Про Тараса Шевченка, який пройшов шлях від селянина-кріпака до володаря душ і умів нації, з його знанням людей та пристрастей, творчою енергією, що компенсувала його самотність і перетворювала на самодостатню особистість, можна сказати словами євангеліста: «Се человек».

Складною, мабуть, приреченою на вічні зміни, залишається інтелектуальна доля його творчої спадщини. Кожне нове покоління прочитує текст життя і творчості Т. Шевченка по-своєму.

Після смерті поета почався процес канонізації та глорифікації його образу як генія, кумира нації, народного трибуна, пророка. Такий обшир літературних, громадських, політичних образів позбавляв Т. Шевченка рис живої людини, творчої особистості з її вадами, внутрішніми конфліктами, драмою життя.

У свідомості активного українства існує декілька усталених образів Т. Шевченка. Для численних інтерпретацій «політичного образу» творчість та життя поета є аргументом у протистоянні ідеологій. Так, з точки зору радянської доктрини, в тому числі теорії соцреалізму, Т. Шевченко сприймався як революціонер-демократ, сподвижник В. Бєлінського, М. Чернишевського, М. Добролюбова. Одним з варіантів радянського образу був погляд на Кобзаря як предтечу більшовизму, натхненника класової боротьби.

Володимир ЛИТВИН, Голова Верховної Ради України, академік НАН України

«Націоналістична» доктрина творила з поета уособлення колективної душі народу, речника національної свободи, ідеолога державності, називала джерелом національного менталітету, каталізатором визвольного руху. Цілком очевидно, що «ідеологізуючі інтерпретації» спадщини Т. Шевченка — радянська та «націоналістична» — збігалися у своїх крайнощах. Відоме послання поета «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм» протилежні ідеологічні табори сприймали по-своєму: одні бачили в ньому «заклик до революції», інші — «кодекс державотворення українства».

У сучасному культурному просторі є і науковий образ Шевченка, створений кращими силами української літературознавчої думки. До речі, модерний образ Шевченка як міфотворця викликає різні психологічні реакції: декого вабить інтелектуальна вишуканість нового образу, інших дратує незрозумілість, неприродність, зайвий інтелектуалізм, властиві цьому образу.

Кожній національній спільноті потрібний свій «геній-міфотворець», який витворює свідомість свого народу. Кожній нації потрібний свій міф і національні міфотворці.

Справді, тексти Т. Шевченка народжують безліч смислів, які вибудовуються у цілу низку опозицій: імперська — українська свідомість; духовне — секуляризаційне; націоналіст — інтернаціоналіст; атеїст — релігійний мораліст; революціонер — пророк тощо. Річ у тім, що цілісність Шевченка, яка постійно руйнується, змінюється, має сакральний характер. Універсалізм його мислення має глибинне, біблійно-християнське коріння.

Жодний текст, що виникає у просторі християнської культури, не є абсолютно самодостатнім. У ньому імпліцитно присутні біблійні впливи та запозичення. Політичні, історичні, художні тексти, витвори мистецтва, народжені в культурі християнського походження, обов’язково свідомо чи стихійно сполучені з біблійним інтертекстом. У кожному такому тексті можна знайти християнські символи, образи, поняття, приховані біблійні смисли.

«Великий текст» Т. Шевченка (поезія, російськомовні твори, щоденники, листування, живопис) має християнське підґрунтя. Його мислення за походженням — християнське-універсальне, що продукує численні глибинні смисли, конотації, які, у свою чергу, мають безліч відтінків, значень контекстів. Не випадково О. Довженко зазначав, що «Кобзаря» цитувати трудно. Енергія християнського мислення, якою був наділений Т. Шевченко, має пульсуючий характер — то розширюється у просторі, то стискується у часі.

Теологічність мислення Т. Шевченка пояснюється його походженням, стихією народної релігійності, архетипами дитинства, коли вчився читати по Псалтиреві, що вражав дитячу уяву своєю поетичністю, емоційністю, а також звернення до Біблії протягом усього життя. Вершиною поетичної творчості й виявом авторської зрілості Т. Шевченка вважається цикл його відомих переспівів біблійних пророків та псалмів Давидових.

