Безсмертний Булгаков

Хай там що тепер кажуть, а Маргарита — це Олена Сергіївна Булгакова. Газети так і писали, коли вона приїжджала до тієї чи тієї країни. Скажімо, «Маргарита в Будапешті». «Відьмою» вона стала не відразу: поступово щось зріло в ній, вона виходила за межі власної натури. Зустрівшись у 1943 році в Ташкенті з Анною Ахматовою (на думку сучасників, відьмою і чаклункою), Олена Сергіївна не поступилася їй ні в чому, особливо в незвичайному поводженні.

«В этой горнице колдунья

До меня жила одна:

Тень ее еще видна

Накануне новолунья.

Тень ее еще стоит

У высокого порога,

И уклончиво и строго

На меня она глядит...»

Михайло Опанасович завершив останню главу роману «Майстер і Маргарита» влітку 1938 року. Він надіслав до Лебедяні, де жила Олена Сергіївна, листа (вона турбувалася про роман): «Что будет?» — ты спрашиваешь. Не знаю. Вероятно, ты уложишь его в бюро или в шкаф... и иногда будешь вспоминать о нем. Впрочем, мы не знаем нашего будущего. Свой суд над этой вещью я уже совершил, и, если мне удастся немного приподнять конец, я буду считать, что вещь заслуживает корректуры и того, чтобы быть уложенной во тьму ящика. Теперь меня интересует твой суд, а буду ли я знать суд читателей, никому не известно»...

Потім уже тамтешні краєзнавці довідалися про перебування М. Булгакова в будинку № 24 по вулиці Ситникова, але на будинку так довго і не було меморіальної дошки. Попри те, що тут вирішувалися доля закінченого чорнового рукопису «Майстер і Маргарита» (відшліфування, коректура) і вихід його в життя, у велику літературу.

Боже, сьогодні ділять: чий він, Булгаков? Росії син чи України? Сидів я торік на ІV Міжнародному фестивалі мистецтв імені Михайла Булгакова в київському особняку на Ярославовому узвозі, де під акомпанемент гітари і фортепіано нас, киян, прилучали до російської культури, і думав: хлопці, кого ділимо?!

Як нікого з письменників, його, не посадивши, пригноблювали в СРСР!

Природно, у 1938 році він був тяжко хворий, самотній, похмурий, напевно, підозрілий. Йому було лише сорок сім років. Він, звичайно, народився в Києві, який здавна вважали матір’ю міст руських. Це був 1891 рік. Тут, у Києві, в 1916-му з відзнакою закінчив медичний факультет університету, здобувши диплом лікаря. Потім, у 28 років, у потязі, при свічці, написав перше маленьке оповідання. Він уже бачив життя: з 1916 по 1919-й «сидів» на голці. Працював у глухомані земським лікарем. Він не тільки призначав ліки — оперував, ампутував, приймав пологи. Колосальний тиск на психіку! З пропащого, наркомана, вийшов завдяки першій дружині — Тетяні Лаппі.

Перше оповідання надрукували в газеті, і він залишив медицину — почав писати. Жив у провінції, там поставив у місцевому театрі три свої п’єси. У Москві, куди приїхав, уважно прочитав їх. І... всі знищив. Це було у 1923-му. А в Москву приїхав у 1921 році. Без речей. Там і залишився назавжди; служив репортером, фейлетоністом у газетах. Зненавидів, за власним висловом, усю газетну дурницю, головне зненавидів — редакторів. «Ненавижу их и сейчас и буду ненавидеть до конца жизни...» Не при свічці, а при тьмяній електричній лампі написав книгу «Записки на манжетах». Купило її берлінське видавництво «Напередодні», обіцяло видати у травні 1923-го. І не видало. Спочатку це хвилювало, а потім стало байдуже. Деякі оповідання вийшли в Москві і Ленінграді.

Рік Михайло Булгаков писав роман «Біла гвардія».

