Яке ж зрошення потрібне Україні?

Саме це питання так і залишилося невирішеним навіть після проведення нещодавніх парламентських слухань «Актуальні проблеми зрошення, підтоплення та повеней в Україні»

В останні десятиріччя проблема води, надійного забезпечення якісними водними ресурсами стала однією з найголовніших майже для всіх країн світу. І хоча Україна за наявними міжнародними оцінками належить до держав з низькою водозабезпеченістю (1000 м3/рік-людина), площа підтоплених земель та частота руйнівних повеней на її території зросли майже втричі зі щорічними збитками більш як два мільярди гривень.

Однак перші парламентські слухання з проблем підтоплення земель, зрошення та повеней було проведено лише в березні 2003 року за ініціативи колишнього міністра екології В. Шевчука. Та вже тоді у виступах академіка НАНУ В. Шестопалова, професора А. Яцика та інших фахівців відзначалося про посилення регіональних тенденцій підтоплення земель та їхній зв’язок із активізацією небезпечних екзогенних геологічних процесів: зсувів, просідань, карсту тощо. Зокрема, йшлося про те, що їх розвиток у басейні Дніпра, Причорномор’ї та Карпатському регіоні значно погіршив проектні умови експлуатації магістральних каналів, захисну здатність вертикальних та горизонтальних дренажів, техніко-економічні та екологічні показники зрошення.

Результати аналізу, проведеного нещодавно Інститутом проблем національної безпеки, підтвердили ці висновки, зокрема, на прикладі Херсонської області, яка має найбільше в Україні техногенне водно-екологічне навантаження — до 470 тис. га, або 25 відсотків орних земель за рахунок масштабного розвитку зрошення. Ось деякі з них.

По-перше, сьогодні відбувається значне розширення процесів підтоплення на вододілах та площах, прилеглих до водосховищ Дніпра із середнім підпором ґрунтових вод до 10 м та навколо них майже 30 тисяч штучних малих водосховищ, ставків, де середній підпір становить до 5 метрів.

По-друге, відбувається скорочення в декілька разів обсягу водоненасичених порід під ґрунтами, що збільшило ризик підтоплень та затоплень. Так, за попередніми оцінками, обсяг техногенних вод на Херсонщині в межах зони ненасиченої фільтрації перевищує 10-річну норму природного живлення, а їх накопичення в зоні слабопрониклих порід практично унеможливлює ефективну роботу вертикального дренажу для зниження рівня ґрунтових вод.

По-третє, в результаті суцільної зарегульованості русла місцевих річок втратили свою дренуючу здатність, стали областями техногенного підпору і живлення підземних вод. Як наслідок сталого водонаповнення, водокористування вже втричі перевищує їх природну водовідвідну здатність і ще більше посилює розвиток підтоплення.

По-четверте, сучасні межі Причорноморського басейну підземних вод у Херсонській області мають такий вигляд:

— на півночі природна дрена в долині Дніпра стала зоною регіонального підпору і живлення ґрунтових і артезіанських вод Каховським водосховищем;

— річкові долини Інгульця на заході та Молочної на сході заекрановані впливом зрошувальних масивів;

— зона південного регіонального стоку в межах Чорноморсько-Сиваського узбережжя завдяки підпорному впливу води, що втрачається з Північно-Кримського каналу та місцевих ставків, також стала гідравлічним бар’єром для ґрунтових і поверхневих вод місцевого формування.

Висновок стосовно подальших водно-екологічних перспектив Херсонщини очевидний: в умовах практичної втрати природного дренажу та зниження ефективності техногенного дренажу, змін кліматичного чинника область приречена бути суцільно підтопленою.

Нині площі осолонцьованих ґрунтів тут становлять 426 тис. га, до того ж значна їх частина вже підлягає виключенню із сільськогосподарського використання. За останнє десятиріччя середня врожайність та якість сільськогосподарської продукції, за значного зростання собівартості, знизилася майже на 50 відсотків. Торік тут зібрано найменші в країні врожаї сільськогосподарських культур. Таким чином, падіння родючості зрошуваних земель та загальний кризовий стан у сільському господарстві призвели до збитковості зрошувального землеробства, оскільки врожаї стають дедалі меншими від економічно доцільних. Далі так поводитися з головними життєзабезпечуючими ресурсами України (ґрунтами та водою) не можна. Рівень захворюваності землі, яку звикли звати годувальницею, яскраво ілюструє динаміка врожайності.

Автори цієї статті сподівалися, що шляхи вирішення цієї надзвичайно актуальної проблеми буде всебічно обговорено під час проведення нещодавніх парламентських слухань «Актуальні проблеми зрошення, підтоплення та повеней в Україні». Адже в сучасних умовах експлуатація побудованих 30—40 років тому систем зрошення стає сумнівною за технічними, економічними та екологічними показниками.