Християнська свідомість Т. Шевченка зумовлювала цілісність, синкретизм творчості, до речі, надавала певний ритм мислі й поетичному слову. А отже, думка про те, що поезії Кобзаря співаються як молитва, не метафора, а, напевно, ще не розгадана таємниця творчості поета. Цікаво, що такий естет та ерудит, як А. Луначарський, вважав Шевченкові переспіви псалмів і пророків справжнім дивом.

Універсалізм (цілісність), сакральність (глибинність) смислів, які народжувало Слово Шевченка, можна ідентифікувати як поетичне богослов’я. Поетичне богослов’я Кобзаря — це культурне явище, значення й сенс якого можна зіставити хіба що з філософським богослов’ям Г. Сковороди та світським богослов’ям П. Чаадаєва та В. Соловйова.

Постійний діалог з Богом

Поетичне богослов’я Т. Шевченка сприймається у двох вимірах: загальнолюдському й трансцендентному. Для творчості Кобзаря характерне продукування універсальних загальнолюдських та сакральних істин. Його свідомість наділена глибинною біблійно-християнською пам’яттю, а творчість, твори, тексти виступають як транслятор цієї пам’яті своїм сучасникам та прийдешнім поколінням. Поезія Т. Шевченка продукує істини, єдині для усіх часів і народів. Самі ці обставини ставлять його в один ряд із Данте, Шекспіром, Сервантесом, Гете, Достоєвським. Підмурком цього універсалізму є християнське мислення, для якого іманентно прагнення цілісного, цілого, перфектного. Християнське мислення, на якому грунтується творча свідомість Т. Шевченка, має в собі консолідуючий універсалізм, великий ціннісний потенціал та величезні евристичні можливості.

Поряд із християнсько-консолідуючим універсалізмом домінантою поетичного богослов’я Т. Шевченка виступає сакральність, трансцендентність. Під таким кутом зору особливого змісту набуває сам феномен Шевченкового пророцтва. Кобзар справді мав пророчий дар, що означав його здатність через художні форми проникати в глибинні смисли буття народу, історичних подій, людських вчинків, політичних реалій. Ці сакральні смисли минулого й теперішнього генерують силу-силенну значень, відтінків та контекстів. Усвідомлення глибинних смислів минулого та нинішнього, прозирання у майбутнє стає можливим у разі, коли Розум єдиний з Вірою. Тільки єдність розуму і віри, науки і почуття дає можливість осягнути сакральні смисли, які просвічують крізь фактуру реальних історичних подій та проблем повсякденності. Духовне життя — це шлях до Бога. Шлях душі до Бога відбувається через земний світ. У цьому постійному русі, прагненні душі до Бога і розкривається усе емпіричне. Саме шлях до Бога через реальний світ і є проникненням-заглибленням у смисли буття земного світу. У такому контексті набуває статусу реальності (а не просто метафори) вислів Є. Сверстюка, що Т. Шевченко жив «у постійному діалозі з Богом».

Сакральні смисли людського буття Т. Шевченко розкриває на широкому біблійно-сюжетно-образному матеріалі, який присутній у його текстах у різній концентрації. У художньому арсеналі поета тексти Старого і Нового Завіту, апостолів, старозавітних пророків, псалми, елементи апокрифів, праці першовчителів. Тексти Шевченка тотально насичені образами, символами, сюжетами християнського походження. Через біблійні образи, притчі, легенди показані земні почуття й події, розкриті смисли людського буття. Таємницю власної творчості, що виявлялась у поєднанні сакрального і секуляризаційного, пізнанні людського через божественне, розкриває сам поет. «Надмету» своєї майбутньої поеми «Марія» Шевченко вбачав у тому, щоб «описать серце матери по жизни пречистой девы, матери Спасителя». Поет створив і живий образ матері, і вічний символ материнства, і новий образ Матері Божої. На підставі євангельського матеріалу, фрагментів апокрифів він змальовує не сумний і пасивний образ Марії, а образ матері Спасителя, яка з самого початку усвідомлює велику місію сина.

Картина світу Т. Шевченка — теократична, у центрі всесвіту — Бог, рушій усього сущого — Божа Воля. Отже, поезія Т. Шевченка виступає художнім транслятором християнського віровчення. Він наближує християнські істини й сакральні смисли до свідомості звичайних людей. Геній Шевченка переплавляє християнські ідеї у художні образи і символи свого поетичного світу, надаючи їм безлічі відтінків та значень. Ось чому так важко цитувати Кобзаря.

