Серед цьогорічних претендентів на здобуття Шевченківської премії було ім’я автора, який поєднує в собі рідкісну багатогранність обдарування з не менш рідкісною «справжністю» всього, що виходить з-під його пера: в його поезіях звучить сама лише поезія, без домішку заримованої прози чи претензійного експериментаторства, його проза не хибує на ліричні слововиливи (які так полюбляють українські прозаїки), в його наукових працях про найскладніші речі говориться просто і дотепно. Ця дивовижна людина — Ігор Качуровський.

Народився він 1 вересня 1918 р. в Ніжині, дитинство його минуло в селі Крути, у «панському» домі з кількагектарним садом, що дістався у спадок матері-дворянці. А батько закінчив два факультети Київського університету — юридичний та економічний, за часів Центральної ради був помічником державного секретаря, за радянської влади служив фінансовим референтом Ніжинської округи. З 1931 року родинна хроніка Качуровських нагадує історію постійних втеч: спершу до Курська, куди родина виїхала, рятуючись від репресій; потім, у роки війни, після повернення ненадовго у рідні місця, — до Австрії, де в таборах Ді-Пі («переміщених осіб») Ігор написав перші «дорослі» українські вірші; а далі була Аргентина, де за 20 років поет був вантажником, робітником портової залізниці, а водночас опанував іспанську мову, яка відкрила йому шлях в екзотичний світ іспанської та латиноамериканської поезії. Повернення до Європи (1969) розірвало цю низку безкінечних втеч. Він був запрошений на працю до мюнхенської редакції радіо «Свобода» (його радіобесіди на літературно-мистецькі теми користувались у слухачів неабиякою популярністю). Водночас захистив докторську дисертацію і став викладачем, а згодом професором Українського Вільного Університету в Мюнхені.

Від рішення Шевченківського комітету залежало немало, адже йшлося не про амбіції окремих людей, а про престиж нації, про її здатність гідно вшанувати подвиг людини, яка, проживши на українській землі лише 14 зі своїх 87 років, дала Україні так багато, що мимоволі думаєш: хто ж перебував усі ці десятиліття у вигнанні — Ігор Качуровський чи ми з вами?

Поет — послідовник київських неокласиків, блискучий перекладач з більш як 20-ти старих і нових мов, прозаїк, чиї новели читаються на одному подиху, літературознавець і критик, який, завдяки унікальній ерудиції й бездоганному володінню інструментарієм точного літературознавства, проводить найнесподіваніші паралелі й аналогії між питомо українськими літературними явищами та неосяжним матеріалом світового письменства, — таким постає перед нами сьогодні Ігор Качуровський, що його Михайло Слабошпицький назвав найбагатограннішою творчою особистістю в сучасній українській літературі.

На суд Шевченківського комітету була винесена лише мала частка творчого доробку І. Качуровського — книжка «Село і Осінні пізньоцвіти», яка об’єднує під однією обкладинкою поему «Село» і лірику останніх років, та збірка літературознавчих статей «Променисті сильвети».

Поема «Село», розділи якої було написано в Австрії та Аргентині за повоєнних років, створена під враженням від перебування автора в рідних Крутах у 1942—1943 рр., у перерві поміж двома вигнаннями — курським та австрійським. В основу сюжету «Села» лягли почуті поетом від земляків моторошні історії невинних жертв розкуркулення і голодомору. Це той твір, який сьогодні допоможе українським читачам осмислити один із найтрагічніших відтинків нашої історії, відчути свою причетність до страждань мільйонних жертв сталінського лихоліття.

У ліричному вінку «Осінніх пізньоцвітів», позначеному неокласичною ясністю і вишуканістю вірша, поет черпає образи з двох своїх улюблених джерел — зі скарбниці європейської культури та з таємничого світу природи, де його найбільше ваблять гриби, адже не секрет, що Ігор Качуровський добре обізнаний у мікології і є завзятим грибником. Ці два образні ряди однаково добре надаються до вислову його провідної естетичної тези про містичні джерела творчості, базованої на споконвічному уявленні про те, що автор мистецького твору є не творцем, а лише інструментом у Божих руках.

Як «нізвідки» ростуть гриби —

І чи не так само загадково

Із глибин, що нам самим незнані,

Несподівано зринає Слово —

Образи і ритми, Богом дані?

Книга «Променисті сильвети» стала підсумком дослідницької праці Ігоря Качуровського в галузі історії української літератури: тут зібрано його лекції, статті, есеї, розвідки, в яких висвітлюються постаті лицарів українського слова в Україні та за її межами. Видаючи цю 800-сторінкову працю, автор мав на меті, по-перше, познайомити читача з доробком несправедливо забутих і замовчаних літераторів, по-друге — звільнити від стереотипів наші уявлення про творчість визнаних майстрів. Він відкриває нові грані у творчості класиків української літератури і розглядає їх спадщину в контексті світового письменства. Так, він говорить про перегуки Тараса Шевченка з Данте і Петраркою, Робертом Бернсом і Адельбертом фон Шаміссо, Лі Бо і арабським поетом Аль Мотамідом, цілою низкою іспаномовних авторів; докладно аналізує містичний струмінь у творчості Івана Франка і Лесі Українки.

...В одному зі своїх листів в Україну Ігор Васильович навів власний триподіл світового мистецтва:

1. Автори високовартісні, що їх знають усі й що слава їх — заслужена. Їх дуже мало.

2. Автори безвартісні й маловартісні, що мають незаслужену славу. Це переважна більшість.

3. Автори найвищого ряду, що їх ніхто не знає. Їх дуже багато — хтозна, чи не їм належить більшість світових шедеврів.

На превеликий жаль, сьогодні Ігор Качуровський, чиє ім’я практично невідоме поза вузьким колом філологічної еліти, належить до третьої категорії авторів.