«Роман этот я люблю больше всех других моих вещей», — зізнавався в «Автобіографії» (Москва, жовтень 1924 р.) Михайло Опанасович. Чи треба говорити про літературне чуття і смак великого письменника. Він ніколи не помилявся в тому, що писав. Не всім дає Бог справжню самокритичність, не всім дарує в писанні гальмо. Осліплення власним «я» часом таке трагічне, що стирає того, хто пише, на порох. Утім, доля була ласкава до нього, коли писав і свого «Майстра і Маргариту». Він просіяв тисячі тисяч сюжетів, до яких ще не підходив жоден творець. Він до останнього сумнівався у великому своєму творі, у власних намірах і поворотах нових доль і нових героїв, хоча розумів, що каже щиро. Він дмухав на кожне слово, тому що йшов до «Майстра і Маргарити» важким закривавленим ешафотом безбожної влади, її дуже далекого від справжнього розуміння вишуканого літературного смаку нової книги, що йде з народженими новими поколіннями.

Безперечно, можна вважати його корінним киянином, тому що тут він прожив майже тридцять років. Доля з самого початку поставила його в дуже незручне становище. Не належав до російського дворянства, не було предків з купецьких гільдій і промисловців. Селян і робітників серед них теж не було. Дід — злиденний священик цвинтарної церкви в Орлі, бабуся — донька церковного служки. Щоправда, батько був професором Київської духовної академії, захистив чин магістра богослов’я за книгу «Нариси історії методизму». Нелегко прийшов до чину: вчився в Орловській духовній семінарії, потім у Києві, в духовній академії. За сумісництвом був цензором внутрішньої цензури. Одружився з Варварою Михайлівною Покровською (дівоче прізвище, по матері — Турбіна). У романі «Біла гвардія» і в п’єсі «Дні Турбіних» Булгаков відобразив життя міста з грудня 1918 до лютого 1919 року. Київ у «Білій гвардії» автобіографічний. Модний магазин «Паризький шик» мадам Анжу на перехресті Фундуклеївської і Театральної вулиць, 30/10, тютюновий магазин на Хрещатику, 19/1, Соломона Когена... Дещо замінено: Кловський узвіз — Київський, вулиця Львівська в романі — Ловська... Але Київ того часу, знесилений від окупації, міжусобиці, знаходить сили жити! І не вмерла духовна культура давнього міста! Сюди стікалися (чи спілкувався з приїжджими молодий Булгаков — невідомо!) юрби знаних біженців. Тут були співаки — Леонід Собінов, Олександр Вертинський, композитор Рейнгольд Глієр, режисер Коте Марджанов, котрий поставив у колишньому Соловцовському театрі знамениту виставу «Фуенте Овехуна»; на Миколаївській вулиці працювало літературне кафе «Мотлох» (у «Білій гвардії» — «Прах»). Тут часто засиджувалися знаменитий Аркадій Аверченко, Ілля Еренбург, Осип Мандельштам, ще ранні, але вже знані Михайло Кольцов, Лев Нікулін, Костянтин Паустовський. Звичайно, там бував і Михайло Булгаков. У «Білій гвардії» він улаштував тут свого непередбачуваного демонічного Михайла Семеновича Шполянського і міський поетичний орден «Магнітний Тріолет», що він очолював.

Чи хвилював Булгакова тоді зовсім новий, істинно філософський роман про любов і творчість, про смерть і безсмертя, про те, що є влада на землі? Що є безсилля, боягузтво? Що є євангельські легенди, а що — легенди про Фауста? Що, зрештою, плин часу? Який геній людства, глибоко вивчивши вічну тему кохання, взявся за неї? Булгаков уже тоді думав про «Майстра і Маргариту».

В особистій бібліотеці Булгакова тоді зберігалися комплекти журналів «Труды Киевской духовной академии», що залишилися від батька. Майже повні комплекти були за 1891 і 1907 роки. Олена Сергіївна Булгакова (третя дружина письменника) згадувала: «Нам сказали, що «Труды Духовной семинарии» есть у какой-то старухи в Крюкове. Булгаков так хотел их иметь, что решил срочно ехать. Помню, что была зима, мороз, мы ехали в розвальнях... Купили там еще и номера «Исторического вестника». Позднее он купил еще комплект у букиниста; хотел подобрать все номера...»

