Рівно рік тому «Голос України» докладно розповідав про брутальний напад групи осіб «кримінальної зовнішності» на канцелярію патріархії УАПЦ та редакцію релігійно-культурологічної газети «Наша Віра». Під час «операції», що швидше нагадувала «зачистку», ніж бодай натяк на цивілізоване дійство, молодики побили священика та викинули з будівлі разом з газетами редактора «Нашої Віри» — відомого письменника, лауреата Шевченківської премії, колишнього політв’язня, людину надзвичайної інтелігентності і шляхетності 75-річного Євгена Сверстюка.

Тоді, в березні минулого року, патріархія УАПЦ офіційно запевнила, що не розглядає цей інцидент як прояв внутрішньоконфесійної боротьби чи як результат майнового конфлікту, а як звичайний злочин, оскільки жодного рішення суду про примусове «звільнення приміщення» не було. «Виселенці» просили Президента, Прем’єр-міністра і міністра внутрішніх справ посприяти їм у поверненні приміщення та майна патріархії, редакції, а також матеріальних цінностей Українського центру візантиністики та патрології, розташованого за цією ж адресою.

Минув рік. Проходячи повз Трьохсвятительську, 8-а, де завжди були для всіх відкриті виставка ікон, книгарня, церква, культурний центр, натикаєшся на замок на брамі. Мерзота запустіння панує в колись святому місці. Чому мовчить нова влада, для якої імена потерпілих надто відомі, щоб ними знехтувати? Чому органи правопорядку за рік так і не зацікавилися інцидентом, в якому, до речі, нападників прикривали люди в міліцейських мундирах? Відповіді на ці запитання шукають представники української інтелігенції, котрі змушені звернутися до громадянської совісті, якщо посадова спить. Автори звернення, люди, котрих у нас називають цвітом нації, — письменники, артисти, культурологи, науковці, юристи, — не тільки «стукають» до сумління співвітчизників. Вони порушують таке делікатне питання, як відповідальність за стан церкви, котру використовують не в благочестивих цілях «вовки в овечих шкурах».

Нагадуючи про погром річної давності та безкарність «ватаги розбійників на чолі з отаманом в одязі митрополита», автори звернення б’ють на сполох: «Перед нами наочний приклад деградації і суспільства, і церкви, і віри. Церква, яка не будує особу і не єднає націю, — це нонсенс, це «православний атеїзм»! Хіба може втриматися держава з такою церквою?»

Можливо, вищі посадовці, зокрема керівні «силовики», замисляться над цим питанням, запалюючи свічки перед образами у фокусі телекамер?