Геній, як відомо, це — універсалізм, сакральність, простота. Саме у таку формулу вписується поетичний світ Шевченка. Як можна словом, образом, символом передати, розкрити сенс християнської ідеї? У Шевченковій уяві християнська ідея це — Любов. Християнську ідею він робить доступною для розуміння усіх і кожного: це любов до жінки, дітей, сім’ї, братів, народу, країни, до Бога:

Любов — Господня благодать!

Люби ж, мій друже,жінку, діток;

Діли з убогим заробіток,

То легше буде й зароблять.

У поезії «Молитва» відчувається не лише молитовний темпоритм у процесі богоспілкування, а й типовий для Шевченка прийом повтору, варіацій на тему, що посилює її зміст і пафос. У Бога поет просить послати йому любов — «сердечний рай», любов друга; любов — «єдиномисліє» і «братолюбіє»:

Мені ж, мій Боже, на землі

Подай любов,

сердечний рай!

І більш нічого не давай!

***

Мені ж, о Господи, подай

Любити правду на землі

І друга щирого пошли!

***

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Символ любові в Шевченка ієрархічний: від жінки — до Бога, що надає цьому символу архетипіальний зміст. Любов у Т. Шевченка — універсальна цінність. Втім, поряд з нею він ставить інші християнські й загальнолюдські цінності.

У поетичному інтертексті Т. Шевченка проступає біблійна картина світу. Базова світопояснювальна ідея Шевченка — ідея гріха: людина гріховна від народження, своїми вчинками, діями порушує заповіді Бога.

У кожного свій гріх — жадібність, заздрість, підступність, ненадійність, ненажерливість, нехтування інтересами своєї країни, гординя. Водночас у Шевченка є поняття і колективного, суспільного гріха.

У «Давидових псалмах» рефреном звучить ідея кари, покарання за гріхи, як особисті, так і колективні: «Господь Бог лихих карає»; або «Яко Бог кара неправих /Правим помагає».

Найвищою точкою християнсько-біблійного світосприйняття, метою людства є спасіння. Страждання кожної людини, людства загалом дані Богом, аби через спокуту, покаяння сподобитися спасіння. Ідея спасіння в поетичному світі Шевченка представлена в символах та образах раю, Божого суду, дива, Святого Слова, Віри, Правди. Образи спасіння варіюються у блискучих за формою і прозорістю думки наслідуваннях пророкам та псалмам.

У переспівах пророка Ісайї Шевченко змальовує картину раю, що сприймається як метафора щасливого майбутнього людства.

Спасіння — це суд за гріхи людські, суд неминучий, насамперед для можновладців. Для простого люду алгоритм спасіння Шевченко вбачає у поверненні до віри, зверненні до Спасителя, Божої матері, як матері й заступниці усіх людей:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люде на землі.

У поезіях Т. Шевченка просвічує струнка ієрархічна структура світобудови, скерованої знизу доверху: гріх — покарання — спасіння. Втім, він не так релігійний мораліст, як геній, який має дар пророка, що слугує засобом художнього мислення й продукування нових смислів. Наближення сакральних істин до людської свідомості потребувало відповідних форм засвоєння, наближених до простонародного життя та національних реалій.

Український світ Шевченка: архетипи та символи

Для розуміння природи українськості Т. Шевченка доречно згадати М. Бердяєва. Російському філософу належить «формула генія»: «Усякий геній національний, а не інтернаціональний, і відбиває загальнолюдське в національному». Ці слова були сказані про Достоєвського. Достоєвський — російський геній, бо віддзеркалює усі «протиріччя російського духу, усю його антиномічність», і тим самим створює ґрунт для протилежних тлумачень Росії та російського народу.

Спостереження М. Бердяєва можна спроектувати на «українського Достоєвського» — Т. Шевченка. Їхні постаті схожі за даром пророцтва, прозирання у майбутнє, проникнення у глибинне, ментально-сакральне єство свого народу. Ф. Достоєвський втілював дух Росії, її народу, Т. Шевченко уособлював душу українського народу, України.

Т. Шевченко був носієм української ідеї, яку, щоправда, не варто ототожнювати з національною ідеологією, тим більш націоналізмом. Річ у тім, що будь-яка ідеологія (націоналістична, комуністична, ліберальна) за походженням є партикулярною, тобто апелює лише до певної частини соціуму. Будь-яка ідеологія об’єднує одних, але відділяє інших. Ідеологія, на відміну від християнського світогляду, не несе в собі консолідуючого універсалізму. Продуктивною є думка, що національна ідея — це духовний простір, який не роздирається внутрішніми суперечностямии і конфліктами.