Він вивчав глибоко усе, що стосувалося майбутнього роману «Майстер і Маргарита». Минали роки. Першу редакцію (а їх було потім сім чи вісім) почав у 1928 році. То був страшний час. Покінчено з непом — на нього він покладав надії, почалася індустріалізація. Потім — колективізація. У велику літературу, в мистецтво приходять холодні диктатори. Посилання на «єдиний» авторитет — це Сталін. Він багато читає, розуміє не гірше за нас усе, у тому числі книги. А в Булгакова — незавершений задум «Білої гвардії». Залишилися виставою про громадянську війну «Дні Турбіних» у МХАТі. Закінчений того року (1928) «Біг» дедалі більше губиться в якихось заплутаних воєнних ситуаціях громадянської. Лише мрії про Батьківщину та злочини і розплата. Та головне ще — крах у радянській Росії релігії. Батько помер у 1907-му. Ніщо не провіщало кінця того нагромадженого шару культурного, морального життя цілих поколінь. Що трималися іноді на чесному Божому слові.

Письменник масштабу Михайла Булгакова, з його загостреним ставленням до тем «Батьківщина», «Релігія», «Віра», не міг не готуватися до теми «Боги, боги мої!». Збереглися записи із щоденника початку 20-х. Він ходив у січні 1925 року спеціально в журнал «Безбожник», що тоді був дуже популярний. Хотів (може, це були хитрощі) придбати комплекти журналу за 1923—1924 роки.

«... Редакция «Безбожника» помещается в Столешн. пер., вернее, в Козмодемьяновском, недалеко от Моссовета. Был с М. С., и он очаровал меня с первых же шагов.

— Что, вам стекла не бьют? — спросил он у первой же барышни, сидящей за столом.

— То есть как это? (растерянно) — Нет, не бьют (зловеще).

— Жаль.

Хотел поцеловать его в его еврейский нос».

(М. С. — письменник Дмитро Стонов.)

«Когда я бегло проглядел у себя дома вечером номера «Безбожника», — пише далі Булгаков, — был потрясен. Соль не в кощунстве, хотя оно, конечно, безмерно, если говорить о внешней стороне. Соль в идее — ее можно доказать документально: Иисуса Христа изображают в виде негодяя и мошенника, именно его. Этому преступлению нет цены...»

Читач (а тепер і глядач) упізнає в романі Берліоза — він редактор журналу «Богоборец». Воланд, хоч як крути, співчувай великому артисту, — все-таки диявол. Прилетів до Москви вільно? Так це тому, що нема хрестів на спустошених храмах. Буфетник, пам’ятаєте, котрий потрапив до квартири № 50 (у книзі), упізнав сатану відразу. Біг він не до лікаря. До церкви. Прохрипів візнику: «К Николе...» Той гаркнув: «Рублик!» Буфетник потім перехрестився в храмі жадібно, але зрозумів, що тут пахне не ладаном, а нафталіном. До трьох свічок метнувся.

« — Отец Иван, — задыхаясь, буркнул буфетчик, — в срочном порядке... об избавлении от нечистой силы.

А отец-то Иван... Поправил волосы, всунул в рот папиросу...

— Шуба императора Александра Третьего, — нараспев начал отец Иван, — не надеванная, основная цена сто рублей!

— С пятаком — раз, с пятаком — два, с пятаком — три! — отозвался сладкий хор кастратов с клироса из тьмы...»

Думаю, якби Михайло Панасович сам написав сценарій до фільму «Майстер і Маргарита», ми побачили б щось особливе, вишуканіше, глибше — незабутнє, що вражає. Він був найбільшим майстром сценаріїв для театрів. У кіно міг з’явитися фільм «Мертві душі». Думка про екранізацію цього гоголівського твору на Москінокомбінаті (тоді так називався майбутній «Мосфильм») належала Івану Пир’єву. Йшов 1934 рік. Кінематографічне прочитання літературної класики тут уже здійснилося. Створена була «Пишка» молодим тоді Михайлом Роммом. Трохи раніше поставлено «Петербурзьку ніч» за мотивами Достоєвського. Івану Пир’єву було тоді 33 роки. У 1936-му він створив фільм «Партійний квиток», у 1958-му з’явився «Ідіот», через десять років — «Брати Карамазови»; «Свинарка і пастух» — у 41-му, музична комедія «Трактористи» з’явиться в 36-му... Пир’єв стане депутатом Верховної Ради СРСР, отримає шість державних премій країни Рад... Не створить він з Булгаковим фільм за мотивами «Мертвих душ».

