У Житомирському обласному музично-драматичному театрі імені Івана Кочерги відбувся бенефіс народного артиста України Василя Яременка. Привід більш ніж поважний: за плечима — 85 прожитих літ, з них 60 — на сцені, а зіграв понад 400 ролей.

Праворуч — гардероб з різними костюмами, ліворуч — столик для гримування. Поки колеги розгортали перед глядачами якусь сторінку біографії Василя Михайловича, він встигав підготуватися до іншої ролі. Першим був уривок з вистави «Мазепа» за твором Богдана Лепкого — прем’єра 2002 року. Василь Яременко грає тут Кочубея. Затим роль зовсім іншого плану — він уже Тев’є-молочник, герой Шолом-Алейхема. Яременка недарма називають справжнім королем Житомирського театру: після бідного єврея, що мріє про щасливе майбутнє, він перевтілюється в короля, котрий втратив усе. Постановка 1993-го «Короля Ліра» стала справжнім тріумфом і для театру, і для актора, який уже й тоді мав поважний вік. Чергове перевдягання — і ювіляр уже Сірко з п’єси Старицького «За двома зайцями» (прем’єра 1999 року). А до найбільш ліричних і щемних належить роль у «Порі жовтого листя» Миколи Зарудного. Ще одне перевдягання — і він уже Ярослав Мудрий, герой п’єси Івана Кочерги, ім’я якого носить театр.

А з тих вистав, уривки з яких не ввійшли до бенефісу, для житомирян особливо пам’ятна героїко-патріотична — про генерала Карбишева, людину, котра стала легендою. Яременко грав так, що глядачі сліз не могли стримати. Створити цей образ особливо правдиво йому допомагала важка сторінка власної біографії. Під час війни потрапив у полон, три роки працював на кар’єрі. Важив тоді 42 кілограми...

Навчання в Харківському театральному інституті, перерване війною, Яременко завершив після перемоги, і відтоді —в Житомирі. В 1951 році раптом подає документи на заочне відділення факультету іноземних мов педінституту. Уявіть собі, хлопчина з села на Полтавщині змалечку мріяв стати актором, приїхав до Харкова в батькових кирзових чоботах — і вступив. Після війни, щоб закінчити навчання, влаштувався на роботу: доводилося о четвертій ранку вставати. І після всього цього думає про зміну професії? Причина проста: акторам у нас ніколи не платили надто щедро. А сім’ю треба було годувати. На щастя, через деякий час зарплату дещо підвищили.

Трохи згодом було запрошення до Київського театру імені Івана Франка. Колеги просили: залишайся тут. А надто дружина, бо вже мали троє дітей. Ось так разом з роками набіг фантастично довгий стаж роботи в одному театрі. Франківці втратили, зате житомиряни досі ходять на Яременка. В нього троє дітей, п’ятеро внуків, шестеро правнуків. Роль у житті йому випала щаслива. Cекрет простий. Треба любити людей.

Житомир.