Т. Шевченко формулює національну ідею у поетичній формі напрочуд просто й ємко, що не вдавалося цілим арміям істориків, політологів, політиків. Духовний простір, що єднає всіх, хто жив і живе в Україні, — це прагнення до свободи, волі. «Свобода-воля» виступає символом національної гідності та єдності. Українська ідея в такому розумінні є лейтмотивом поетичного дискурсу Шевченка. Ідея свободи варіюється в безлічі варіантів: політичної незалежності, економічної, культурної, інтелектуальної, духовної свободи, свободи сумління, свободи вибору.

Геніальність Т. Шевченка полягає в тому, що через національне він поширює загальнолюдське, прозирає сакральні смисли буття людства і свого власного народу.

Т. Шевченко українізує біблійно-християнську оповідь за допомогою певних художніх засобів. Ідеться про прийом «зниження», коли біблійні епізоди начебто приземлюються, герої біблійних легенд перетворюються на звичайних людей з їхніми стражданнями, втратами, гріхами, пристрастями, пороками, а їхні події і вчинки стають зрозумілими. Словом, через земні почуття і події поет розкриває сенс сакрального, трансцендентного.

Водночас Т. Шевченко широко використовує українські побутові реалії при зображенні образів і подій євангельської історії. Деталі, вживані автором у такому контексті, відображають український світ. Більше того, поет начебто оживляє євангельські образи, використовуючи легенди, апокрифи, український фольклор, пісні, колядки, навіть іконографічний матеріал доби Ренесансу (образ Діви Марії у Шевченка перегукується з зображеннями молодої, вродливої жінки з дитиною на руках у Рафаеля).

У поемі «Марія» зображення євангельських подій (месія, хітон, Назарет, апостол, кесар, равві, фараон) органічно сполучено з реаліями українського селянського побуту (тесляр, наймичка, торбина, «хутір бондарів убогий», верба, хата, «колисочка дебела», опріснок, «малесеньке сороченя», хустина, гай, криниця, ціпок). Лаконічні сцени євангельського життя він насичує українськими реаліями, символами та пейзажами.

Євангельський сюжет набуває рис українського побуту, а Шевченко виступає справжнім «Рафаелем у поезії», наближуючи євангельські образи Матері, Сина, рідної природи навколо них, до щирих людських почуттів та реалій українського села.

Якщо архітвір «Марія» дає неперевершені зразки високої поезії, то в іншому творі за старозавітними мотивами, «Саул», Шевченко демонструє не менш блискучі зразки «котляревщини», швидше політичної травестії.

Прийом спрощення завдяки втисненню старозавітної легенди в реалії імперської Росії, які легко можна було впізнати, мав на меті критику самодержавства як системи влади. Божевілля Саула — як символ безпорадності царської влади.

Очевидно, національне для Т. Шевченка — не самоціль, а засіб проникнення у сакральні смисли буття та донесення цих смислів до широкої свідомості. Разом з тим Шевченків поетичний світ — це український світ позачасових і конкретних просторових ознак. Художнє мислення Шевченка архетипіально-українське. Він поетизує символи та образи колективного несвідомого українців. Крізь фактуру його поезії просвічують архетипи: Матір — Україна, сім’я — народ, символи: «кров» — жертва, а «чиста кров» — оновлення, «розрита могила» — славне козацьке минуле. Сприйняття українського світу, цілісного образу України у Шевченка відбувається як глибинне-споконвічне-селянське, тобто в категоріях сім’ї. Україна постає в численних переспівах основного жіночого образу, причому сповненого туги-журби: «стара мати», «вдова», «вбога сирота», «моя нене, удово-небого», «бездітна вдовиця», «сирота Украйна». У романтичній поемі-містерії «Великий льох» постає символічна Україна в родинних жіночих образах, які стають зрозумілі лише в певних історичних контекстах та поетико-образних асоціаціях. На тлі історичних реалій XVІІ—XVІІІ століть різні частини України уособлюються в таких образах, як «Мати» — гетьманщина; «Бабуся» — цілісна Україна (до розподілу 1667 р.); «Сестри» — частини України, одна з яких виступила на боці Мазепи, друга залишилася вірною Москві.