У «Трактористах», фільмі тоді знаковому, вирувало кохання, ударництво, тема оборонності. Гарні пісні, блискуча гра артистів... Пир’єв був таким, не іншим. І у «Свинарці й пастуху» — кохання, кохання, ударна праця, міжнаціональна ідилія, повстяники, народне вбрання, виставка корів у Москві, де і зустрічаються герої...

Нічого розумного не придумав Пир’єв, сказав уже знаменитому письменнику, автору «Білої гвардії»:

— Я думаю, Михайле Панасовичу, що вам найкраще було б поїхати писати сценарій «Мертві душі» куди-небудь на завод.

І пропали місяці праці. Пир’єв гнув під себе, на квартирі в Булгакова говорив голосно, переходив на акторське виконання шматків, що засіли в ньому. І все це було дуже і дуже далеко від Гоголя, від його воістину гіркої російської дійсності, в яку він занурив народ з особливою вдачею і долею, який усе бачив і все витерпів. Булгаков на той час закінчив інсценівку «Мертвих душ» для МХАТу. Балакун Пир’єв про неї навіть не згадав: що там добре, що, на його думку, не прийнятно для кінематографа!

Багато чого, напевно, прийнятно й у тім, що зроблено за романом і у фільмі «Майстер і Маргарита». Дай, Боже, щоб він, звісно, і добре продався, і добре пролунав на людях і тут, і в далекому зарубіжжі. Щоб щось довідатися нове про землю, де все це створювалося як світове надбання майбутніх земних поколінь...

...Але це роман століття! Пошлюся на першого біографа і друга Михайла Булгакова П. С. Попова (1892—1964), на його оцінку, коли він прочитав цілком рукопис «Майстра і Маргарити» (вважалося колись 8 редакцій, потім з’ясувалося, що це — помилка). Писав Попов О. С. Булгаковій (вона померла 1970 року): «Я все під враженням роману. Прочитав першу частину... Я навіть не чекав такого блиску і розмаїтості: все живе, все сплелося, все в русі — то розходячись, то знову сходячись. Знаючи по шматочках, я не відчував досі загальної композиції, і тепер при читанні вражає злагодженість частин: усе пригнано і входить одне в одне. За всім стежиш, як за справжньою реальністю, хоча основні елементи — фантастичні. Один із найреальніших персонажів — кіт. Що не скаже, як не поведе лапою — наче жаром обсипле...

...Друга частина — для мене одкровення. Цього я геть не знав — тут нові персонажі та взаємини, адже Маргарита Миколаївна — це ви і самого себе Михайло увів. А я думав за новим заголовком, що Майстер і Маргарита означають Волонда і його подругу. Хотів спочатку читати залпом, а тепер вирішив приступити до 2-ї частини після паузи, підготувавши себе і передумавши першу частину...

Але от, якщо хочете, — сумний бік. Звичайно, про друкування не може бути й мови. Ідеологія роману — моторошна, і її не сховаєш. (Підк. мною. — В. Ю.). Занадто велика майстерність, крізь неї усе ще яскравіше проступає, подекуди не тільки не завуалював, а поставив крапки над «і». Стосовно цього я порівняв би з «Бісами» Достоєвського... Мене «Біси» теж заполонюють своїми художніми красотами, але з пісні слова не викинеш — ідеологія крайня. І в Михайла так само різко»...

Чи вірила Олена Сергіївна, що колись роман буде надруковано? Гадаю, так. Вона любила Михайла Опанасовича беззавітно. Познайомилися в дуже скрутні, безвихідні роки. Він того дня перехопив аванс, запросив даму випити по кухлю пива. Закушували крутим яйцем — був голод. Проте Олена Сергіївна каже: «Але як усе з ним це було святково, щасливо!»