Однак цього не відбулося. Більшість промовців, починаючи з голови Держводгоспу В. Сташука, лише вимагали виділення з бюджету додаткових коштів на відновлення зрошення та проведення захисних заходів. Причому це звучало недостатньо аргументовано за відсутності аналізу еколого-економічних перспектив, потенційних втрат на реконструкцію зрошуваних масивів. Наводили лише приклади періоду екстенсивного використання природних ресурсів. Не пролунало жодного слова про те, що поверхневі та підземні водні ресурси в умовах регіонального підтоплення втрачають екологічну якість, а ґрунт — свою родючість унаслідок осолонцювання та засолення. Не розглянуто можливостей впровадження басейнових схем водокористування на зразок розвинених країн Європи.

Аналогічна ситуація склалася і під час розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради проектів рекомендацій парламентських слухань. Мотивацію проекту, підготовленого авторами цієї статті, завдяки «старанням» головуючого А. Мартинюка навіть не було заслухано. Видається, що на державну політику в цій важливій сфері намагаються впливати ті, хто колись отримував нагороди за розвиток меліорації, перекриття річок і хто сьогодні замовчує зв’язок цих «грандіозних перетворень» із сучасними масштабами підтоплення та його згубними наслідками.

Мимоволі постає запитання: з якою метою вимагаються державні кошти, якщо ніхто не гарантує у майбутньому підвищення ефективності водогосподарської діяльності? Реалізація таких планів без наукового підходу до вивчення доцільних масштабів зрошення та його негативного впливу може мати для землі та всіх нас просто катастрофічні наслідки. Все це ми проходили за радянських часів, коли результатами подібного «господарювання» стали трагедія Аралу, засолення оаз Середньої Азії, спотворені землі пониззя Волги, Дону, Дніпра.

Нині регіональний підйом рівнів ґрунтових вод уже прискорив розвиток локальних зон підтоплення у 550 містах та селищах, де мешкає до 70 відсотків населення. Особливо це стосується гірничодобувних районів, де втрати води з водопровідно-каналізаційних мереж становлять 45 відсотків, а підвищення рівнів ґрунтових вод — 35 м. Фактично ми проводимо унікальний у світовій практиці екологічно небезпечний експеримент із замочування порід у підґрунті житлових та промислових об’єктів зі зниженням їх міцності, прискоренням деформацій тощо. Як результат: забруднення підтопленого водопроводу у Суходольському, викид пливунних мас на масиві «Тополь» у Дніпропетровську, руйнація комунікацій у Алчевську та будинків у Львові. Все це — не епізоди, а перехід наших промислово-міських агломерацій у стан перманентних аварій і катастроф з високим ризиком матеріальних та людських втрат, головним детонатором якого є техногенне підтоплення. На сьогодні від нього потерпає більш як 20 відсотків території та майже 30 відсотків населення України. Воно стало чинником загрози національній безпеці у сфері природокористування, пов’язаним з прогресуючою деградацією водних та земельних ресурсів, погіршенням умов проживання та праці населення.

Чи є вихід з ситуації? В альтернативному проекті рекомендацій парламентських слухань ми пропонували таке:

Оскільки це проблема державної ваги, то Кабінету Міністрів України та Раді національної безпеки і оборони України варто було б терміново розглянути на своїх спеціальних засіданнях проблему боротьби з підтопленням та його негативними наслідками з визначенням головних координаційних установ у цій сфері, якими могли б стати Відділення наук про землю НАН України та Інститут проблем національної безпеки, а також ситуацію, пов’язану з демонтажем і руйнацією меліоративних систем зрошення та завданням державі значних матеріальних збитків.

Поряд із цим Кабінету Міністрів України варто невідкладно розглянути стан виконання положень указу Президента України від 04.02.2003 р. № 75/2003 «Про стан безпеки водних ресурсів держави та якість питної води в містах і селищах України» та постанови КМУ від 29.04.04 № 545 «Про державну програму запобігання та боротьби з підтопленням земель», причини недоліків у здійсненні державного управління у сферах охорони та використання водних ресурсів з внесенням пропозицій стосовно поліпшення організації діяльності спеціальних уповноважених органів виконавчої влади у зазначених сферах, а також стан організації першочергових заходів щодо усунення наслідків водно-екологічної кризи в Херсонській, Миколаївській, Одеській областях, АР Крим, Донбасі, неухильного виконання структурами Держводгоспу вимог Закону України «Про загальнодержавну програму розвитку водного господарства» стосовно попереднього еколого-економічного обґрунтування перспектив функціонування водогосподарських об’єктів.

І, напевно, Верховній Раді України потрібно створити тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради з питань вивчення проблем регіонального підтоплення, його довгострокових соціальних, економічних, екологічних наслідків і загроз.

Переконані, що на тлі глобальних змін клімату, негативного впливу на стан земель спотвореної річкової мережі, мова має йти не про подальші рукотворні зміни навколишнього середовища, а про максимальне відтворення природних механізмів взаємодії води, ґрунтів, ландшафтів, біосфери, як головних національних багатств України. Для того, щоб земля залишалася страховим фондом держави, необхідно побудувати досконаліші системи відновлення втраченої за півстоліття родючості, стимулювання високої культури землеробства та запобігання підтопленням.

Олександр ТКАЛЕНКО,народний депутат України, фракція Народного руху України,Євген ЯКОВЛЄВ,доктор технічних наук, головний науковий співробітник Інституту проблем національної безпеки Ради національної безпеки та оборони України.