У символічному світі поезії Т. Шевченка український народ уособлювали такі узагальнюючі образи, як «сини», «брати», «діти». Є в Шевченка і образ близнят, які символізують розколоту Україну. Цей образ можна тлумачити по-різному, як розкол на патріотів і зрадників національних інтересів, які співпрацювали з імперським режимом, а можна сприймати й як віддалену алюзію влади-опозиції:

Сю ніч будуть в Україні

Родиться близнята.

Один буде, як той Гонта,

Катів катувати!

Другий буде...

Катам помагати.

Цікаво, що український часопростір Шевченко також сприймає у родинно-побутових категоріях. Минуле України постає в образі розритої могили, колишньої козацької слави, спотвореної москалями:

Москва розкопала

Високі могили —

Нашу славу.

Образ «церкви-домовини», що розвалюється, означає оновлення, відродження України:

Церков — домовина

Розвалиться... і з-під неї

Встане Україна.

Жахлива сцена в «Гайдамаках» вбивства Гонтою своїх дітей є метафорою нищення українським народом свого майбутнього, це розплата за кров, війни, зраду, розбрат. Щоправда, у Шевченка існує й радісний образ щасливого життя — «світлиця-хата».

Поступово уявний поетичний світ Шевченка через розмаїття образів і символів українського життя перетікає в історію України, справжню книгу буття українського народу.

«Наш первый  историк»

Слова П. Куліша про Т. Шевченка як першого історика України не варто сприймати як гру або літературну люб’язність. П. Куліш, який сам серйозно займався українською історією, визначив справжнє місце Т. Шевченка в українській історіографії. Вже після П. Куліша було здійснено чимало спроб відтворити історичну концепцію, погляди Шевченка-історика.

Чому перший історик? Шукати в поезіях Шевченка хронологічних схем — невдячна робота. У нього справді не було хронологічних схем, раціонально-емпірично вибудованих концепцій історії України. Разом з тим вражає історична ерудиція, яка свідчить, що його джерелом разом з літературно-історичними творами було колективне несвідоме українського народу.

Річ у тому, що в Т. Шевченка присутнє нелінійне сприйняття українського минулого. Він не будує концепцій і схем, а шукає смислів. Створений ним образ української історії інваріантний, тобто схоплює одвічні смисли людського буття й особливості життя українського народу. Художній образ української історії, створений Шевченком, навдивовижу простий і універсальний і, водночас, живий, сповнений життєвої сили, вітальної енергії. Цікаво, що саме про таке історичне письменство мріє кожний сучасний історик.

Українську історію Шевченко розуміє немовби у двох вимірах: земному і сакральному. Земна історія, тобто історія рідної країни, сприймається ним з позицій циклічно-селянського світогляду, як одвічний коловорот життя і смерті, природно-історичних циклів, зміни дня і ночі, згасання та оновлення:

Все йде, все минає —і краю немає.

Ясна річ, перед нами одна з кращих поетичних картин — ілюстрацій ідеї історичної циклічності, до якої, до речі, останнім часом все частіше звертаються сучасні історики й філософи.

Сакральний вимір української історії в поетичному дискурсі Шевченка постає в сумних, похмуро-драматичних, часом трагічних тонах та образах.

Парадоксальність мислення Шевченка-історика полягає в тому, що в його інтерпретаціях українського минулого універсальне уживається з особливим, загальнолюдське межує з унікальним. Втім, історична візія Шевченка глибоко національна.

Задовго до того, як М. Костомаров звернувся до українського минулого, В. Антонович ще тільки вчився, а М. Грушевський ще не народився, Т. Шевченко встиг окреслити всі болючі точки української історії. В художніх формах він відтворив історію козацтва, козацькі морські походи, козацько-селянські повстання кінця XVІ—початку XVІІ ст., події Хмельниччини, Руїни, розкол і занепад Гетьманщини, гайдамацький рух та його апофеоз — Коліївщину.

Показово, що Т. Шевченко цілком усвідомлює трагічність минулого України:

Тяжко-тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

І далі ще виразніше:

Я ридаю, як згадаю

Діла незабуті

Дідів наших. Тяжкі діла!