Його страшенно тоді лаяли за «Білу гвардію», «Турбіних». Вона йому сказала: «Ну що вам варто написати п’єсу про Червону Армію»... Він подивився на неї страшними очима і з образою сказав: «Як ви не розумієте, я дуже хотів би написати таку п’єсу. Але я не можу писати про те, чого не знаю».

Їй він уперше (було це в травні 1929 року — познайомилися в лютому), увечері, на Патріарших ставках, за повного місяця, розповів зав’язку «Майстра і Маргарити». Вони пішли потім на якусь квартиру, якийсь старий був у чумарці, з білою бородою. Їхав старий із заслання через Астрахань. Червона риба, ікра на столі. Відкіля з’явився старий — вона не знала. Він сказав: «Можна вас поцілувати?» Поцілував, заглянувши в очі, і теж — наче присудив: «Відьма». Михайло Опанасович потім вигукував: «Як він угадав?»

Перед смертю чоловіка, днів за п’ять до цього, вона нахилилася над ним, зрозуміла: щось хоче сказати. «Майстер, так?..» Перехрестилася і дала йому клятву, що надрукує роман.

Уже після війни, у 1946-му, через кравчиню, котра працювала в урядовому ательє, передала листа О. М. Поскребишеву — для Сталіна. Зателефонували через місяць: «Листа вашого прочитали. Ви доброзичливу відповідь матимете. Тижнів через два-три зателефонуйте Чагіну, він буде в курсі...» Чагін — директор Держлітвидаву. Яка була радість! «Я не ходила, я літала в ті дні»... І раптом — постанова про Ахматову і Зощенка. Вона зателефонувала просто так. І, природно, відповідь: «Не час!».

За словами Олени Сергіївни, лише шоста чи сьома її спроба надрукувати «Майстра і Маргариту» виявилася успішною. Роман першим надрукував журнал «Москва».

Улітку 1954 року (я вже писав про це) до нас на Вищі курси політскладу в Ленінград приїхав Ілля Григорович Еренбург, щоб прочитати оглядову двогодинну лекцію про зразки світової літературної культури останнього століття, в якому, як він підкреслив, ми ще незатишно живемо. Ще гримів відгомін гроз на його «Бурю» (він сказав потім: товариш Сталін, мовляв, «Бурю» відзначив, от нехай і потанцюють мої недруги). Представляли його якось ретельно продумано: російський радянський письменник, депутат Верховної Ради СРСР, віце-президент Всесвітньої ради світу. У романах «Хуліо Хуреніто» (1922), «Падіння Парижа» (1941) — це нещадна критика буржуазного світу; романи про радянське життя, соціалістичну країну і соціалістичне будівництво — це «День другий» (1933). Але кожен з нас, присутній сьогодні тут, повинен, звичайно, прочитати книгу про другу світову війну — «Бурю». Вона створена в 1946—1947-му. І, звісно, як люди військові, ми зобов’язані мати настільною книгу нашого гостя «Війна». Вона створювалася у 1941—1944-му. Еренбург потім заперечив: у нього є збірники лірики, накльовуються мемуари. Й одразу заговорив про Михайла Булгакова — письменника, який багато чого писав у стіл. От і він, Еренбург, після того, як його топтали, почав писати в стіл.

— Михайла, — це я дуже добре запам’ятав, — топтали сильніше, зліше, недостойніше. «Біла гвардія», «Турбіни», чудові повісті з тяжкої лікарської практики... До війни ця дорога для світової літератури людина тупцювала в болотному мулі... Він був пронизливо чесний! Скажіть, хто б з вас, написавши книгу, сказав: «Я у вас запозичив щось, даруйте!» А Михайло Опанасович, коли ми сиділи поруч у МХАТі на його «Турбіних», раптом зізнається: він пише тепер про якесь чортовиння, але один із сюжетів подарував йому я! Своїм романом «Хуліо Хуреніто»... А потім читає напам’ять «Пана із Сан-Франциско» Івана Буніна. І теж говорить: там щось запозичав! Зал двадцять три рази вимагає відкривати і закривати завісу, а він, Автор з великої літери, читає чуже із замилуванням! Я заздрю йому і тепер. У нього прекрасна дружина, нині вдова. Я недавно зустрічався. У неї дві турботи: як упорядкувати могилу чоловіка і як видати те, що він написав...

