виникали протягом чотирьох років і на які граблі не наступати ви порадите своїм колегам?

— Не так давно розчарувався колегами, які через політичну недоцільність чи несміливість не підтримали мою постанову про зняття мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Хоча в кулуарах деякі парламентарії зізнаються, що ринок землі справді потрібний і право власності має працювати в повному режимі. Ринок землі дасть змогу контролювати свою власність, продавати, міняти, закладати. А нині процвітає тіньовий ринок землі, на якому заробляють чиновники, а власники майнових паїв отримують мізерну орендну плату або натуроплату. У мене немає жодного сумніву, що на початку наступної каденції закон буде схвалено, навіть конституційною більшістю. А поки що депутати набирають бали в очах пересічних громадян, яким задурюють голови гаслами про примарну колективну та державну власність на землю.

— Чим ви це пояснюєте?

— Більшість політичних сил продовжують бути заручниками непослідовних дій і соцопитувань. Ті, хто відчуває силу, — йде напролом інколи з цинічним відчуттям власної переваги. За ким сили немає — не придумують нічого нового. Замість того, щоб відстоювати у суспільстві власну точку зору, кандидати стають заручниками маніпуляцій політтехнологів навіть якщо нав’язана тема хибна. Політики бояться переконувати і відстоювати цікаві і потрібні для майбутнього, а не для виборів, пропозиції. Власна жага потрапити до політичного олімпу, на жаль, переважає.

Упевнений, що завтрашня нова коаліція має бути об’єднана навколо непопулярних рішень — інакше країна жодного прориву не зробить. Зможуть урядовці сформувати таку команду, яка готова взяти на себе цей ризик і вантаж реформ, — буде успіх. В іншому разі — стагнація й низькі показники розвитку економіки й суспільства.

— Чотири роки ви вивчаєте екологічні проблеми. Їх стало більше?

— Вони стали відкритішими й зрозумілішими. Виділяти окремо якісь не можна — усі важливі. Ось наприклад, у важкій промисловості ми — заручники енергоємних технологій; не менш непокоїть і проблема відходів; наразі актуальне питання підтоплення.

— Що вам не вдалося зробити за ці роки і за чим шкодуєте?

— Жалкую, що на це скликання не випали серйозні реформи, що не вдалося лібералізувати «чорнобильське» законодавство, воно залишилося «совковим». Але мета досяжна, якщо вона поставлена: напрацьована непогана база для проведення реформ і в надрокористуванні, і в чорнобильських питаннях. Я задоволений потужним стартом Кіотського протоколу і розчарований гальмуванням виконавчої влади у цій сфері. Задоволений тим, що значно піднялася плата за забруднення навколишнього середовища. Задоволений, що потроху до охорони довкілля стали серйозніше ставитись.

— Коли власникам підприємств буде вигідно дбати про екологію і сучасні технології очищення навколишнього середовища?

— Гадаю, найближчим часом в Україні запрацює міжнародна модель: забруднювач платитиме за забруднення значні кошти. Тоді й матимемо схему, за якою підприємствам буде вигідніше вкладати кошти у нові енергозберігаючі технології, а не у штрафи за забруднення.

— Чи є сьогодні в українського бізнесу бажання вкладати гроші в розвиток інноваційних технологій?

— Закон бізнесу — зацікавленість. Тому бізнесові кола треба зацікавити ринковими перспективами, що можуть відкритися після реалізації тієї чи іншої ідеї. Так, вкладати гроші у нерухомість — вигідніше і менш ризиковано, але інновації — майбутнє, і окремі компанії вже розуміють це.

— Нині експерти, політики, науковці, та навіть уже й співаки, сперечаються навколо створення сховища для відпрацьованого ядерного палива? Як ви відноситеся до такої ідеї?

— Я не погоджуюся, що це смітник для України. Відпрацьоване ядерне паливо, яке сьогодні наша країна відправляє до Росії, — це дорогий ресурс, а не сміття. Угода про зберігання передбачає, що після 2010 року паливо в переробному вигляді повернеться до нас. І де зберігати високоактивні радіоактивні відходи? Ми фактично працюємо за схемою, коли платимо за те, щоб від нас вивезли відпрацьоване паливо, а потім ще раз платимо за те, щоб його повернути в частково переробленому вигляді. Переконаний, що кожна країна має сама піклуватися про екологію і зберігати на своїй території свої відходи. Деякі країни не бажають приймати чужі відходи, проте для власних потреб вони будують сховища. В Україні існує інформаційний вакуум стосовно ситуації з відпрацьованими ядерними відходами та поводження з ними. І це одне з тих питань, навколо якого політичні сили повинні об’єднуватися, а не заганяти себе у глухий кут. На мою думку, питання, що стосуються ядерної безпеки, мають обговорюватися без табу з громадськістю, а наявні проблеми не повинні замовчуватися.

— Своєрідним моніторингом екологічної ситуації в державі можна вважати кількість листів і скарг, що приходять у ваш комітет. Наскільки я знаю, пишуть вам дуже багато?

— Справді, листи йдуть кожний день з різних областей. Ми навіть спеціально створили сайт комітету, де є книга скарг, щоб у режимі реального часу можна було бачити, де і на що звернути увагу. Багато скарг на підприємства важкої промисловості, що забруднюють атмосферу, на вирубку зелених насаджень, на сміття... Деякі істотні пропозиції розглядаються на комітеті. Сподіваюся, що така практика продовжуватиметься моїми наступниками.

— Геннадій Руденко в 2002 році і 2006-му — це різні люди. Ви стали сміливішим в оцінках ситуацій та людей.

— Це тому, що я не йду в парламент (посміхається). Однак парламент для мене ніколи не був самоціллю. Я йшов туди, бо бачив безлад, правову вакханалію в країні, у своєму окрузі. А потрапивши до Верховної Ради, зрозумів — не святі горшки ліплять, і не лише Верховна Рада виправить ситуацію. Має відбутися зміна поколінь, а з нею — й система цінностей, світогляду та моделі управління.

— Які найприємніші враження від роботи?

— Знайомство з новими людьми. Я знайшов товаришів —Ігоря Шурму, Володимира Зайця. Симпатизую багатьом політикам: і з колишньої команди Кучми — там багато мастодонтів, і з нинішньої команди Ющенка — там переважно молода еліта, і це приємно.

— А чи багато друзів ви втратили?

— Треба сказати, що більшість друзів — мої шкільні, інститутські товариші. Вони були і є.

— Зізнайтеся, скільки часу ви проводите вдома? Що залишається за межами роботи, на що вистачає часу?

— Відсотків 40 часу — вдома, раніше й того було менше. Сьогодні для мене пріоритетом є сім’я. Донька у цьому році пішла у перший клас, хочеться з нею займатися домашніми завданнями, із сином — пограти у футбол, постріляти по мішенях. Мрію про третю дитину.

— Якою буде майбутня Верховна Рада?

— Ми усі повинні зрозуміти, що є злети і падіння. І завжди набагато важливіше розуміти, з чим ти залишишся під час падіння. Впевнений, новий парламент буде кращим у сенсі цього розуміння, у нього є всі шанси на це.