Історія України в зображенні Шевченка нелінійна, інваріантна. Методологія Кобзаря проста й водночас універсальна: біблійний світ він проектує на минуле, сучасне та майбутнє України.

Разом з тим історична оповідь Т. Шевченка цілком відповідала викликам його часу — духу Романтизму, який у 40-х роках XІX ст. сягає піку популярності в європейському культурному дискурсі. Образ української історії в Шевченка набуває романтичного забарвлення.

Про романтизм Кобзаря свідчать ідеалізація минулого, героїзація козацтва як головної дійової особи на історичній сцені, інтерес до містичного, утаємниченого, романтичної символіки, зокрема, як зазначалося, образів «могили», «великої могили», «розритої могили». До речі, романтичний образ-символ «могила» виступає романтичною парафразою християнської ідеї спасіння, ідеї відродження. На пам’ять спадає відоме костомарівське з «Книг буття українського народу»: «І встане Україна з могили...» У романтичному ключі сприймаються й такі поетичні образи з поеми-містерії «Великий льох», що, до речі, тісно сполучені з його історичними уявленнями, як містичні «три душі» (зрада), «три ворони» (зло), «три лірники» (духовне каліцтво). До історичних реалій наближені й такі романтичні образи, як «козак» (козацтво), «москаль», «Москва» (Російська імперія, влада).

Загалом романтичні мотиви, образи, символи посилювали відчуття внутрішнього драматизму української історії, створювали образ «сумної», «засмученої», «скорботної» України, що відповідав духовно-інтелектуальним викликам часу та складним соціально-політичним реаліям України середини XІX ст.

Шевченків образ минулого України не лише художньо досконалий, він має глибокий науковий сенс. Шевченко використовує широке коло джерел: «Історію Русів», «Историю Малой России» Д. Бантиш-Каменського, видану в 1822 р., драму М. Костомарова «Сава Чалий», твори польського письменника М. Чайковського, українські народні пісні, історичні думи, легенди, вертепні драми (інтермедія про єврея і солдата), народні перекази про відомі історичні події (зруйнування Запорозької Січі, гайдамацький рух). Розповіді про Коліївщину Шевченко чув від свого діда. Цікаві спомини Шевченка про своєрідний ритуал таких розповідей, які зберігалися в народній пам’яті й бентежили уяву не одного покоління селян.

Сприйняття Шевченком історії України є унікальним за формою і змістом художньо-алегоричним сплавом універсально-християнського, національно-українського й культурно-романтичного. Безумовно, П. Куліш мав усі підстави назвати Шевченка нашим першим істориком як за часом, так і за глибиною проникнення у складну та мінливу стихію українського минулого.

Минуле як колективний гріх

Сила історичного мислення Т. Шевченка полягає в тому, що саме йому було дано розкрити глибинні, сакральні смисли історії України. Широку панораму минулого, сучасного й майбутнього України він подає у християнських поняттях гріха — покарання — спасіння.

Минуле в Шевченковому дискурсі постає як сукупність колективного гріха та гріхів особистих. Виявом колективного, суспільного гріха козацької України є війни, кров, зрада, жорстокість, помста.

Суспільний гріх — це сукупність гріхів кожного з синів України. «Воскресни, мамо! І вернися/В світлицю-хату; опочий,/Бо ти аж надто вже втомилась,/Гріхи синовні несучи». Індивідуальні гріхи — це «безчестіє», «зрада», «криводушіє», які «нарізані на людських душах».

«Історія-правда» України в зображенні Шевченка нелінійна, нестала, гнучка, поетична й нагадує народну історичну думу. Втім, його історична свідомість вражає точністю характеристик, глибиною оцінок, обізнаністю з великими і малими подіями українського минулого, широкою історичною ерудицією.

Шевченко згадує про Україну за часів польського панування:

Мій краю прекрасний,

розкошний, багатий!

Хто тебе не мучив?

Якби розказать

Про якого-небудь

одного магната

Історію-правду,

то перелякать

Саме б пекло можна.

Берестейську унію поет вважає інтригою ксьондзів та магнатів, яка не дала ради ані полякам, ані українцям:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними

ляхами,

Пишались вольними

степами...

...Пишалася синами мати,

Синами вольними...

Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи

і запалили

Наш тихий рай.

Наслідки унії були жахливі:

...І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...

...Отак-то, ляше,

друже, брате!