Я все це записав тоді слово в слово. Ще не знав: чи залишуся, коли поїду після розподілу, в Москві на кілька днів, знайду будинок, де живе вдова Булгакова, Олена Сергіївна, налякаю її тим, що запропоную частину лейтенантських підйомних на ремонт могили автора «Білої гвардії»...

Михайло Булгаков помер у березні 1940 року. Тіло спалили, урну поховали у вишневому саду Новодівичого некрополя. Це неподалік Чехова, серед могил видатних артистів Художнього театру. Надгробком потім став камінь, що лежав на могилі Гоголя. Там, у Даниловському монастирі стояла Голгофа з хрестом, символічний камінь, що нагадував про місце страти Христа. Це був чорноморський граніт, у Криму знайшов його один із братів Аксакових. Везли камінь кіньми до Москви на могилу Гоголя. Прах його у 30-ті роки перенесли на Новодівичий цвинтар. Скульптор Томський до чергового ювілею зробив із золотим написом погруддя: «Від Радянського уряду». І замінено було, природно, дар Аксакова. Надгробну плиту Олена Сергіївна знайшла в якомусь цвинтарному сараї, у ямі. Гоголь поступився своїм хресним каменем Булгакову. Колись Михайло Опанасович просив великого Гоголя: «... Укрий мене своєю чавунною шинеллю!»

Книги Михайла Булгакова посипалися теж, як з Неба. «Життя пана де Мольєра» (1962), «Записки юного лікаря» (1963), «Театральний роман» (1965)... І от — «Майстер і Маргарита» (1966—1967).

«Люся, хочеш, я розповім тобі, що буде? (Це перед самою смертю). Коли я помру (і він зробив жест, що відхиляв її спробу заперечити йому), отож, коли я помру, мене незабаром почнуть друкувати. Журнали будуть сваритися через мене, театри будуть вихоплювати один в одного мої п’єси. І тебе запрошуватимуть виступити зі спогадами про мене. Ти вийдеш на сцену в чорній оксамитовій сукні з красивим вирізом на грудях, заламаєш руки і скажеш низьким трагічним голосом: «Відлетів мій ангел...» Вона завжди розповідала, як вони обоє почали сміятися, він — важко, вона — нестримно...

Більша частина 30-тисячного тиражу «Майстра» призначалася для продажу за кордоном. Як горілка чи хутра. Це було завжди і потім. 25 відсотків із 100 видавництва готували за бугор, без перекладу. І йшли справді кращі книги, література світової якості.

Чи варто говорити про те, як розподілялася «бісівська» книга тут, у нас? Кожен редактор у видавництві мав право лише на один примірник. «Цим питанням займається особисто товариш директор!» Величезні списки. «Вид. 2 (два) прим. для Мін. Комун. госп. згідно з особ. домовл»...

P. S. Й. В. Сталіну. Липень 1929 р. Москва. Генеральному секретарю партії Й. В. Сталіну, голові Ц. В. Комітету М. І. Калініну, начальнику Держмистецтва А. І. Свідерському, Олексію Максимовичу Горькому... Літератора Михайла Опанасовича Булгакова (Москва, В. Пироговська,35/а, кв. 6, тел.2-03-07.

Заява.

Цього року виповнюється десять років відтоді, як я почав займатися літературною роботою в СРСР. Із цих десяти років останні чотири роки я присвятив драматургії, причому мною були написані 4 п’єси. З них три («Дні Турбіних», «Зойчина квартира» і «Багряний острів») були поставлені на сцені державних театрів у Москві, а четверта — «Біг», була прийнята МХАТом до постановки й у процесі роботи театру над нею до показу заборонена.

Нині я довідався про заборону до показу «Днів Турбіних» і «Багряного острова». «Зойчину квартиру» знято після 200-го показу в минулому сезоні за розпорядженням влади. Таким чином, до нинішнього театрального сезону всі мої п’єси виявляються забороненими, зокрема й «Дні Турбіних», що витримали близько 300 показів.

