Останнім часом у засобах масової інформації як України, так і ряду зарубіжних країн, а також у заявах деяких міжнародних правозахисних організацій дається некоректна оцінка примусового видворення 14 лютого 2006 року з території України одинадцяти громадян Узбекистану.

На жаль, ця ситуація використовується для безпідставних звинувачень України у порушенні національного законодавства та своїх міжнародних зобов’язань у сфері захисту біженців.

У зв’язку з цим я, як голова Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, звертаю увагу на те, що в Україні діє прогресивне законодавство у сфері захисту прав біженців та іноземців, яке розроблялося за участю УВКБ ООН, проходило міжнародну експертизу та має численні позитивні відгуки міжнародних інституцій, котрі здійснюють свою діяльність у сфері захисту прав біженців. Окрім цього, з урахуванням рекомендацій УВКБ ООН, у 2001 році Україна приєдналася до Конвенції ООН про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року і привела національне законодавство у відповідність до цих міжнародних актів.

Зокрема, нашим комітетом були підготовлені та в лютому 2003 року набули чинності зміни до Закону «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», які передбачають примусове видворення іноземців та осіб без громадянства тільки на підставі постанови адміністративного суду, що повністю відповідає міжнародному законодавству та практиці забезпечення правового статусу іноземців.

Стосовно прийняття рішення про примусове видворення громадян Узбекистану, маю наголосити на тому, що в даному випадку рішення приймалися не одноосібно, а справи розглядались одночасно кількома суддями у Київському районному суді м. Сімферополя.

Водночас необхідно враховувати й те, що судом приймалося рішення не про екстрадицію згаданих осіб, а про примусове видворення, як осіб, котрі, за інформацією СБУ, займалися протиправною діяльністю на території України і становили загрозу її національній безпеці.

А щодо звернення цих осіб до органів міграційної служби України з приводу надання їм статусу біженця необхідно, на мою думку, зважити на такі обставини. Перебуваючи на території нашої держави з травня 2005 року, лише 1—5 лютого 2006 року, тобто коли термін їх легального перебування на території України давно закінчився (90 днів), вони звернулися із заявами про надання статусу біженця. Зазначена обставина ставить під сумнів їхнє бажання отримати статус біженців, а також — обґрунтованість їхніх побоювань щодо переслідувань та потребу в наданні їм захисту на території України.

Саме зважаючи на це, органи міграційної служби відмовили їм у наданні статусу біженця. Зазначене рішення громадянами Узбекистану в судовому порядку не оскаржувалося. Мало того, за інформацією, яка надійшла до комітету, є письмові відмови цих осіб оскаржувати таке рішення. Судові засідання, на яких розглядалося питання про примусове видворення, були відкритими, натомість представники правозахисних організацій, зокрема УВКБ ООН, на них присутні не були. Про потребу в адвокатах чи інші клопотання підсудні не заявляли, деякі з них навіть заявили про готовність добровільно повернутися до Узбекистану, якщо їм дадуть кошти на квиток назад.

З огляду на це вважаю, що рішення про примусове видворення 11 громадян Узбекистану здійснено відповідно до чинного законодавства нашої країни і не може розцінюватись як порушення Україною вимог Конвенції ООН про статус біженців 1951 року, оскільки ці особи статусу біженця не мали.

Слід також зазначити і те, що за часи незалежності, окрім створення прогресивного законодавства у сфері захисту прав біженців та іноземців, Україна здійснила низку заходів практичної допомоги цим особам. Зокрема, тисячі біженців із Чечні та Абхазії отримали в Україні притулок і матеріальну допомогу відповідно до спеціальних постанов Кабінету Міністрів України. Цього року в Одесі відкрито вже другу чергу пункту тимчасового розміщення біженців, де проживають особи з різних країн світу на державному утриманні.

Водночас звертаю увагу правоохоронних органів, Держкомнацміграції України та Генеральної прокуратури України на те, що питання надання притулку завжди тісно пов’язане з міжнародними відносинами та зобов’язаннями України у сфері захисту прав людини. Тому при його вирішенні, а також при розгляді питань щодо затримання, утримання та видворення іноземців доцільно керуватися не тільки формальною частиною законодавства, а й максимально проявляти гуманне ставлення та повагу до прав іноземців. Зокрема, тих, хто за тих чи інших обставин шукає захисту в Україні.

Користуючись нагодою, висловлюю сподівання на те, що це питання не буде використовуватися деякими політичними силами для спекуляцій на темі захисту прав людини, а з тим і для підриву авторитету України у світі.

27 лютого 2006 року.