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Події Хмельниччини згадує в загальних рисах, як боротьбу з татарами, поляками, російським військом:

За що ж боролись

ми з ляхами?

За що ж ми різались

з ордами?

За що скородили списами

Московські ребра?

Впадає в вічі, що поетична оповідь Т. Шевченка про минуле начебто оживляється, прискорюється, коли згадуються битви й перемоги козацького війська під орудою «славного Богдана» та його бойових друзів у контексті певних подій-алегорій.

Роль Б. Хмельницького в українській історії Т. Шевченко подає алегорично, в родинних образах нерозумного сина та ошуканої матері:

...Ой Богдане,

Нерозумний сину!

Подивись тепер на матір,

На свою Вкраїну...

...Ой Богдане, Богданочку,

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Через образ Богдана в символічній формі Шевченко говорить про наступ Росії на права і свободу України. Усе це начебто ясно і зрозуміло, проте сказано це у 1845—1846 роках:

За що ми любимо Богдана?

За те, що москалі

його забули,

У дурні німчики обули

Великомудрого гетьмана.

Одне з центральних місць у творчості Кобзаря посідає історико-поетична оповідь про події гайдамаччини — Коліївщини 1768 року. Поетичний твір «Гайдамаки» за силою зображення історичних персонажів, побутових деталей, військових сутичок, кривавих звірств, нагнітання пристрастей, енергії ненависті з протилежних сторін наближається до історичного документа:

Гомоніла Україна,

Довго гомоніла.

Довго, довго кров степами

Текла, червоніла...

Реакція на утиски українського селянства Правобережної України з боку польської шляхти, магнатів, євреїв-шинкарів була настільки непередбачувана, що «Жінки навіть з рогачами/Пішли в гайдамаки».

Шевченко малює жахливі картини соціально-релігійного людського протистояння у біблійно-християнських образах пекла, кари, муки; за розбрат між народами-братами Бог карає слов’ян релігійними війнами. В цьому, за Шевченком, і полягає глибинний, теологічний зміст гайдамацького руху:

Болить серце, як згадаєш:

Старих слов’ян діти

Впились кров’ю.

А хто винен?

Ксьондзи, єзуїти.

Картини громадянської війни між слов’янськими народами багато хто з публіцистів, істориків прагнув подати з певних ідеологічних позицій. Одні вважали автора «Гайдамаків» речником визвольного руху, співцем народної волі, інші — виразником ідеології пригнічених і поневолених мас, предтечею революційної боротьби.

До речі, сам Т. Шевченко виступав проти спотвореного образу гайдамаччини в офіційній російській та польській історіографії, проти тих, хто «Гонту зневажає».

Шевченків образ гайдамаччини слугує справжнім транслятором історичної пам’яті українського народу. І не лише тому, що поет народився на землі, де відбувалися жорстокі події майже столітньої давності, про які він чув у дитинстві від свого діда, а тому, що народна пам’ять зберігала образ гайдамаки — не розбійника, а справедливого лицаря, борця за свободу, віру, свою країну, тобто найбільші цінності в світі. Безумовно, гайдамака — це позитивний герой, і гайдамаччина сприймається Шевченком як кара ляхам за гріхи.

Це така сама божа кара за гріхи-утиски, як і повстання О. Пугачова.

Гайдамаччина закарбувалася в народній пам’яті як вибух селянського гніву, стихійний сплеск народної енергії, як славне героїчне минуле, що сприймалось у романтичних образах суму, історичного розчарування — «високої могили».

Інший історичний мотив, що пронизує поезію Шевченка, — драматична доля-історія Гетьманщини. Вражає глибока обізнаність Шевченка з численними фактами, подіями, діячами часів Гетьманщини. Лейтмотивом звучить туга за втратою колишньої слави, зазіхання на права Гетьманщини. Наступ на автономію України розпочався ще за Богдана, який був за те, «Щоб москаль добром і лихом/З козаком ділився», тобто за існування договірних, рівних стосунків. Утім, «Богдане!/Не так воно стало;/Москалики, що заздріли,/То все очухрали./Могили вже розривають». Поет докоряє батькові Гетьманщини: «Отак-то, Богдане!/Занапастив єси вбогу/Сироту Україну!».

Поет шкодує, що сили українські були розпорошені, що, зрештою, призвело до занепаду Гетьманщини.