У 1926 році в день генеральної репетиції «Днів Турбіних» я був у супроводі агента ОДПУ відправлений до ОДПУ, де мене допитували.

За кілька місяців до того представники ОДПУ вчинили в мене обшук, причому відібрані були в мене «Мій щоденник» у 3-х зошитах і єдиний примірник сатиричної повісті моєї «Собаче серце».

Раніше піддано забороні: повість мою «Записки на манжетах». Заборонений до перевидання збірник сатиричних розповідей «Дияволіада», заборонений до видання збірник фейлетонів, заборонені в публічному виступі «Походження Чичикова». Роман «Біла гвардія» був перерваний друкуванням у журналі «Россия», бо заборонили сам журнал...

...Неспроможний захищатися, я подавав прохання про дозвіл бодай на короткий термін вирушити за кордон. Я одержав відмову...

...Я подавав багато разів прохання про повернення мені рукописів із ДПУ й одержував відмову або не одержував відповіді на заяви...

...Наприкінці десятого року сили мої надломилися, не маючи більше сил існувати, зацькований, знаючи, що ні друкуватися, ні ставитися більше в межах СРСР мені не можна, доведений до нервового розладу, я звертаюся до Вас і прошу Вашого клопотання перед Урядом СРСР ПРО ВИГНАННЯ МЕНЕ ЗА МЕЖІ СРСР РАЗОМ ІЗ ДРУЖИНОЮ МОЄЮ Л. Є. БУЛГАКОВОЮ (одна із дружин М. А. — В. Ю.), котра до прохання цього приєднується.

М. БУЛГАКОВ

Москва (...) липня 1929 р.»

Я даю лист Булгакова з деякими скороченнями, на мій погляд, вони наче повторюють трагічну суть тодішнього становища безсмертного Булгакова. 18 квітня, по суті через 20 днів, Булгакову зателефонував Й. В. Сталін. Розмова ця була записана, вона через 36 років опублікована в журналі «Вопросы литературы» (1966,.№ 9, с. 138)...

«СТАЛІН. Ми вашого листа отримали. Читали з товаришами. Ви будете по ньому схвальну відповідь мати. А може, справді, пустити вас за кордон? Що, ми вам дуже набридли?

БУЛГАКОВ. Я дуже багато думав останнім часом, чи може російський письменник жити поза батьківщиною, і мені здається, що не може.

СТАЛІН. Ви маєте рацію. Я теж так думаю. Ви де хочете працювати? У Художньому театрі?

БУЛГАКОВ. Так, я хотів би. Але я говорив про це — мені відмовили.

СТАЛІН. А ви подайте заяву туди. Мені здається, що вони погодяться...».

...В останню свою відпустку в Криму ми сімейно шукали місце, звідки Аксакови привезли камінь, під яким, здається, не зовсім і затишно почувається Михайло Булгаков. Багато чого він не дописав через людську заздрість і вічно дурну російську владу з її чужими гідної культури вождями. Усупереч їм і багатьом «літописцям»-письменникам, котрі оспівували на повен голос криваву трагедію громадянської боротьби в Криму, він зобразив майстерно і на всі часи трагедію Батьківщини в Перекопі. «Біг» і тепер продовжується як історія антивоєнної теми. Як кара незмивна, коли йде брат на брата. «Я повернуся...» — Він написав так в особистому альбомі Марії Павлівни Чехової. До кого-кого, а до Чехової улітку він, напевно, прилітає разом з Маргаритою в гості. Слова «Лежи, фантаст с загражденными устами» творець «Майстра і Маргарити» вимовив тут, у Криму. Вимовив про себе. Морська романтика вирувала в ньому і десь би він зустрівся з тим каменем, що упокоїв його. Відомо, після закінчення Київського університету з дипломом лікаря з відзнакою Михайло Панасович ледве не став військовим моряком.

Море, море!.. Ти б зняло, може, стільки бід з нього. Не заслужених, гірких, як усе наше дуже убоге на розмахи і звершення життя.

Володимир ЮГОВ, письменник, лауреат літературних премій ім. В. Короленка, І. Буніна, ін.

Кінець грудня 2005-го — початок січня 2006-го.