Волинь з робочою поїздкою відвідав в. о. міністра аграрної політики України Олександр Баранівський. Однак його приїзд не дав місцевим аграріям відповіді на запитання, які їх хвилюють.

На жаль, як і торік, в. о. міністра не побував там, де його аграрний цех дає найбільші збої. Пильне начальницьке око так і не побачило десятки тисяч гектарів облогуючих, зарослих бур’янами земель, сотні зруйнованих тваринницьких приміщень і тракторних бригад, металобрухту, що колись був тракторами і комбайнами. Не відвідав Олександр Баранівський майже лежачі сільгосппідприємства і ті, що вже почили в Бозі. Чомусь його маршрут проліг звичним для високого київського начальства приміським Луцьким і аж ніяк не гіршим Горохівським районами. А чому б високому урядовцю не поїхати, наприклад, у Камінь-Каширський, Любешівський, Ратнівський райони, де потужних сільгосппідприємств майже не залишилося, а селяни живуть здебільшого за рахунок збирання грибів і чорниць, а ще наймитування в південних районах області і сусідній Білорусі. А шкода! Селянам в. о. міністра, може, і не допоміг би, зате побачив би життя таким, яким воно є насправді, а не його парадну картинку. Поганим помічником Баранівському в цій справі був і начальник головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Анатолій Аршулік, який того дня більше говорив про перспективи галузі, а не про сьогоднішню критичну ситуацію в аграрному цеху області.

Щоправда, з реальним станом справ в. о. міністра все-таки довелося познайомитися. На пленарному засіданні, де аналізували роботу агропромислового комплексу області за 2005 рік та обговорювали завдання, які випливають у зв’язку з оголошення 2006 року Роком села. На що один з учасників наради попросив ведучого уточнити: «Яким роком? Розвитку села чи його остаточного знищення?» Факти, оприлюднені з трибуни цього високого зібрання, участь в якому також узяли керівники сільгосппідприємств, фермери, селяни-одноосібники, приголомшували своєю страшною правдою. Ось деякі з них. Станом на 1 січня 2006 року в Україні залишилося менше худоби, ніж було на 1 січня 1945 року. Тобто одразу після фашистської навали. У восьми тисячах сіл України за три останні роки не народилося жодної дитини. І це за того, що всі наші президенти: і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і, врешті-решт, Віктор Ющенко родом із села! І як то вже треба не любити свою колиску, довівши її за роки свого правління до такого страшного зубожіння!

Голова сільськогосподарського виробничого кооперативу «Прип’ять» Ратнівського району Микола Макарук у виступі проаналізував ситуацію, яка склалася в поліських районах області. У районі 75 відсотків сільгоспугідь розташовано на меліорованих землях, а в «Прип’яті» — на 90. Однак через брак коштів ніхто не доглядає за внутрігосподарськими меліоративними мережами, вони виходять з ладу, тому щороку втрачаються тисячі гектарів угідь. Підвищується кислотність грунтів, і якщо не провести їх вапнування, то через кілька років на них не ростимуть навіть бур’яни.

Директор приватного сільгосппідприємства «Русь» Горохівського району Роман Притулюк, йдучи на нараду, придбав у магазині за 2,5 гривні півторалітрову пляшку мінеральної води, у селян за одну гривню таку саму пляшку молока, літровий пакет розфасованого на заводі молока — вже за чотири гривні і виставив їх разом із цінниками перед трибуною.

— Хіба може селянин працювати за такого диспаритету цін? Чому нам ввозять з-за кордону дешеве м’ясо, нищачи у такий спосіб власне тваринництво? — обурювався керівник. — Адже ми не маємо такої підтримки, як в тій-таки сусідній Польщі, де кожен власник худоби отримує значні дотації від держави.

— Ціни на картоплю і моркву нині високі, тож цієї весни селяни знову спокусяться на них і засадять, засіють великі площі. А потім виявиться, що продукції вирощено забагато і її, як це було 2004 року, немає куди збути. Хоч худобу годуй, хоч за копійки віддавай, — з болем у голосі казав керівник фермерського господарства «Волена» Ківерцівського району Володимир Вінцюк. — Треба, щоб держава взяла на себе турботу про певне планування ринку. Адже в країнах із ринковою економікою є такі поняття, як квоти на вирощування цукрових буряків, планування посівів зернових тощо. Міністерство агрополітики повинно взяти на себе цей клопіт. Як і про технічне переозброєння сільського господарства. Із лопатою, косою, граблями і вилами в Європу нас не пустять.

Про кадровий голод на селі вела мову директор приватного сільгосппідприємства «Дружба» Луцького району Валентина Здрилюк.

— За останні роки господарство придбало чимало сучасної складної в обслуговуванні іноземної техніки, однак навіть із зарплатою в 2000 гривень немає кого посадити на трактор чи комбайн, — зауважила Валентина Степанівна. — Важко знайти висококваліфікованого інженера, агронома, хоча вищих і середніх спеціальних навчальних закладів в Україні дуже багато.

У спеціальних сільськогосподарських навчальних закладах, відзначив в. о. міністра, нині здобувають освіту 240 тисяч юнаків і дівчат. Однак даються взнаки недоліки ще радянської вищої школи, коли основний акцент робили на знаннях теорії. Доучувати їх доводилося вже в господарствах. Нині цим ніхто перейматися не хоче. Тож тепер наголос робитиметься на практичній підготовці студентів. «Щоб навіть п’яний ветлікар зумів зробити укол наосліп», — пожартував Олександр Баранівський. Було б смішно, якби не боляче!