Т. Шевченко детально описує трагічні події по «шведчині» (після поразки І. Мазепи) — примусову участь українських козаків у будівництві Петербурга, військових укріплень на Орілі, участь у Північній війні (в родинних поняттях: «діточки» — українські козаки).

Саме від «шведчини» Шевченко веде відлік занепаду Гетьманщини:

Чули, чули запорожці

З далекого Криму,

Що конає Гетьманщина.

Заключним сумним акордом в історії Гетьманщини стало остаточне зруйнування Січі. В поезії Т. Шевченка начебто пульсують народна пам’ять, ритми кобзарських співів, які для наступних поколінь зберігали ті трагічні події пограбування і знищення Запорозької Січі:

Січовики-запорожці...

І розказують, і плачуть,

Як Січ руйнували,

Як москалі срібло, злото

І свічі забрали

У Покрові...

З народної культурної пам’яті Шевченко черпає і зберігає факти відновлення українського козацтва за Дунаєм і на Кубані.

Згадує Шевченко і про наслідки ліквідації Гетьманщини, які завершилися пограбуванням-поділом українських земель та закріпаченням простого люду.

З перших своїх творів «Тарасова ніч», «Гайдамаки» й через усю творчість Шевченко проніс пам’ять про славну Гетьманщину і про народну тугу щодо її втрати:

Згада козак гетьманщину,

Згада та й заплаче!

Було колись, панували,

Та більше не будем!..

Тії слави козацької

Повік не забудем!..

Цілком очевидно, історичні виклади Шевченка мають нелінійний характер. Так, основні віхи історії Гетьманщини подаються через образи її столиць: Чигирин — Батурин — Глухів. Чигирин — перша гетьманська столиця, знаменує її славу:

Гетьмани, гетьмани,

якби-то ви встали,

Встали, подивились

на той Чигирин,

Що ви будували,

де ви панували!

Трагічніша за Чигирин доля гетьманської столиці І. Мазепи —Батурина, який був потоплений у ріках крові поплічниками царя Петра:

Як Батурин славний

Москва вночі запалила,

Чечеля убила,

І малого, і старого

В Сейму потопила.

Якщо «славний Батурин» — символ волі, свободи, то Глухів, куди перенесено столицю гетьмана І. Скоропадського, стає символом неволі, занепаду Гетьманщини. Саме з гетьманської резиденції, з Глухова посилалися козацькі полки на смерть під час будівництва Петербурга:

Запорожці чули,

Як дзвонили у Глухові,

З гармати ревнули.

Як погнали на болото

Город будувати.

Як плакала за дітками

Старенькая мати.

Особливість історико-поетичної оповіді Т. Шевченка в тому, що характерні деталі, цікаві подробиці української минувшини він розкриває через цілу галерею історичних персонажів. Шевченка як історика вирізняє «олюдненість» його історичних оповідань, присутність на сторінках його поетичної історії України живих людей, з їх вчинками, емоціями, складними характерами, драматичними долями. Його герої яскраві, динамічні, живуть і гинуть у шаленому вирі подій, із запахом пороху, крові, моря, степу.

В інваріантній історії України Т. Шевченка мирно уживаються діячі різних епох, які належали до різних політичних таборів, народів, конфесій і культур. Умовно усіх їх можна розділити на чотири групи: герої, антигерої, вигадані й напівлегендарні персонажі української історії.

Можна згадати, наприклад, напівлегендарний образ Івана Підкови або Гамалію — збірний образ козацького ватажка під час морських походів на Стамбул. Цей образ змальований так, як не вдавалося це зробити в наукових трактатах, в яких неможливо відтворити дух, настрій, життєдайну енергію козацького морського походу. У Шевченка навіть у слові відчувається ритм весел і шум моря. Метою цих походів було звільнення з «тюрми» козаків-сердег та багата здобич.

Справжніми героями української історії в зображенні Шевченка-історика постають ватажки козацьких виступів кінця XVІ — початку XVІІ століття С. Наливайко, Тарас Трясило (Федорович), Острянин, Павлюк (Павло Бут):

Обізвався Наливайко —

Не стало Кравчини!

Обізвавсь козак Павлюга.

(Гетьман нереєстрового козацтва, що чітко фіксує автор.)

Обізвавсь Тарас Трясило

Віру рятувати...

Герої в історичному дискурсі Шевченка ті історичні діячі, хто віддає життя за Україну, її волю-свободу: